Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 31

– Зрозумів. Діловий підхід. Все, чого забажаєте, – урочисто пообіцяв Дмитро Михайлович, і ми рушили у адміністративний корпус, аби поговорити про Мітю.

– Дмитре Михайловичу, ви усвідомлюєте, що Міті не місце у «Притулку»? – почала я здалеку, категоричністю інтонаціі? даючи знати про серйозність намірів. – Він загубить себе тут як особистість завдяки безглуздому випадку, котрий міг трапитись з кожним.

– І що ви пропонуєте? – лікар вмить забув про вантажівку, зосередившись на розмові. – Я вже думав над цим неодноразово, проте… Мітя ніколи не наважиться повернутися додому, навіть якби сталося диво і його непричетність до всього, що трапилось, було б цілковито встановлено.

– А йому й не потрібно повертатись у село. Рівень його знань та вроджена інтелігентність варті того, аби він викладав у місті… Я особисто подбаю про вчительське місце для нього… Головне, аби йому повернули законне право вчителювати, а для цього…

– … Необхідно, аби постраждала особа офіційно відмовилась від звинувачення, так? – Дмитро Михайлович закінчив мою думку. – Я ще вчора збагнув, куди ви хилите, дорогий мій психоаналітику. Тільки ви не врахували іншого: історія з Мітьою трапилась кілька років тому і колишня дев’ятикласниця, котра з невідомих досі причин не викрила справжнього злочинця, стала за цей час дорослою жінкою, яка, ймовірно, одружилася, народила дітей і зовсім не зацікавлена в тому, аби піднімати оту темну історію з тенет на поверхню… Окрім всього, ніхто достеменно не знає, як насправді все було, адже те, що розповів Мітя, може суттєво відрізнятися від дійсності… Ми не можемо стовідсотково довіряти пацієнтам, враховуючи специфіку закладу, – як завжди у хвилини нервового збудження, лікар видобував цигарку…

– То що ви пропонуєте? Назавжди замкнути його у божевільні? – я невідступно наполягала на втручанні.

– Принаймні, не завадило б для початку з’ясувати істинний стан речей, – зауважив Дмитро Михайлович.

– Отож, завтра вирушаємо на екскурсію у сусідній район – до Міті на батьківщину. Ми ж домовлялися – послуга за послугу!

Лікар безпорадно розвів руками, розуміючи, що сперечатись безглуздо:

– І що мені вдіяти, скажіть, будь ласка?.. Обіцянки треба виконувати…

…Наступного дня ми вирушили в дорогу ранесенько, коли морозець, закувавши кожну вибоі?нку іскристим кришталем, не встиг ще відпустити землю на поталу скупим сонячним променям, і здавалось, що автівка ковзає по склі.

Я намагалась подумки систематизувати план нашого розслідування. Важко було передбачити поведінку селян при зустрічі з працівниками «дурки». Нам необхідно було заручитися підтримкою бодай якоі?сь місцевоі? авторитетноі? особи, котру в селі шанують.

– Дмитре Михайловичу, як ви уявляєте собі зустріч медичного персоналу «Притулку» з батьками дівчини, котру, за і?хнім переконанням, зґвалтував учитель?

– Даро, я подумав про це одразу, щойно ви запропонували доволі ризикований проект з малоймовірним позитивним результатом… Коли ви щось замислюєте, з вами сперечатися безглуздо, отож, я цілковито покладаюся на випадок. Єдине, в чому я переконаний, – не варто звертатися отак відразу до місцевих правоохоронних органів. Якщо тоді і?м було ліньки довести справу до кінця, то зараз і пальцем ніхто не ворухне. І ви це самі зрозумієте, зіткнувшись з працівниками міліціі?. Це особлива каста людей, діі? та судження якоі? не піддаються жодній логіці. Наші пацієнти здаватимуться вам вундеркіндами у порівнянні з провінційними правоохоронцями… Треба знайти інший шлях до контакту, більш надійний…

– Добре. Спробуємо знайти спільників серед освітян. Не забувайте, що Мітя майже двадцять років пропрацював у школі, і я впевнена, що серед його колишніх колег знайдуться люди, готові йому допомогти…

За годину ми нарешті потрапили до потрібного села. Хати тут були здебільшого муровані, а не дерев’яні. Окрім всього, селяни мали перукарню, аптеку, дитячий садок із кількома порепаними саморобними гойдалками та пісочницею на подвір’і? і школу, до якоі? щоранку сходилася дітлашня із сусідніх сіл. Нам не довелось навіть розпитувати перехожих, де вона знаходиться, адже це була найбільша будівля у селі. Перед довгим, незграбно витягнутим навчальним корпусом бовванів порожній постамент, на якому ймовірно колись красувався керманич революціі?, а над входом вицвілою ганчіркою теліпався синьо-жовтий прапор, так само, як на сільраді, що, не подаючи жодних ознак життя, притулилася обабіч.

Хвилюватися за те, що про Мітю давно забули, не було потреби, адже той, хто ризикував розпочати тут вчительську практику, зазвичай осідав аж до пенсіі?. Вирватись з глухого села значно важче, аніж туди потрапити – бажаючих присвятити себе затурканому прозябанню, позбавленому цивілізаціі?, обмаль.

Завучкою школи виявилась літня жіночка, котра, прийнявши нас спочатку за працівників райвно, запобігливо запросила до кабінету. Звали і?і? Катерина йосипівна, і, з’ясувавши причину нашого візиту, вона помітно рознервувалася. Доля колишнього вчителя не була і?й байдужою.

– Дмитро Іванович, кажете? – зняла з носа, рясно обсипаного ластовинням, спітнілі окуляри і зосереджено терла і?х хусточкою, на ходу метикуючи, як правильно відповісти, аби не втрапити у халепу. – Він уже кілька років, як у нас не працює… І пішов він не за власним бажанням… За ним тягнеться доволі темна й незрозуміла історія… Та й пиячив він останнім часом… А чим власне спричинена ваша цікавість?

Довідавшись нарешті, що ми не належимо до контролюючих органів, Катерину йосипівну попустило, і, змінивши звітну інтонацію на довірливу, вона неголосно, наче нас хтось міг підслуховувати, зізналася:

– Ви знаєте… Дмитро Іванович насправді був порядною людиною… І я дотепер не вірю у звинувачення… Ми пропрацювали в одному колективі багато років, і я його знала, як ніхто… Інша справа, що останнім часом пив… Але самі розумієте, що таке самотній неодружений чоловік у глухій провінціі?, де на його рівні навіть поговорити ні з ким… Тут таким, як він, не місце… У доброму сенсі, звичайно… А ота дівуля, за котрою Мітя гинув і завдяки якій розпочалася вся катавасія… Що з того, що молода… Місцева Лоліта знайшлася мені… Вона ж його мізинця не варта була… І вчилася погано, і зі старшокласниками тігалася ледь не змалку… Та знаєте, любов зла… Він наче голову тоді втратив – вся школа про це знала… Виставив себе на посміховисько та й годі… І самі бачите, чим усе скінчилося… А пристойну заміну йому ми дотепер не знайшли – у нас математик паралельно і хімію, і фізику викладає, за сумісництвом… Не так просто з університетськоі? лавиці когось у глибинку заманити, – Катерина йосипівна, вернувши на рябого носа окуляри, зітхнула. – У нас завжди з кадрами було сутужно, що казати… Таких, як Мітя, днем із вогнем шукати треба… А виглядає так, що поглумилися над людиною, збулися, як непотребу, та й забули…

– Катерино йосипівно, а де тепер та дівчина, через яку все трапилось? Вона зосталася у селі, чи виі?хала кудись?

– Та де там зосталася… Що і?й тут було робити… Тим більше, що історія прогриміла на весь район… В селі не так, як у місті. Тут кожен знав, що вона вже не дівка, і хто б і?і? заміж взяв після всього… Ота дівуля ледь школу закінчила, одразу з села дременула, а куди – не знаю… Тоня і?і? звали… Антоніна Грицак… Це я добре пам’ятаю.

І?і? батьки нам чимало клопоту завдали, змушуючи весь учительський колектив підписати заяву про усунення Міті з викладацькоі? роботи. І щоб ви вже знали все до кінця – одна я не підписала той клятий папір, бо вже тоді була впевнена на всі сто, що то цілковита афера. І?х районний слідчий підбурив, бо справу треба було закрити, а з потерпілоі?, що з гусака води. Налякана була, та, як бач, дружка свого прикривала. А я відразу сказала: «Мені втрачати нічого, і тепер, коли залишилось кілька років до пенсіі?, вступати у компроміс із власною совістю я не бажаю…»

Скельця окулярів завучки суворо виблискували принциповістю, і я подумала, що допоки у сільських школах існуватимуть такі борці за справедливість, говорити про крах провінційноі? освітянськоі? системи зарано.