Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 26

– Бо ти, бля, сам у всьому винен… Я відразу казав, що твоя Дара того… пришелепкувата трохи, – цілком голий, якби не коротенький рушник, зачеплений під пузом, Сьома, Максовий друзяка з дитинства з кримінальним минулим і заміським захованим від людськоі? цікавості сьогоденням, знаходився завжди поруч, коли Максові було важко. Крім Сьоми Макс не звірявся нікому, і зазвичай оті години взаємноі? довіри відбувалися саме тут, у приятелевих володіннях з невеличким озерцем, що кишіло карасями, та затишним мальовничим мотельчиком, куди впливові люди залюбки привозили любасок подалі від людського ока…

– Ти ж міг вибрати собі будь-яку тьолу, котра кружляла б навколо тебе, як пава, і не розтуляла рота до кінця життя… Ні, тобі подавай інтелектуалку, ексклюзив… От і маєш тепер… Миросю, йди но сюди… Почеши таткові спинку… Отак… – і вдоволений хмільний Сьома підставляв слухняному дівчиську розчервонілу рябу від татуювань спину. – Тьола має бути слухняною і покірною, і знати своє місце у житті, от як Мирося… І не створювати зайвих проблем…

– Не врубився ти, братан, бачу, ще й досі…

Макса ніколи не дратувала блатна розпущеність приятеля, та наразі він відчував, що вперше за довгі роки прив’язаності вони не розуміють одне одного:

– Я обирав собі для життя не тьолу, а дружину… Жінку, котру я любив і з котрою збирався провести останок днів… А тьол і без того вистачає – он, куди не плюнь, самі моделі… Саме такі, як тобі треба – безсловесні й безвідказні…

– Ну знаєш… – Сьомі глибина думок і почуттів була недосяжною, тому він не надто збагнув сутність Максовоі? трагедіі?… – Раз така фігня, то і?дь до неі?, падай на коліна, проси пробачення, ридай, сповідайся, кайся, катуйся… Що ще роблять зазвичай закохані мудаки?.. Словом, принижуйся… Так чи інакше тобі доведеться зараз це все робити – ти ж у нас незабаром великим політиком станеш!.. А політикам не личить, аби від них жінки втікали і переховувались по психушках… Словом, попав ти, братан… Якщо ця інформація потрапить до журналістів, то не бачити тобі крісла мера, як мені легального бізняку, січеш?

Макс добре все «просікав», і погляд його все хмурнішав, а чуйна до чужого горя Мирося вчасно замінювала спорожнілий кухоль повним.

– Слухай, брате, припиняй киснути… Сьогодні розслабся… Завтра буде новий день… Поі?деш до неі? ще раз, перепросиш… Купи і?й в подарунок якісь цацки, аби задобрити… Нікуди вона від тебе не дінеться, інтелектуалка йобана… Таких чоловіків, як ти, не кидають, зарубай собі це на носі…

– І?і? цацками не купиш, Семене… Вона інакша… І найдивніше те, що за стільки років я так і?і? і не розгадав…

– Слухай, поки ти розгадуватимеш свій ребус, життя пролетить, що й не встигнеш схаменутися… А тут дивись, які екземпляри водяться, і зовсім поруч, варто лишень руку простягнути, – поглинаючи тваринним поглядом Миросині пружні сіднички, нап’яті коротесеньким халатиком, Сьома просовував свою грубу червону долоню і?й поміж ноги і вдоволено гиготів.

– Ти дивися, вона вже цілком мокра, якраз така, як нам треба, – і легенько відштовхуючи Миросю від себе до Максовоі? канапи, великодушно приговорював: – йди до дядька, маленька, ми з тобою завжди встигнемо це зробити, а йому потрібна невідкладна допомога… Візьми йому у ротик, так як ти це таткові робиш. Все одно, Максе, нащо тобі та інтелектуалка, я не можу збагнути, хоч убий…

Наступного дня Дмитро Михайлович відлучився до міста, доручивши догляд за мною Любаші. Дядько Степан вправно кочегарив, а мені стало трохи веселіше, хоч я розуміла, що оте полегшення знову зміниться під вечір гарячкою. Від’і?зд лікаря був доволі несподіваним, принаймні вчора про це не згадувалось, і мені стало навіть трохи образливо. Пацієнта в непевному стані не покидають, навіть враховуючи, що пацієнт має навики у лікуванні інших. До всього, з пацієнтом налагоджено дружні довірливі стосунки. Отак я жартівливо картала Дмитра Михайловича за несподіваний від’і?зд, хоч сама чудово розуміла, що мені просто часом його бракує.

Любаша старанно виконувала лікареве доручення, і попри компреси, розтирання ніг та всеінше, чим супроводжується боротьба з застудою, не стуляла рота. Вона сумувала в «Притулку» за товариством і, будучи говіркою та метушливою, давала волю емоціям, що навіть моя тимчасова безсилість не стала і?й на перешкоді.

– Ой, Даринко, яка ж ви молодець, що залишилися нам на допомогу! Я добре знаю, як це важко – потрапити здалеку у чужий край… Я ж і сама не місцева, то я заміж за гуцула вийшла. Ото він і притягнув мене сюди у глухомань… Я – східнячка сама, у нас там, самі знаєте, «степь да степь кругом»… А оце сюди як приі?хала, то одразу з незвички аж злякалася – куди око не кинеш, всюди гори, – Любаша смішно змішувала місцеву говірку з незвичними для гірськоі? місцевості східняцькими слівцями… – Але, знаєте, я і рада, що втекла свого часу, бо у нас мужик все нетрібний пішов, більше горілку п’є, аніж працює… А тут народ роботящий, не балуваний… От і мій (хитро примружилась, згадавши про чоловіка) все життя горбатиться – від заробітків до заробітків. А якби дома сидів, мене на таку роботу не пустив би… Я ж тут днюю і ночую, а гуцули знаєте які – жона має вдома сидіти і на мужа молитися… А я за свого і так молюся – хоч тут, хоч дома, бо він у мене дуже добрий, правду вам кажу… Уже тридцять годков разом, а не нарадуємось одне одному… І хату он яку поставив!

Я всміхнулася – надто зворушливо літня жіночка відгукувалась про власного чоловіка. Явстигла помітити, що горяни здебільшого скупі на похвалу. Суворе життя навчило і?х бути стриманими та мовчазними. Тому щирість та безпосередність довірливоі? східнячки викликали симпатію. А та тим часом, не вгамовуючись, заварювала лікувальний чай:

– Я от не знаю, як вас наважився муж відпустити – молоду, ще й до того ж красуню, – у таку глухомань… Тут молодій жінці не місце… Самі бачите – одні пенсіонери за хворими доглядають. Молодняк сюди ні пряником не заманиш, ні батогом не приженеш. Приі?жджало, правда, кілька практикантів, але втікали так, що лишень п’ятки і?м блисли… Доста було лиш Хелену нашу побачити… Хоч я особисто до неі? добре ставлюся, навіть деколи люблю… Вона просто нещасна дуже… В любові обманулася… Попадаються ж комусь на путі виродки, через яких потім бідні жони в псіхушку попадають… Не всім так таланить, як мені… Вам меду покласти чи цукру в чай?

Любаша підносила до ліжка тацю з паруючим відваром, і я, вмощуючись на подушках, голосно сьорбала духмяний окріп.

– Це вас швидко на ноги підніме… Цьому рецепту мене бабця покійна навчила, Царство і?й небесне… Вона у нас знахаркою була, всю дєрєвню лічила. Тут у горах теж знахарі є, але я і?х чомусь боюся… Вони темні якісь, від них як добра, так і біди чекати можна… І приворожать, і наворожать, не приведи Господи. А моя бабушка лиш добро людям робила. А як преставилась, усеньке село прийшло у останній путь і?і? провести. А після того людей удвічі більше вмирати стало – лікувати було нікому… То вже зараз є антибіотики всякі, що людину і з того світу можуть витягнути, а тоді ще медицина, як то кажуть, була безсильна, – Любаша доброзичливо розсміялася власній дотепності. – А трава – то небезпечна штука… Все залежить від того, хто і?і? збирає і для чого. От візьмем, приміром Степана, – Любаша кивнула у бік вікна, за яким Пішта-бачі дбайливо викладав рівною купкою дрова. – Той у горах кожну рослину знає. Ви ж бачили пучки різнотрав’я, що у вас на стропах сушаться. Ви собі завжди відірвіть жменьку – і в чай… Сто літ житимете… йому довіряти можна, він добре знає, де чебрець, де м’ята, де конюшина росте. І знає, яку траву коли збирати треба, аби не втратила лікарські властивості… А от Анця хрома, коли йде за травою, то кожен чудується, бо та ходить вишукувати вовчу ягоду, плавун, чемерицю чи інший дурман. А це лише для того, аби приворожити когось або на смерть наклясти. Степан давно і?і? застерігав, що лікареві розкаже, а та лиш глипає у землю з-попід своєі? хустки… До добра таке діло не доведе… А я, приміром, точно знаю, що вона тоді на кухні робила, коли Хелена втікла. Мені ж Стьопа розказав, як і?і? найшли…