Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 6

– А чому б і ні?

У покоі? було п’ять ліжок, проте два з них були порожні. До нас метнулася старша жіночка – доволі охайна і юрка, я спочатку навіть здивувалася і?і? присутності тут.

– Ну, нарешті, приі?хали, гості дорогі, скільки ж вас можна чекати, забарилися в дорозі, чи що?

Я вже й стіл накрила, і пасок понапікала, і яйця розфарбувала, а вас все нема та й нема… Синку, то хіба ж до мами можна спізнюватися у Боже свято? Отакоі?… Жіночка не вгавала, кружляючи навколо нас і приговорюючи, допоки лікар суворо не прикрикнув на неі?:

– Сядь, Михайлино, не метушися… Приі?хали, як бачиш, твоі? гості, то й веди себе пристойно… Сядь, кажу я тобі…

І зніяковіла Михайлина присіла на своє ліжко, біля якого на шухляді були розкришені шматки хліба, повідкушувані шматочки яблука, розкладені у геометричній пропорціі?, символізуючи накритий стіл.

– Чого ж ви на мене гойкаєте [7]? Я так вас чекала, я так на вас тішуся… У Боже свято не мож гойкати, – вже тихіше ображено нарікала жінка в той час, коли лікар коротко і майже пошепки описував мені історію хвороби.

– Михайлина втратила пам’ять, коли дізналася про наглу смерть другого сина. Коли помер перший – молодший, вона ще так-сяк справлялася, а от коли старший пішов зі світу, потрапивши під копита знавіснілого бичка, вона зовсім занедужала. Від того осоружного дня – на Пасху – нікого не впізнає. Сусіди поклопотали про неі?, бо ж кликала у гості кожного, хто проходив повз хату. Боялися, аби лиха і?й не заподіяли чужі – самі знаєте, який світ пішов…

На другому ліжку мовчки сиділа закутана у теплу хустку стара жінка і благально заглядала лікареві ввічі. Він, вочевидь, добре знав, що від нього вимагається, тому спокійно присів біля неі? і виважено, неначе педагог до слухняноі? учениці, довірливо казав:

– Не приі?хав ще, Маргіто, треба чекати. Хустку можеш зняти – упрієш. Я тобі повідомлю, коли приі?де, отоді й збиратимешся. Знаєш, що з Сибіру – неблизький шлях.

Жінка покірно знімала хустку, вивільняючи тим самим ріденьке сиве волоссячко, що, мов пух, розсипалося по плечах. Вона не промовила ні слова, але видно було, що цілком усвідомлює, про що йдеться. Знав про це й лікар, тому не став пояснювати при ній причину перебування і?і? тут.

У кутку під заґратованим вікном, підібгавши під себе ноги і втиснувшись у холодну стіну, зіщу– лилась молода жінка, котру я бачила нещодавно у вікні. Вона напружено спостерігала за всім, що відбувається навколо, а і?і? очі випромінювали безпомічність загнаного у пастку вовка. Той погляд пронизував мене холодом і ненавистю, як тоді, коли я, знаходячись на подвір’і?, вперше відчула його за спиною. І навіть темні кострубаті пасма розкуйовдженого волосся, що безладно спадали на обличчя, не здатні були прикрити презирства, з яким вона споглядала світ.

– А це наша Хелена, – сказав лікар спокійно, покладаючись на професійно відпрацьовані інтонаціі? власного голосу (він бо знав, як із нею треба розмовляти). – Як справи, Хелено?

Але та заклякла незворушно, обвивши руками підібгані під себе коліна, і не зводила з мене погляду.

Я помітила, які в неі? гарні руки – не зважаючи на обгризені нігті, сплетені докупи пальці, надзвичайно витончені. Руки дрібно тремтіли, видаючи хвилювання.

– Гаразд, – сказав лікар, можливо теж помітивши той прихований щем, – наразі достатньо. Ходімо.

Та не встигли ми повернутись у напрямку до дверей, як щось рвучко, зі спритністю росомахи, шурхнуло за спиною, і (це була навіть не мить, а і?і? найдрібніша частка) в моє волосся вп’ялися цупкі, немов щупальці, пальці. Я перелякано зойкнула, подавшись назад, і ледь не впала, проте ще одна мить – і дужий велетень Янчо вже скручував руки нападниці, віддираючи і?і? від мене.

– Ненавиджу, – шипіла вона грудним хриплим голосом, м’якнучи від безсилля у його «обіймах», і, здавалось, що з і?і? уст зараз з’явиться жало, виприснувши смертельний трунок на здобич. – Курва паскудна, шльондра міська, геть звідси… – кляла Хелена, а тим часом одна з двох доглядальниць вже вбігала до палати, тримаючи перед собою гамівну сорочку. Вправними звичними рухами, разом з Янчом, натягували ту сорочку на Хелену і прив’язували до ліжка. Так до кінця і не оговтавшись, я виходила з кімнати, безсило спершись на лікоть лікаря, і, лишень потрапивши на свіже повітря, остаточно прийшла до тями.

Певний час ми не розмовляли, допоки лікар цілком виважено і з розумінням нарешті запитав: – Ну то що, я підкину вас до села? За дві години буде рейсовий до міста. Я, привівши себе сяк-так до ладу, зачесавши волосся у тугий «хвіст», аби не кидалося ввічі видерте пасмо, рішуче, як я часом вмію, відповіла:

– Я нікуди не і?ду.

Після невеличкоі? паузи, усвідомивши врешті серйозність прийнятого мною рішення, лікар простягнув мені руку.

– Ну то що, будемо знайомитись? Дмитро Михайлович Полянцев.

– Дара, – представилась я. – Дарина Фішбейн, – і міцно, майже по-чоловічому, потиснула простягнуту долоню.

Дмитро Михайлович взявся облаштовувати моє перебування в «Притулку». Дядькові, що хвацько вправлявся з сокирою, дали завдання привести до ладу флігель будиночку, в якому мешкав сам лікар. Дві невеличкі кімнатки – передпокій та покій, до яких можна було потрапити з заднього входу, пустували і відтепер складали моі? володіння. Дядько Степан, або Пішта-бачі, як він себе називав, клопотав над створенням сякого-такого комфорту. Доброзичливо до мене посміхаючись, сам до себе щось приговорював, на кшталт: «йой, яка пташка до нас залетіла» або «Тяжко туй буде потяткові [8], але нич – справимося». Дядько Степан завзято витягував із приміщення на світ Божий запилюжені роками килимки, або ж покрівці, як він і?х називав, а також ліжники, ковдру і весь інший мотлох, що складав відтепер мій домашній скарб.

Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.

Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поі?хав з «Притулку» у бік села.

Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.

– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?

– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приі?хав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен [9] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона [10] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство [11].

Дядько Степан витер руки і повів мене за і?дальню, аби показати предмет своєі? гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.

– Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі [12] маємо своі?, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь [13], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор Дмитро Михайлович з села возить, зрідка – м’ясо. Розкошувати не доводиться – я й сам не розуміву, як йому вдається усіх накормити. Чисто ге Єйжушка [14], же наситив єднов рибинов ушитку громаду. Тямите, же марципанів туй на стіл нико не подає: шо маєме, тим ситі.