Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 3

– Скажіть, а до «Притулку» далеко? – Напорпавши й собі цигарку в кишені наплічника, я присіла поруч нього просто на узбіччі, вибравши місцину, де прошарок пилюки на траві був не таким помітним.

Він глибоко затягнувся, змірюючи вивчальним поглядом із ніг до голови міську панянку:

– До дурки, чи шо?..

– Чому дурка?! Психіатрична клініка профілактично-лікувального типу…

…Занурившись напередодні в інтернет, я пробігала очима сотні рядків із запрошеннями дипломованих медпрацівників на роботу. Проте всюди дошкуляючим пунктиком наприкінці оголошення була умова: необхідна практика.

Мій інститутський диплом роками пилюжився неторканим на полиці, і я не сподівалася, що колись доведеться про нього згадати. І тут несподівано, мов рятівна ниточка, на очі потрапило оголошення, цілком позбавлене прецензійності та переліку обов’язкових умов. Найбільше привабило мене те, що в адресі закладу було вказано якийсь цілком віддалений район, про існування якого я навіть не здогадувалась.

– Мабуть, це те, що треба… Принаймні, мене ніхто довіку там не знайде…

Я не стала навіть заповнювати формуляр резюме, а просто попросила покоі?вку Лізу, аби вона допомогла зібрати мені наплічник із необхідними речами в дорогу. Ліза розгублено дивилася на мене, не розуміючи, що коі?ться. Вочевидь, спочатку вона подумала, що я готуюсь до якоі?сь розважальноі? нетривалоі? мандрівки. Але спостерігаючи, як я, копирсаючись у паперах, настирно щось вишукую і, нарешті, полегшено зітхнувши, відкладаю убік (ось він – неторканий роками, у зеленій матовій палітурі, з тисненими золотавими літерами, доказ того, що я – дипломований лікар-психотерапевт), прив’язане до мене, наче вірний пес, дівчисько не втрималось:

– Даро, дорогенька моя, що трапилось? Що ви затіяли?! Благаю вас…

– Лізонько, мила… Прошу тебе… Нікому ані слова… Адже ми з тобою приятельки, чи не так?.. Помітивши, що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…

Сцену влаштовувати було безглуздо… Та якби він випив менше коньяку і був трохи уважніший, обов’язково помітив би, як надривно бухає моє серце. Я так і не заснула.

А вранці, щойно його джип виі?хав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міськоі? автобусноі? станціі?…

Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього доля… Нестиме тепер свій хрест до кінця«…А мені такий висновок видавався страшним, ледь не фатальним. У моі?й дитячій свідомості це лунало, як вирок. Цілком реально і образно я собі уявляла, як хтось приречений тягне за собою громіздке розп’яття… Паде навколішки від втоми і безсилля, стогне, проте піднімається і волочить його далі, адже змалку йому втовкмачували, що свій хрест треба тягнути до кінця.

Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанціі?, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення – чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?

Запитання без відповіді…

Подзьобаного віспою водія з’і?дала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:

– А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?

– А шо, хтось приі?жджає туди з цікавості? У таку далечінь?

– йо-йой, ще як приі?жджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…

– Я не втечу…

– Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.

– Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, і?ду на роботу…

Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:

– То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. І?х лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же біду у селі чинять страшну. Люди, шо туйки жиють, ничим зарадити не годні – на хворих не мош богувати [1]. Всьо, шо ся обстає – лем хреститися услід, – водій розмовляв місцевою говіркою, і мені довелось напружувати увагу, аби зрозуміти почуте.

Я не стала заглиблюватись у тонкощі власноі? професіі? і ще раз перепитала:

– То як до «Притулку» добратися?

Він мовчки показав рукою напрямок у бік, протилежний від села, загасив слиною недопалок і підвівся.

– Сокотися [2], – коротко порадив, наче розсердився чомусь, виліз на рипуче сидіння і завів двигун.

– Скоро побачимось.

Я постояла трохи на дорозі, спостерігаючи, як він розвертається, подумала про те, що означає слово «сокотися» і що йому, мабуть, заважають вимпели, безліч яких коливається на склі, особливо, коли автобус підстрибує на вибоі?нах. Далі для чогось помахала йому рукою і рішуче попрямувала у вказаному водієм напрямку.

«Притулок» знаходився кілометри за два від села, під горою, яка називалася Соковицею. Пізніше я довідалась, чому і?і? так назвали: схили, що, з одного боку, тулилися до старих клінічних забудов, а з іншого, оперезані урвищем, напувалися льодяними навіть влітку водами гірського потоку, були рясно вкриті яфинами [3]. В селі ту гору ще називали «гадяче лігво», і без гумових чоботів у яфинник ніхто не ходив.

Далі тягнулися ще пасма гір, що, як здавалося мені на той час, вели у кінець світу, але насправді місцеві досить впевнено орієнтувалися в них і могли без компасу дістатися у сусідні села пішки і доволі швидко, нехтуючи будь-яким транспортом та безпекою.

«Притулок» уособлював у собі кілька старих кам’яниць, оперезаних невисоким обшарпаним муром, який при потребі можна було переплигнути без перешкод. З тильного боку мур переходив у збитий із дощок паркан, а далі й зовсім закінчувався, упираючись незграбним боком у підгір’я. Я здивувалася, аже моя уява змальовувала специфічний лікувальний заклад більш захищеним і безпечним. Утім, навколо панував спокій, і якби не двійко схожих на лисиць гостроносих кошлатих псів, що ліниво загарчали, натягуючи ланци, зачувши чужий дух, могло б здатися, що стерегти тут нікого.

Серед кількох одноманітних будівель, котрі нагадували типовістю корпуси пересічного навчально-виробничого комбінату, якби не заґратовані шибки на вікнах, вирізнялась одна – з витягнутими шпіцами даху та надщербленою ліпниною на фасаді, що благала про термінове втручання реставратора. ймовірно, у минулому вона складала маєток знатного роду…

Замок був майже зруйнований. Але попри облуплені стіни, загрозливо скособочену мансарду з облізлими різьбяними балясинами, що підпирали вишукану в минулому фігурну балюстраду, готика надавала йому певного респекту і навіть урочистості.

Жодних табличок, що свідчили б про сучасне призначення будівлі, не було, але обабіч дверей сіріла рапата вмурована у стіну дошка: «Маєток графа Шенборна. Пам’ятка історіі? та архітектури XVIII століття. Оберігається державою та законом.» Отже, я не помилилась. Як інтуі?тивно відчула і те, що потрібно саме туди. На одних із внутрішніх дверей красувалася табличка: «Головний лікар».