Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 55

— Обох? — перепитав я, підводячись та відходячи у куток.

— Обох. Суддя за півторушку вирішила по справедливості. Ти мені не забудь повернути, бо я з чужих грошей віддавав.

— Поверну, Георгію Ісаковичу! Яка розмова… А чому у Феофанії? Побили?

— Ні, все нормально. Хай полежать, поки все заспокоїться.

— Дякую, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, не питання. Ти не забудь завтра грошики мені привезти. Добре?

— Не забуду.

Я мовчки повернувся на своє місце. Поки тривала розмова, міністр встиг повністю розібратися з корисними кедровими горішками і перейшов на екзотичні кеш’ю. Генерал замислено перебирав пещену холку Джоя. Судячи з усього, моєї розмови вони не чули. То й не буду їм нічого казати. Хай ці видатні державні діячі ще трохи помучаться страхами майбутнього. Їм корисно.

Через п’ять хвилин повної мовчанки двері задніх апартаментів розчахнулися — і перед нами з’явився шановний народний депутат у всій красі і нових літніх туфлях. Слідом висунулася Лариса із порожньою картонкою в руках.

— Ну як вам? — Паша підійшов до столика і притопнув ногою.

— Люкс! — підняв великий палець генерал.

— А скільки коштують? — поцікавився міністр. — Доларів дев’ятсот?

— Дев’ятсот п’ятдесят, — уточнила Лариса з-поза Пашиного плеча.

— Диви, не дорого.

Мене не полишало враження, що я знаходжуся у дурдомі. А шоу, між тим, тривало далі. Паша наморщив лоба і задумливо тупнув ногою:

— Тільки, здається, трохи вузькуваті.

— А по довжині нормальні? — стурбовано схилилася Лариса. — Пальці не тиснуть?

— Та наче не тиснуть.

Міністр кинув до рота чергову порцію горіхів:

— Якщо тиснуть, то краще не брати. Туфлі хороші, але тоді краще не брати.

— І якщо вузькі, то можуть не розноситися, — філософськи зауважив Ґенек.

Лариса показово зітхнула:

— Тоді поїдемо здавати разом, і ти в магазині поміряєш. Бо я так заочно тобі нічого не підберу.

Мені здалося, іще мить і вже мене треба буде в’язати та везти на Фрунзе, 103. [7] І я не витримав:

— Мені щойно Жорик дзвонив…

Всі обернулися.

— Суд їх відпустив. Вони обидва у Феофанії.

Міністр наче за пострілом стартового пістолету спритно підскочив з фотеля:

— Паша, мені зараз треба бігти, але я по обіді заскочу.

Майже одночасно Ґенек відгукнувся зі свого місця:

— Я ж казав, що переговорив з людьми…

— Жорик!.. — з притиском продовжив я. — Дав судді півтори штуки…

Генерал піднявся, слідом за міністром потис Паші руку, і за кілька секунд ми залишилися у сімейному колі — я, Паша, Лариса і Джой.

— Серьога, — Паша поставив ногу на стілець, нахилився і почав розв’язувати шнурки. — Я зараз з’їздю з Ларисою до крамниці. Знаєш, мені і справді не подобається, як вони сидять на нозі, — він повернувся до дружини і поклав праву туфлю до коробки. — Вобщем, ти там розрулюй, а потім якось мені розкажеш.

Ну що тут можна відповісти?

— Пішов розрулювати, — я голосно клацнув підборами. — Пока.

Лікарі у Феофанії ще з совєцьких часів призвичаїлися не тільки лікувати, але й знаходити хвороби у тих, хто потрапив у неприємну ситуацію. Ще з давніх-давен партійні та господарські боси України ховалися за її стінами від ревізій та позачергових засідань керівних органів. Обнесена високим парканом з міцними воротами, лікарня нагадувала стародавній монастир, у якому за традицією приймали до покаяння грішників та переховували переслідуваних.

В наш час, щоправда, грішників охороняють не стільки стіни, скільки записи у медичних картках, тобто діагнози. Але поставити діагноз людині, старшій за тридцять, тим більше бізнесмену, тим більше після тридобового сидіння в ментовському «обізяннику» нескладно навіть для новачка, а тим більше для досвідченого у подібних справах лікаря. Плати — і отримуй.

— Ми ще будемо позиватися про завдання шкоди нашому здоров’ю, — весело погрожували Вовчик і Сашко, сидячи на застелених коцами ліжках у двомісній палаті. Виглядали вони дещо незвично — чи після ментовки, а чи від незвичної медичної обстановки, хто зна.

— Вони таки вас прибили? — з цікавістю запитав я.

— Неважливо, — хихотнув помітно змарнілий після тюрми рохля-Вовчик.

А Сашко додав:

— Важливо те, що на цю тему напишуть лікарі.

Сидіння у «обізяннику» ніяк не відбилося на його комплекції, тому задача медиків з пошуку хвороб у цьому випадку не була аж надто простою.

— Ні, ну ви — коміки! — я тільки розвів руками. — А якби Жорик не зміг домовитися?

— Ну, заплатили б трошки більше. Бабло перемагає зло!

— Ти б бачив цю картину на суді!

— Уявляю собі.

— Навіть не уявляєш.

— А що вам шили?

Рихлий вайлуватий Вовчик знову хихотнув:

— Як завжди. Напад на міліціонера.

— Це був цирк, — Сашко теж перебував у чудовому гуморі і мав на це право, адже найгірше залишилося позаду. — Свідком привели здоровенного такого омонівця. Як півтора мене. Ми його вперше побачили там, на суді. Каже, громадянин такий-то напав і побив.

— Чуєш, а суддя питає: «Покажи, хто з них». Він аж розгубився.

— Ну так їх же ніколи судді не питають. Побив — значить у СІЗО. А тут раптом така несподіванка.

Хлопці весело реготали, а я намагався уявити, скільки б вони протрималися у прес-хаті на Глибочицькій. Здається, недовго. Чи, може, я помиляюся, а вони й справді круті?

— А у відділку вас не пресували?

— Ні, — Сашко відгукнувся першим. — До мене посадили якогось чеченця. На вулиці взяли за хуліганку і посадили. Думали, він на мене наїде, чи що.

— А ти? — повернувся я до Вовчика.

— А у мене сиділи два бомжі. Всю ніч воші давили.

— Ти там часом не набрався? — загиготів Сашко, демонстративно відсуваючись.

Менти у відділку явно не розраховували, що ці два дурні прибудуть-таки на допит, тому не встигли належним чином підготуватися. А проте зорієнтувалися правильно. На рохлю-Вовчика, мажорного київського хлопчика дві ночі поруч з вошивими бомжами повинні були справити належне враження та психологічно підготувати до капітуляції на Глибочицькій. А нахабний міцніший Сашко мав усі шанси зчепитися з кавказцем. Кілька синців на морді — найкращий аргумент для судді.

— Ну, і що далі?

— Так цей омонівець розгубився, а суддя каже: «Всім тихо! А ти повертайся і показуй, хто нападав».