Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 68

Однак СNN цього разу обійдеться без кадру. Бо я мовчки підводжуся та іду спати. Хоч-не-хоч, а тиждень мушу провести на цьому острові, як ув’язнений.

Ув’язнений в раю.

— Наш літак здійснив посадку у столиці України місті-герої Києві. Прохання залишатися на місцях до повної зупинки літака і вимкнення двигунів.

Пасажири жваво завовтузилися, дістаючи сумки та теплі куртки з багажників над кріслами. Я ввімкнув мобільний і, поки той шукав мережу, сам приєднався до загального шарудіння.

— Пасажири, залишайтеся, будь ласка, на своїх місцях, — нервово нагадала у ретранслятор стюардеса.

Відвиклий від рідного простору мобільний незвично довго визначався з потрібною мережею, але нарешті індикатор показав високий рівень сигналу. Я набрав Сапулу.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Як це «поза зоною»? Терпіти не можу цю жіночу неорганізованість. То вони у найвідповідальніший момент «не чують» дзвінка, то забувають зарядити мобільний.

Розлючений, я набрав Володаря Колес.

— Володю, ти де?

— На стоянці справа від виходу.

— А Катерина Петрівна з тобою?

— Ні. Ми домовилися зідзвонитися, щоб я її забрав. А вона поза зоною.

— Додому дзвонив?

— Ніхто не відповідає.

Оце ще новини!

Хоча зараз у неї пожежа за пожежею. І гасити все це насправді значно важливіше, ніж зустрічати шефа в аеропорту. Все правильно, тільки не треба забувати заряджати мобільний.

— Я вже приземлився. Скоро вийду.

Перед будками прикордонної перевірки вишикувалися довжелезні черги. Картина виглядали незвично ще й через те, що черги до віконець, де обслуговували іноземних громадян, були значно довшими, ніж до двох крайніх, прикрашених українським прапором. Цікаво, з чим це пов’язано?

Прикордонники працювали на повну потужність. Усі віконця були відкриті й звідусіль лунало інтенсивне клацання штампів.

— Єдиний плюс черги, що не треба буде чекати на багаж, — пролунав ззаду чоловічий голос.

Я озирнувся.

Попутник, який у літаку сидів неподалік від мене, говорив у простір, сподіваючись знайти співрозмовника.

— Це точно, — нейтрально відгукнувся я. — А що це за дурдом?

— Та, кілька рейсів з Європи прилетіли одночасно. Спостерігачів везуть.

— Яких спостерігачів?

Дядько гмикнув:

— Та на вибори ж. Зараз нова мода. Всі, хто має друзів чи родичів за кордоном, оформлюють їх, як спостерігачів, і тягнуть до нас на вибори.

Я здивовано огледів залу. Дійсно, у чергах можна було помітити кілька організованих груп. Люди перегукувалися між собою, а досвідченіші розносили імміграційні талони й показували, як їх треба заповнювати.

— Їм що, гроші за це платять?

— А я знаю? Кажуть, що не платять. Кажуть, що більшість — за свої.

— За свої? — здивувався я. Це було щось новеньке у ринкових реаліях. — А навіщо?

Попутник стенув плечима.

— Щоб фальсифікацій не було. Начебто це допоможе.

— Так отож.

— Краще б інструкторів привезли, — дядько понизив голос.

— Яких інструкторів?

— Ну, які досвід мають у Грузії, на Балканах. Якщо кожен з нас візьме по арматурині, от тоді не буде фальсифікацій.

Цікава думка. Я придивився до співрозмовника. Статечний, солідний, сивий. Явно зростав ще за соціалізму. Уявити такого на майдані було досить складно, і не тільки через вік та масу. Людина все життя вибирала з одного кандидата від блоку комуністів та безпартійних, а тепер от готова повстати через те, що не за того голосувала? Не вірю. Проте сама ідея про арматурину як запоруку демократії мені сподобалася. В цьому щось є. От тільки чи багато в Україні знайдеться людей, готових від розмов перейти до справи?

Миловида прикордонниця не мала до мого паспорта жодних питань. Багаж і справді вже стояв на транспортері, і пройшовши митний контроль, я швидко знайшов на стоянці власну машину.

— Привіт.

— З приїздом, Сергію Миколайовичу! — Володя ґречно взявся вкладати мою валізу до багажника.

— Що у вас тут?

— Та ви ж, мабуть, знаєте. Все у цих виборах. Народ гуде.

— Народ… Слухай. Мені тут один кекс у черзі на митницю сказав, що люди готові взятися за арматуру.

— Готові, Сергію Миколайовичу.

— Готові, кажеш? А от конкретно ти візьмешся? Вийдеш на вулицю?

Володар Колес ніяково гмикнув.

— Ну так я ж на роботі. Я вас вожу, Сергію Миколайовичу.

— Гаразд. А з твоїх родичів, знайомих, хто кине роботу і вийде, коли помаранчеві покличуть?

Шофер замислився.

— Та не знаю. Ніхто, мабуть, не вийде.

Люблю революціонерів-теоретиків. Вони навіть на кухнях оперують абстрактними категоріями. А життя — річ конкретна.

— От бачиш! З моїх теж ніхто. А ти кажеш, люди! Не вийдуть люди. Будуть сидіти, як і триста років біля бабів сиділи.

Володар Колес прокашлявся й запитав:

— Куди їдемо?

— До офісу.

Бориспільська траса пістрявіла передвиборчою агітацією. На її тлі губилися навіть нав’язливі мобільні оператори. «Вірю! Знаю! Можемо!» — і поруч «Тому що послідовний». Вольові щелепи, посмішки, дитячі обличчя як невідпорний політичний аргумент. Оце називається сховався від виборів! Краще було залишатися в океані з рибами, а не вертатись у цей мурашник. На деревах сям-там виднілися пов’язані помаранчеві стрічки. У потоці було помітно машини, так само пов’язані помаранчевим. От іще революціонери знайшлися. Розповідають одне одному, що дійшли краю і готові до повстання. А коли треба буде дійсно взятися до справи скажуть: «Я не пішов, бо ніхто ж не пішов. А якби пішли всі, я був би у перших рядах.» Гидко все це. Не знаю, чи є насправді у нас зараз шанс, чи ні, але знаю твердо, що ми його проґавимо.

Чим глибше ми занурювались у місто, тим нав’язливішою ставала політична реклама.

А ще ці плакати із зображенням осідланої і розрізаної мапи України. Не знаю, як щодо Томущопослідовного, але за подібні речі треба руки рубати. Проти авторів таких плакатів я б і сам арматурину взяв.

— Сергію Миколайовичу, а це не її машина?

— Чия?

— Катерини Петрівни. Оно, біля ресторану.

Володар Колес пригальмував, щоб я міг роздивитися.

— Ану, давай туди, — скомандував я.

Машина й справді була Катьчина.

Отже один камінь з душі геть. Слава Богу. Ні, не те щоб я хвилювався за свою заступницю — вона вже доросла й цілком самостійна. Просто в теперішній напруженій ситуації кожен негаразд або навіть просте порушення домовленостей викликає тривогу.

Якщо Сапула зустрічається з кимось, тоді зрозуміло, чому вимкнула мобільний. Серед київських бізнесменів побутує міф, точніше навіть тверде переконання, що через мобільний можна прослухати будь-які переговори, навіть якщо він вимкнений і просто лежить поруч.

— Ти до ресторану не під’їжджай, припаркуйся за рогом, — попрохав я Володю, конспірація зайвою не буває. Після того, як машина зупинилася, я запропонував. — Давай зробимо так. Ти зайдеш до зали та подивишся, з ким там Катерина Петрівна. Тільки не вітайся і до столика не підходь. Зрозумів?