Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 55

– Не треба, бабуню, чуєш, не треба… Вже не вернути нічого… Мама залишиться у наших споминах молодою і гарною, – у вільній руці дівчинка тримала величезний оберемок палаючих червоних троянд, таких, як ота багряна, виткана Хелениною кров’ю на білосніжному покривалі попід лісом.

…Ми не знайшли у собі мужності розповісти всю правду про смерть Хелени. Надто важко було б пережити старій та юній те, що безмежно рідна і?м людина стала вбивцею. Дай, Боже, і?м справитись бодай з тим, що втаі?ти було неможливо – з жахіттям скоєного самогубства…

…Панахида по Естер відбувалася у Палаці скорботи, що знаходився на вході до головного міського цвинтаря… Розкішні вінки з білих троянд, гладіолусів, хризантем лягали навколо труни, зігріваючи і?і? і наповнюючи залу терпкими пахощами свіжоі? ялиці… Навіть найхоробріші мріі? Естер не припускали, що і?і?, наче справжню принцесу, засиплють океаном квітів, і, здавалося, ще трохи і не видобути з-під них домовину.

Естер лежала у весільній сукні, яку так і не довелося і?й одягти за життя… З-під гаптованих мережив біліло втомлене хворобою обличчя… Вона стала вдвічі меншою від того дня, коли Макс виносив і?і?, непритомну, із садівничого будиночку…

– Манюне, Манюне… Так і не діждалась ти свого принца на білому коні, – Макс підійшов впритул до домовини і схилився у скорботі… Дівоче личко мовби просвітліло, наче й з того світу вона тішилась наймилішому своєму другові, одному-єдиному, котрого встигла придбати протягом короткого життя… Непомітно для всіх Макс підсунув і?й під задубілі пальчики маленьку паперову іконку з образом Пресвятоі? Діви Богородиці…

…І?х ховали в один день – Естер, Хелену та відьмачку Анцю… Воістину було речено – Бог не обирає…

Наступного дня відбулася розмова з Мітьою.

Він напрочуд спокійно й виважено сприйняв новину.

– Я відчував, що назрівають зміни, – заявив Мітя, і ми з Дмитром Михайловичем переглянулись. – Я підозрював це відтоді, як Оксана вручила Дарі листа з міста, – і він задоволено спостерігав нашу розгубленість. – …А ось стосовно вчителювання… Безумовно, я дуже радий вашій пропозиціі?, проте за відсутністю практики впродовж останніх років це буде ой як нелегко…

– З такою головою, як у тебе, Мітю, все пригадаєш. Навпаки, приватна практика надасть тобі змогу відновити все, що призабулося, використати накопичений досвід та розібратися у тонкощах специфіки викладання у міській школі. Перед тобою, Мітю, розкриваються широкі обріі?. Такий шанс надається один-єдиний раз у житті, і не використати його було б злочином. І ще… Як матимеш змогу, навідайся колись у рідне село… Адже насправді все не так погано, як ти собі вигадав. І у твоі?й рідній школі тебе дотепер пам’ятають і поважають…

– А про це ви звідки знаєте?!! Бачу, Дмитре Михайловичу, що часу ви даремно не гаяли!!!

– Нехай це залишиться для тебе таємницею, – лікар поплескав Мітю по плечі. – Вважай, що сорока на хвості принесла…

Мітя від’і?жджав наступного тижня. Ми проводжали його всім «Притулком». Баба Галька, сяк-так оклигавши після смерті племінниці, напекла йому в дорогу пампушок. Зібравши докупи всі моі? книжки, Мітя зайшов до мене попрощатися.

– Я безмежно вдячний вам, Даро, за все, що ви зробили для мене, – з його очей от-от мали покотитися сльози. Я відвернулася, аби теж не розплакатись – надто звикла я до наших філо– софських бесід затишними зимовими вечорами біля гаряче натопленоі? грубки… Що й казати, Мітя став мені майже братом, адже ні з ким з притульчан я не говорила так відверто, як із ним. Навіть тоді, коли, трясучись у лікарському «УАЗі», ми прочісували провінційні бездоріжжя у пошуках Мітьовоі? правди, я не усвідомлювала, якою важкою буде розлука. Лишень тепер я по-справжньому усвідомила глибину наших стосунків. – Ви, Даро, принесли у притульчанське життя свіжий подих, навчивши сприймати багато речей цілком інакше, ніж це робилося раніше. Ви навіть уявити собі не можете, як допомогли людям, що знаходяться тут. Я певний, що кожен із них виношує у своі?м серці подяку, не меншу за мою, набагато більшу, адже і?м важче дати собі раду, ніж мені… Низький уклін вам за це…

Очі були на мокрому місці… Зібравшись із силами, я підійшла до Міті і по-дружньому взяла його руку в свою:

– Ми незабаром побачимось, Мітю, не сумуй… Адже мені так само доведеться покинути «Притулок», як і всім… І доведеться повернутися до міста, в середовище, що виховувало мене роками і водночас відштовхувало… І тоді ми так само сидітимемо вечорами, перелистуючи наукові трактати. Але ти вже будеш не пацієнтом «Притулку», а одним із найкращих вчителів фізики, в котрого є Божий дар прививати своі?м вихованцям любов до науки…

…Ми палко потиснули один одному руки… І невдовзі всією громадою довго стояли на дорозі попід воротами, махаючи йому услід – аж допоки Мітін силует не розчинився за обрієм. А він оглядався й оглядався, не вірячи до кінця у те, що його нога ніколи більше не ступить на подвір’я «Притулку». Зайшовши до Оксани попрощатися, вже за кілька годин він вирушив найближчим рейсовим, за кермом якого сидів мій знайомий водій, до міста, стискаючи в кулаці папірець із моєю домашньою адресою та номером Максового мобільного…

…Смерть Естер вибила Броніслава Всеволодовича з коліі?… Він майже не розмовляв, закинув невідкладні справи, просиджував годинами на цвинтарі, біля могилки, де серед пишних квітів дивилася на нього лагідно і трохи сумно Манюня… Він уявляв собі, як і?й там зимно й незатишно, і нікому попіклуватись про бідолашне хворе дитя… Тут він міг виплакатись вдосталь – подалі від людських очей…

Макс не очікував такого від боса, зазвичай незворушного і твердого, мов кремінь. Вочевидь, його з’і?дали докори – не догледів таки…

Всі клопоти з купівлі землі та затвердження проекту лягли на Максові плечі. Закупівля будматеріалів, забезпечення вантажівок, бульдозерів та іншоі? необхідноі? техніки для будівництва, що мало розпочатися, щойно вщухнуть лютневі морози, відволікало його від спогадів про Естер. Він розумів, що найдієвішими ліками від душевного болю є праця, виснажлива, клопітка, така, аби не залишалося у серці місця для картання себе за причетність до самогубства Естер. Часом вона приходила до Макса у снах, безпорадно простягаючи до нього руки, як тоді, у напівзруйнованій халабуді, захованому від людського ока закапелку серед опалого листя кленів у осінньому парку, і благала: «Обійми мене, Максе… Притули мене до себе так, як чоловік, люблячи, пригортає до себе жінку… Я ж не зовсім тобі огидна, Максе?…»

Він прокидався, мокрий від поту, і довго не міг опісля заснути, нетерпляче дочікуючись ранку, аби втомленим і невиспаним, викликаючи занепокоєння у Лізи, поспішати до невідкладних справ. Лишень заповнивши по вінця простір повсякденними клопотами, йому вдавалося відволіктися від спогадів про пережите жахіття.

Після останніх відвідин «Притулку» Макс вже не мав жодних сумнівів щодо швидкого повернення Дари додому. Для нього було навіть краще, що наразі вона знаходиться там, адже хто зна, чи знайшлись би слова, аби пояснити і?й істинну причину безмежноі? скорботи за Естер. Може, варто було переступити через власну амбітність, дати Естер те, чого вона так ревносно просила і в чому відчувала потребу?.. Адже він міг, знехтувавши неписаними правилами пристойності, дати і?й тілесну насолоду… Проте не спроможний був дати і?й іншого – любові, якоі? так бракувало Манюні усе життя… Бо ж докори сумління з‘і?дали б його ще більше – за знівечену дівочу цноту, що рівносильно глузуванню над психічним недугом.

Броніслав Всеволодович зовсім втратив цікавість до розпочатоі? справи по будівництву… його піднесений стан змінився апатією. Макс все розумів… Естер не стало… Нікому було готувати компаньйону достойний прихисток. І Макс вдвічі завзятіше хапався до розпочатого. Наразі будівництво новоі? клініки стало справою його честі. Бо хто ж, як не він, усвідомлював, що той новий «Притулок» стане своєрідним обеліском у честь Естер. І він трудився, не покладаючи рук, аби зовсім скоро розпочати будівництво надгробку, що не має аналогу у цілому світі, і зросте незабаром серед неторканоі? гірськоі? краси – надгробку в пам’ять бідолашноі? Манюні…