Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 56

…Був початок лютого і відлига, незвична для цієі? пори, адже у горах зими зазвичай виснажливо затяжні… Можливо, сталася чергова аномалія в природі. Дивувалися всі, особливо дядько Степан, що, змінивши остогидлі милиці на дерев’яний ціпок, доволі жваво пересувався по територіі? «Притулку».

Звідусіль цяпало і текло. Поза сумнівом, очікувався паводок, бо ж сніг, прикривши Соковицю папланом [75] заввишки ледь не у людський зріст, танучи, наповнював і без того бурхливі води гірського потоку некерованою стихійною силою, несучи тим самим загрозу нижнім селам. Зазвичай це ставалося наприкінці березня, і горяни давно змирилися з небезпекою, яку несла за собою щовесни вода. Проте, щоб отак, серед лютого, такого не пам’ятали…

– йой, недубрі тото, коли дочасно весна йде, – бідкався Пішта-бачі, спостерігаючи за аномальним явищем. – Кидь так рано тепло прийшло, то у травні годні ще й морози бути… А тогди ушиткой живоє і у полі, і на деревах померзне…

Здавалось, сама природа не хоче розформування «Притулку»… Наперекір чиновництву, котре винесло остаточне рішення. За два тижні очікувався приі?зд надзвичайноі? комісіі? разом із графським спадкоємцем.

…Налаштована залишитись до останнього дня разом із притульчанами, я й гадки не мала про дочасний від’і?зд. Хотілося віддати себе до останку, підтримати кожного особисто в хвилину розлуки. Проте, не маючи на те жодноі? видимоі? причини, останнім часом я почувалася якось дивно.

Пояснюючи надмірну перевтому та слабкість нервовим станом і перевантаженням, яким супроводжувався останній притульчанський місяць, насичений трагічними подіями, я переко– нувала себе, що нема підстав для хвилювання. Та коли серед білого дня мене несподівано знудило, а потім ще і ще, і до вечора я вже була схожа на вичавлену цитрину, було зрозуміло: коі?ться щось незвичайне, чого ніколи раніше зі мною не траплялось. Вирішивши наразі нічого нікому не казати, я гамувала в собі нудоту, та вона рвалася назовні невтримними потоками блювотиння. Приховувати далі це було неможливо.

Любаша, не на жарт стурбована станом мого здоров’я, заварювала цілющі чаі?, що не допомагали, і, врешті-решт, ретельно придивляючись до мене, наважилась запитати:

– Скільки ото часу, Дарочко, минуло з тих пір, як ваш чоловік приі?здив? З місяць буде вже? Я відразу не збагнула, куди вона хилить, і лишень повернувшись у своє помешкання, аби прилягти від утоми, пригадала Любашину цікавість і взялася підраховувати дні, що минули від Максових відвідин «Притулку». Здогад приголомшив мене: «Ну звісно!!! Всетак насправді просто!!! Те, чого ми з Максом чекали роками, сталося!!! І сталося саме тут, у «Притулку», на рипучому старому ліжку з металевими бильцями, а не в розкішній міській спальні з безглуздим прозорим балдахіном!!! Саме тут, на межі цивілізаціі?, на прихованому від людського ока закапелку землі, знаному лишень Богом, в мені зародилося нове життя!!! Я уявила собі щасливе Максове обличчя, коли він дізнається про омріяну роками новину!!! Я й сама не могла ще до кінця повірити у вірогідність припущення. Проте інтуі?ція підказувала, що це правда.

Я очікую дитя! І, надибавши наступного дня на подвір’і? «Притулку» дядька Степана, котрий, мружачись від недоречно раннього лютневого сонця, жартівливо підтрунював наді мною, вчергове переконалася у правильності власного здогаду:

– Но та што, дітино, говоривім, же твоє щастя вже тя найшло, а ти мені не вірувала!!! Такоє тото щастя… Де захотіло, там і сіло…

– Як же ви здогадалися, Пішто-бачі? – я не могла надивуватися проникливості селянина.

– Я, дітино, всьо знаву. Я, ге мудрий ворон, всьо вижу та не всьо кажу… А дітвака будеш мати парадного, ге чічка [76]. Пригадаєш колись моі? слова. На тебе буде випозірувати [77], бігме, – і пошкандибав собі далі, залишивши мене серед подвір’я, осмислювати його пророчі слова.

…Було цілком зрозуміло, що залишатися далі в «Притулку» я не можу. В моєму становищі потрібен бездоганний спокій.

Звістка про вагітність розлетілася миттєво: балакуча Любаша не вміла довго мовчати. І невдовзі Дмитро Михайлович вже стояв на порозі:

– Даро, мила, я вас вітаю!!! Хоча за логікою речей найпершим мав би привітати вас чоловік. Це є величезний дар Божий, коли жінці дано щастя породити ще одне життя на землі. Моя небіжчиця-дружина цього щастя, на жаль, не зазнала, – Дмитро Михайлович на мить спохмурнів, проте радість від новини була сильнішою, ніж печальний спомин. – І попри те, що мені страшенно цього не хочеться, та я зобов’язаний найближчим часом відправити вас додому, керуючись почуттям обов’язку перш за все перед Максом.

Вперше за весь час перебування у «Притулку» я не пручалася рішенню його покинути…

– Я можу зібрати всіх у і?дальні? Лікар сумно всміхнувся: Звісно. Не просто можете, а зобов’язані.

… – Сьогодні ми зібралися з вами востаннє… Наш «Притулок» став справжнім притулком для самотніх душ, котрі так прагнуть щирості й порозуміння, що готові задля цього відмовитися від усіх благ цивілізаціі?. Притулком необігрітих сердець та покраяних доль, притулком трагічних історій і нереалізованих там, назовні, талантів, що виплеснулись щедро саме тут, у закритому просторі, у невеличкому світі, який ми створили власними зусиллями і прагненнями…

Кожен із нас навчився відчувати себе особистістю, оцінювати власну вартісність… Ота вартісність у декого з вас насправді набагато вища, ніж у тих, хто зайняв повноцінні ланки суспільства… І?м зручно обманюватися, ховаючись у непроникні мушлі, аби уникнути докорів совісті та сумління, аби удаваною зайнятістю прикрити невміння бути чуйними та відвертими… І?хня свідомість так і залишиться приспаною, неторканою, якщо ми не зуміємо розбудити і?і?… Тому прошу вас уклінно: БУДЬТЕ МИЛОСЕРДНИМИ ДО СВІТУ!!! Що б не спіткало вас у житті, які б звивисті стежки не готувала вам доля, яке б добро чи зло вас не очікувало на шляху, милосердя – це єдина річ, що вбереже вас від душевноі? самотності…

Стояла мертва тиша… Лишень баба Галька, як тоді, коли ми вперше зібралися разом і я наважилась розкритися незнайомим людям, тихенько схлипувала в кухні…

… Востаннє оглядаючи своє помешкання, я намагалась запам’ятати все, до останньоі? дрібниці. Погляд ковзав по кімнаті, вихоплюючи наймиліші серцю деталі: стареньку грубку з різьбяними залізними гратами, яку я навчилась майстерно розпалювати, чудернацький підвісний рукомийник, якому так щиро дивувався Макс, рипуче ліжко, на якому ми з ним тулилися холодноі? різдвяноі? ночі… Підсліпувату шибку, по якій звивистими цівками виводила асиметричні візерунки передчасна відлига… Мовчазна Соковиця за нею, що так і не розкрила до кінця всіх своі?х таі?нств…

Все це наповнило життя новим змістом, проте так і не дало змогу зрозуміти: «Ким насправді ти є, Даро Фішбейн?» Нудьгуючою, зманіженою міським комфортом інтелектуалкою, котра прагне подолати власний егоцентризм шляхом втечі?.. Примхливою дівчинкою, що вперто не бажає дорослішати і чинить цьому безглуздий опір?.. Сентиментальною мрійницею, що так і не зуміла перебороти у собі певні страхи… Психотерапевтом-початківцем, котрий наі?вно намагається рятувати людство від байдужості?.. А чи просто блазнем, місце котрому щонайдалі від прискіпливоі? та вимогливоі? суспільноі? моралі?..

Видобувши з-під ліжка наплічник, пакувала свій нехитрий скарб: повернені Мітьою книжки, подаровані Оксаною шкарпетки, зібрані Пішті-бачієм сухоцвіти, Гошин ведмедик… Десь із потаємноі? кишеньки наплічника випав розряджений мобільник, про існування якого давно забула, і ключі від батьківськоі? квартири…

Дмитро Михайлович визвався відвезти мене на автостанцію…