Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 23

Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері. Задоволений поі?здкою, він збуджено розповідав про Івановий успіх, про те, скільки охочих було придбати різьбяні сувеніри. Крім того, що вони продали на ярмарку весь крам, Іван отримав багато замовлень і запрошення взяти участь у святі народноі? творчості, що відбудеться по той бік Карпат, в Яремчі, навесні. Сам винуватець дійства сяяв від задоволення і, відклавши частину заробітку на нові інструменти, залишок урочисто передав у власність «Притулку».

– Бачиш, Іване, а ти хотівісь весь свій талант пропити, – підтрунював дядько Степан.

– Я, Пішто-бачі, не талант пропивав, а усвідомлення того, же хосна з нього никому не є… Запити мож лем горе, а талант не зап’єш нигда у світі, – і вдвох з Дмитром Михайловичем вони крокували до і?дальні, аби відкласти до шпайсу привезені з «вароша» гостинці.

– Завтра відсвяткуємо Івановий успіх, треба буде попросити Галину Василівну та Анцю, аби… – лікар відчинив двері і?дальні і здивовано вглядався у темряву – звідти донісся ледь чутний шурхіт і перелякано стріпнувся у кутку людський силует… Розгледівши у ньому молоду кухарку, Дмитро Михайлович не міг втримати здивування…

– А ти що тут робиш в такий пізній час? Щось трапилось, Ганночко?

До смерті перелякана несподіваним викриттям Анця не могла промовити жодного слова. Скоцюрбившись у повній темряві під вікном, зачаі?лася, мов мишка, проте ховатись було нікуди і запізно. Дядько Степан недвозначно зиркнув на мене, мовляв, «що я вам казав», а вкрай здивований Дмитро Михайлович намагався з’ясувати причину і?і? пізнього перебування в і?дальні. Докладно роз’яснити бодай щось Анця не спромоглася і, обхопивши руками голову, осоромлена, ревучи вистрибнула крізь прочинені двері у ніч.

– Ніхто не знає часом, що трапилось? – лікар озирався на нас, проте ніхто нічого пояснити не міг. – У нас туй нині, ге у остросюжетному триллері, – перевів тему Пішта-бачі, хоч сам був сполоханий не менш за лікаря. – До обіду Хелена була у головній ролі, а тепер – оця, – і нам довелось розповісти все, що трапилось вдень, хоч дуже не хотілося псувати лікареві настрій. – Дубрі є то, же ся дубрі кінчать, – зробив глибокодумний висновок Пішта-бачі, поставивши останню крапку у розповіді про Хелениних відвідувачок. Та не встиг як слід ще прийти до тями, як повз подвір’я летіла до нас, репетуючи, Любаша. За нею ледь встигав Янчо, протираючи на ходу очі, напевно, дрімав перед тим.

– Біда, – лементувала перелякана Любаша, – ой біда, Дмитре Михайловичу! Хелена зникла! – медсестра хапала ротом повітря, і, здавалось, і?й самій зараз конче потрібне буде медичне втручання – переляк та надмірне почуття провини заважало і?й як слід пояснити, як все відбулося.

– Ми дали і?й снодійне… Я впевнилась, що все спокійно, задрімала на хвилю…

З уривків нерозбірливих фраз вдалося зрозуміти, що Хелена якимось чином самотужки вибралася з корпусу і зникла у невідомому напрямку. Дмитро Михайлович знав, що в рідкісних випадках, у стані непомірного збудження, снодійне може не подіяти. Проте як Хелена опинилась назовні, залишалося таємницею.

– Не треба панікувати. Треба діяти, – лікар почав миттєво розробляти план пошуку. – Аби не гаяти часу, розділимось на кілька груп. Ви, Любашо, повертайтеся в корпус – кидати напризволяще інших пацієнтів не годиться, інакше здійметься цілковитий гармидер… Ти, Янчу, – лікар ткнув у груди велетня, – біжи будити Мітю – нам потрібна підмога. Ми з ним поі?демо у село, а дядько Степан з тобою піде у ліс – ніхто краще за місцевих у хащі не орієнтується. Псів із собою не беріть – зчинять зайвий галас, а Хелена у такому стані неадекватна.

– Ви, Даро, залишитесь у «Притулку», – рішуче постановив лікар. – Нема чого молодій дамі серед ночі шастати невідомими просілками. Ще й враховуючи те, кого йдемо шукати.

– А я? – про мене, здавалось, забули…

Я образилась. Отже, як залишати мене на призволяще у «янгольському» на цілу ніч, це годиться, а йти на пошуки з усіма – зась. Довго не роздумуючи, я поспішила до свого помешкання за гумаками. І не встиг лікарський «Уазик» відгуркотіти у бік села, як я вже наздоганяла дядька Степана з Янчом, котрі швидко віддалялися в напрямку до Соковиці.

– Ти, дитино, вижу, голову сь стратила, – сварився Пішта-бачі, почувши за собою швидкі кроки. – Повів ти дохтор, абись ся обстала дома. Ко тото видів, оби паніка по ночах лісом бродила. Ще ся стратиш, не приведи, Господи…

– Пішто-бачі, ви ж самі мене лісовими стежками водили. Вам нема чого боятися, адже я старанна учениця. Дивіться, ще й у пригоді стану…

– йой, шо пак за тебе буду висварений, – бурмотів дідо, проте більше мене не проганяв.

… Ми були майже впевнені, що Хелена пішла у село. Зважаючи на і?і? минулі втечі, було зрозуміло, що лісу вона боі?ться, попри те, що у пацієнтів з гострими формами захворювання відчуття страху здебільшого атрофується. Взагалі мені часом здавалося, що у і?і? погляді прогулькує свідомість, і при відсутності збудників вона здатна тверезо мислити. Принаймні побачивши маму, Хелена відреагувала цілком адекватно, і той біль, котрим наповнились і?і? очі при зустрічі, підказував про наявність у і?і? хворій уяві здорового глузду. Інша річ, що я була так само одним зі збудників, і важко було передбачити, як вона поводитиметься при раптовій зустрічі. Тілом пробіг огидний холодок, незважаючи на те, що рухались ми доволі швидко і навіть моі? витривалі супутники поволі вкривалися потом. Нас огортала цілковита темрява, і йшли ми майже навпомацки. Якби не ліхтарик, завбачливо прихоплений Янком, що висвітлював скупою смужкою чагарникові перешкоди, ми давно порвали б одяг. Дійшовши до знайомого роздоріжжя, зупинилися.

– Не йму віри, же Хелена могла податися у яфинник, дале потоку вна там не пуйде. Лем коби ся у воду не вергла, бо тогди кунець – там доста глибоко та й вода студена. Айбо перевірити треба, – Пішта-бачі взяв на себе обов’язки керманича. – Я, Янчу, йду антим боком на гору, а ти з паніков (старий при цьому осудливо хитнув головою) поникаєте у яфиннику. Лампаш беріть із собов, я сесь путь із закритими очима годен пройти. Лем міркуйте на себе. З Богом.

Дядько Степан уже за крок розчинився у темряві, а ми з Янчом, перезирнувшись, рушили навмання в лівий бік, який місцеві нарекли «гадячим лігвом».

Попри надійне товариство було страшно, і я ледь стримувалась, аби у мертвій тиші не було чутно, як цокотять зуби. Дивно, що в ту мить ми забули навіть про ймовірність зустрічі з хижаками, які десь, певно, ховалися. Недарма ж Янко прихопив із собою мисливського ножа, хоч пояснив це неохоче і розмито, аби не настрашити: «Про всяк випадок… Для безпеки…». Аби бодай якось відволіктися від страху, я, наче табличку множення, повторювала подумки завчене раз і назавжди те, що пояснювало наразі неадекватну Хеленину поведінку: «…Стан афекту – короткочасна бурхлива емоційна реакція людини (гнів, лють, жах, відчай…) на сильно діючий вплив з боку навколишнього середовища… Виникнення у корі головного мозку осередку домінуючого збудження, яке викликає різке гальмування значноі? чи більшоі? частини кори з одночасним інтенсивним збудженням підкірки…» Бр-р-р…

Проте відволіктися від реальності не вдавалося. І всоте пошкодувавши про нікому не потрібну хоробрість, я молилася про єдине – щоб якнайшвидше все скінчилось. Хотілося потрапити назад у «Притулок», аби безпечно згорнутись калачиком у тепленькому кубельці. Янко крокував мовчки, і попри всі психоаналітичні здібності я не могла здогадатися, чого йому хочеться найбільше.

… Те, що ми побачили наступноі? миті, примусило завмерти нас обох. За кілька кроків від нас, серед голого колючого терня сиділа, припершись до старого покрученого дуба, Хелена. Босонога, подряпана до крові, вона, здавалось, не помічала переслідувачів. І?і? переповнені жахом очі невідривно вп’ялися у тоненький лискучий шнур, вкритий жовтими цятками, що так само занімів, якби не жало, котре вислизало з невидимого отвору і, ніби бавлячись, ховалося назад. Вони вивчали одне одного – гадина і жінка, немов зма– галися у витривалості, роздумовуючи, хто кого? Гадюка ворухнулася, зачувши позад себе люд– ський дух. Неквапно повернула до нас голову, далі відвела погляд знову до Хелени, зважуючи, хто з усіх хижаків несе і?й найбільшу небезпеку. Хеленині пальці вп’ялися у землю, неначе шукаючи там опору, і за незбагненну мить жовтавий шнур, встромившись у обдерту ногу жінки, упивався перемогою, змішуючи смертельну отруту з людською кров’ю. Випуклими від переляку очима Хелена спостерігала, як наситившись вдосталь тріумфом над безпорадністю, суперниця із відчуттям переможноі? гідності зникла у чагарнику. Напівпритомна жінка сиділа нерухомо, начебто не усвідомлювала, що насправді сталося.