Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 32

– Катерино йосипівно, а ми можемо якось з’ясувати, де знаходиться зараз Тоня? Повірте, це нам конче потрібно, а ще більше – Дмитру Івановичу. Ми просто змушені сприяти його реабілітаціі?, і якщо все вдасться, то на пенсію ви підете не лише з незаплямованою совістю, а й відчуттям внутрішньоі? гордості за те, що врятували гідність людини, котра цього по-справжньому варта.

Катерина йосипівна на мить замислилась, наче зважуючи відповідальність всього, що коі?ться, а потім рішуче підвелася з-за столу і накинула на себе пальто.

– Ходімо. Я знаю, де мешкають і?і? батьки…

Двигун ми заглушили за поворотом, що вів до Тоніноі? садиби. Я встигла запитати у рішуче налаштованоі? жіночки, котра неочікувано жваво взялася нам допомагати:

– Чим же ви поясните отаку несподівану цікавість до колишньоі? учениці?..

Вона не дала договорити, впевнено відрубавши: – Облиште… Я знаю, що роблю. Незабаром Катерина йосипівна вигулькнула з-за рогу, переможно трясучи папірцем із записаною міською адресою Антоніни Грицак.

– Як вам це вдалося? – розпитувала я дорогою до школи, а сама ледь стримувалась, аби і?і? не розцілувати.

– Я завжди казала, що кмітливість часом стає у пригоді більше, ніж природний розум… Навесні щороку ми влаштовуємо вечір зустрічі з випускниками. То чому б не попередити про це колишніх вихованців заздалегідь? Все виглядало доволі правдоподібно, принаймні ні у кого не викликало подиву.

– Ви – просто молодчина, – прощаючись, я міцно тиснула літній вчительці руку. А вона довго махала нам услід, аж допоки «УАЗ» не заховався за вигином вулиці.

– Ну що ви на це скажете, Дмитре Михайловичу? Багата ще наша глибинка цінними кадрами?

Та лікар прагматично, як умів тільки він, відповів:

– Це лишень початок. Невідомо, що заспіває нам ота дівуля. Найскладніше попереду.

До міста Дмитро Михайлович планував і?хати наступного тижня з метою продовжити розслідування.

У «Притулок» ми повернулися після обіду і застали цілковитий спокій. Дядько Степан відпросився у невідкладних справах у село, Янчо тинявся без роботи по подвір’ю, Іван-тесля копошився біля вискладених дрів, видивляючись матеріал, придатний для обробки. Міті не було видно. Взявши у мене підручники з психоаналізу, він призвичаі?вся замикатися у собі і, годинами не виходячи з палати, гортати пожовклі сторінки. Часом щось занотовував, а часом повертався назад до перегорнутого тексту і перечитував вдруге. Ми його не чіпали, він і гадки не мав про причину нашого відлучення. Бо що як не вдасться позитивно вирішити справу? Краще, щоб він ні про що не знав, аби уникнути у разі поразки ще однієі? травми у його й без того безталанному житті.

Баба Галька разом з Анцьою клопотали в кухні над вечерею, і ми з дороги забігли в і?дальню підкріпитись.

– Слава йсу, – радісно, як завжди, зустрічала нас жіночка… Анця, насупившись, ледь буркнула «Драсьте…», і я помітила, що, побачивши нас разом з лікарем, вона побіліла, мов полотно.

– Галино Василівно, почастуєте нас обідом? – шумів лікар. – Повірте, що сьогодні ми його заслужили як ніколи.

І баба Галька хутенько наливала у мисочки пахучу поливку [44].

– Неси лем, Анцьо, на стіл, – сказала племінниці, проте, помітивши неприродну блідість і?і? обличчя, злякалася, – не приведи, Господичку, дівко, тать шо ти є? Бліда сь, ге паганка.

Побачивши, що у Анці тремтять, розплюскуючи страву, руки, баба Галька забрала у неі? миску і віднесла на стіл.

– Дмитре Михайловичу, пустіть Анцю домів. Позерайте лем, зблідла, ге дурний гриб… Оби даяка хороба ся не чепила дівки.

Дмитро Михайлович уважно придивився до молодоі? кухарки і сказав:

– йдіть, Ганночко, додому. Галина Василівна впорається сьогодні самотужки… Тільки не забудьте перш аніж піти, заглянути в корпус до Одарки. Вона вам дасть необхідні ліки. Бачите, як доречно нам поспіла допомога з міста? – це вже адресувалося мені. – Відразу медикаменти у пригоді стали, – Дмитро Михайлович не помітив, як сердито сипонуло недобрими іскрами з очей Анці, коли та, накинувши на голову теплу хустку, вишмигнула з приміщення.

– Галино Василівно, маю до вас прохання, – лікар, відклавши ложку, стурбовано звернувся до баби Гальки. – Зайдіть до Одарки й ви, передайте, аби перед вечірньою прогулянкою вона особисто проконтролювала тепле вбрання кожного з пацієнтів. Інакше незабаром наша клініка перетвориться у справжній польовий шпиталь.

І незабаром баба Галька, щільно закутавшись у новеньку з «гуманітарки» куфайку, почовгала у лікарняний корпус з дорученням.

…Макс, під’і?хавши до загороджених непроникним муром володінь Броніслава Всеволодо– вича, терпляче очікував, допоки повільно, неначе керована невидимим чаклуном, піднімається догори броньована брама. Побачивши здалеку Максовий «Мерседес», вартовий вже не телефонував шефові, перепитуючи дозволу впустити. Де б не знаходився господар, двері його апартаментів завжди були відчиненими для компаньйона. І Макс, без перешкод потрапивши на недосяжну для інших територію, звично, ледь не по-домашньому паркував автівку, вітався з дворецьким і піднімався по сходах без найменшого офіціозу.

Цей будинок був одним з не багатьох місць, які Макс відвідував сам, без водія. До нього тут звикли, адже останнім часом він доволі часто навідувався до Естер. Тому подібні візити ні в кого не викликали подиву, не зважаючи на те, що господаря не було вдома. Вони з Естер могли говорити годинами, блукаючи садом чи присадибним лісочком, і вже ніхто не приставляв до них дворецького.

У Естер значно порідшали епоплексичні напади і на щічках з’явився ледь помітний рум’янець, чим тішилося все сімейство, адже вроджена блідість супроводжувала і?і? з дитинства.

Броніслав Всеволодович бачив помітні зміни у настроі? та здоров’і? Манюні, нишком радів, та коментувати не поспішав… Зате його дружина не могла вгамувати захопленя і власних почуттів до Макса.

– Незабаром Естер відмовиться від усіх ліків, дорогий наш Ескулапе, адже ви для неі? мов бальзам на душу, – вона кумедно метушилася, даючи вказівки служці, завдяки котрій на столі вмить з’являлися солодощі, пахуча свіжа здоба, екзотичні фрукти і всіляка заморська смакота. А Макс, потай перезирнувшись з Естер, вичікував слушноі? хвилини, аби дременути подалі від прискіпливих очей. Окрім неі? він не мав з ким відверто поговорити про наболіле, про те, що з’і?дало душу.

Сьома так і не збагнув причину його душевного неспокою. Серед «братанів» вважалося ганебним перейматися дріб’язковими «розборками» з представницями жіночоі? статі. Вперше за довгі роки дружби Макс прозрів, побачивши, яка прірва лежить між Семеновим і його особистим світосприйняттям.

Броніславу Всеволодовичу також було байдуже до почуттів Макса. йому був важливий кінцевий результат, аби до виборів майбутній мер налагодив стосунки у родині і знищив тим самим темні плями у біографіі?, котра відтепер ставала надбанням майбутніх виборців.

Славки Макс намагався уникати. Попри виторгуване повернення до колишніх обов’язків вона втратила довіру назавжди. Макс дав і?й це зрозуміти одразу, щойно і?і? струнка модельна ніжка переступила поріг офісу: після всього, що трапилось, вона стала йому огидною.

– Поясніть мені, дорогий Максе, як жінки наважуються покинути таких чоловіків, як ви?.. Я ніколи не мала близькості з жодним чоловіком, та мені здається, що, якби таке трапилось, я прив’язалась би до нього, як вірний пес, і не відходила б ні на крок, – Естер, загорнувшись у м’якеньку хутряну кацабаєчку, нагадувала дбайливо закутаного мамою підлітка, котрому конче необхідно дізнатись від старшого приятеля заборонені тонкощі різностатевих стосунків, бо ж вдома на цю тему накладено табу. А тут, у парку, по-змовницьки усамітнившись між платанами, що проміняли нещодавню пишність крон на сльотаву сірість, вона намагалась дізнатися те, чого сама у житті ніколи не відчувала, а знала хіба з книжок.