Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 7

– Не турбуйтеся, Пішто-бачі, я не вибаглива. І особливого меню для мене складати не треба.

– Вижу, паніка ти хоч і городська, айбо своя, проста. Дубрі би було, кобись ся обстала надовше. Але шо казати – життя укаже…

Пополудню вернувся з села Дмитро Михайлович. Привіз два комплекти новенькоі? хрусткоі? постільноі? білизни, маленьке радіо і блискучий нікельований електрочайник. Окрім всього, коробку з сухим печивом і кіпу свіжих часописів.

– Це вам на новосілля, – показав придбанки, допомагаючи мені занести все в помешкання. – Думаю, вам треба відпочити – надто багато почутого і побаченого за один день.

– Гаразд, – відповіла я, – з вашого дозволу візьму пізніше лікарняні справи, аби ознайомитись докладніше.

Кивнувши на знак згоди, Дмитро Михайлович вийшов, залишивши мене на самоті.

* * *

…Нарешті я мала змогу побути наодинці з власними думками та емоціями, котрі вихлюпувались через край. Треба було привести і?х до ладу, адже попри усвідомлення того, куди я і?ду, безліч речей виявилось несподіваними і приголомшуючими.

Намагаючись притупити біль від усього, що трапилось вдома, я вирішила цілковито зануритись у нове середовище, заповнити себе чимось змістовнішим, глибшим, аби в серці не зосталося місця для розпачу. Я не могла сказати нікому про істинні причини мого приі?зду і вирішила мовчки взятися до роботи. Те, що «Притулку» потрібна реальна допомога – робочі руки, фізична присутність, моральна підтримка – зрозуміло. Проте як я реалізовуватиму себе як психоаналітик серед цих людей, поки що збагнути було важко.

І?м не потрібно жодного втручання, і я це зрозуміла одразу. Вони жили замкнуто у власноруч облаштованому і облюбованому світі, і будь-який вплив зовнішнього середовища, неприйнятного цим замкнутим простором, загрожував викликати супротив чи агресію. Чужинців тут не любили…

… А на що я, власне, сподівалась? Що психічно хворі пацієнти кинуться в обійми з благанням в очах: «Допоможи нам, Даро!»? Я і?м тут не потрібна! Єдиний, кому я по-справжньому можу знадобитися, – це Дмитро Михайлович, адже, скоріше за все, йому дуже бракує кваліфікованого освіченого помічника… Оті доморощені нянечки, що вгамовували нещодавно Хелену, навряд чи могли надати кваліфіковану медичну допомогу, враховуючи літній вік та посередній рівень освіти… Навіть заспокійливе, як я відзначила, вводив Хелені сам лікар. Та попри все, він не наважився зізнатись у моі?й потрібності тут. Один Пішта-бачі мені по-справжньому зрадів. Він знайшов у мені терплячого співбесідника, а, відповідно, і поплічника. Лікаря він шанував і майже обожнював, проте на «короткій нозі» вони не були, а дід явно полюбляв побалагурити.

«Врешті-решт, я можу допомагати йому обробляти городину, бодай для цього згоджуся», – подумала я, із сумом вдивляючись за невеличке вікно, де розкинулася Соковиця.

Безперечним було одне – вибору нема. Я не маю куди повертатись. У місті мене швидко знайдуть, де б я не була: чи у батьківському домі, чи переховуючись у знайомих, котрих насправді обмаль… Питання в іншому: скільки часу я зможу втриматись тут? Адже тільки собі я наважилась зізнатися, що ота сьогоднішня рішучість у розмові з лікарем була вдаваною, керованою скоріше безвихіддю, а не впевненістю, що так буде правильно. Насправді я достеменно не знала, чи вірним є все, що роблю… Цікаво, як Соковиця виглядає вночі? Вона майже наступає на флігель будиночку і мирна та безпечна вдень, у темряві, мабуть, набуває доволі зловісного вигляду… Чи є тут звірина?.. Чи спить вночі Пішта-бачі, а чи патрулює, і чи має він про всяк випадок рушницю? Як поводяться «буйні», котрі часом вириваються на волю? Куди вони втікають – у гори чи у бік села, і як швидко і?х наздоганяють?.. Безліч питань снувало в голові, а відповіді не було… Про справжній стан речей тут мені ніхто відверто не розповість, аби не відлякнути, допоки я самостійно в усьому не розберусь. Несподівано забракло оптимізму. Я присіла на ослінчик край вікна і, обпершись ліктями на порепаний столик, де гостинний Пішта-бачі вмостив у слоі?чок букетик свіжих польових квітів, обхопила голову руками. Стало боляче – я зовсім забула про видерте пасмо і сьогоднішній інцидент… Хелена… Чого від неі? очікувати? Нині вона вп’ялася мені у волосся, а завтра встромить у плечі сокиру. Чим спричинена і?і? ненависть? Адже це не була ненависть саме до мене. У тих і?і? прокльонах відлунювала злість до всієі? жіночоі? половини людства. Що трапилося у і?і? житті і чому, незважаючи на агресію, лікар поводиться з нею обережно, ледь не ніжно? І знову безліч запитань без відповіді…

…В двері хтось несміливо пошкрябав. Я гадала, що то Пішта-бачі.

– Заходьте у гості, – я, повернувшись від роздумів до реальності, підправила зачіску і підвелася.

На порозі стояла баба Галька і, тримаючи у руках полумисок, від якого смачно пахло домашніми шкварками, ніяковіла, не наважувалась увійти:

– Ось, принесла вам поі?сти… Вибачайте, що по-простому, по-сільськи… Чим багаті, тим і раді… Я лише зараз помітила зворушливу сіточку дрібних зморщок, що загадковим плетивом обрамляли і?і? загартоване нелегким гірським життям обличчя. У оці застрягла сльозинка… – Дара, мене звати Дара… Дарина по-вашому… – Поі?ж, дитино… Може, тобі не смакуватиме – у вароші иншакі делікатеси. Айбо по-всьому видко, же ти своя… Дай Боже, звикнеш… Я пак із села тобі курятину принесу… А як хрестини будеме справляти – вже ся третя внучка ми народила – когута заб’єме, то й кочoня [15] буде… І, віддавши миску, почовгала собі у бік і?дальні.

Я не знала, що таке кочоня, але те, що я залишаюся, знала напевне.

* * *

– …Лізо! Я вкотре тебе питаю: де Дара?!!! – Макс чманів від люті. Чи не вперше в житті ситуація вийшла з-під його контролю. Негаразди на роботі він вирішував набагато виваженіше.

Дарина втеча стала для нього ударом нижче поясу. Він уважно вислухав історію офісногоохоронця про те, як жінка босоніж вилетіла, не попрощавшись, на вулицю, незважаючи на те, що незадовго до того бігцем сповістила йому, до кого йде. І, вплигнувши у новенький, з тонованими вікнами «MERSEDES», зникла у невідомому напрямку.

Макс скаженів. його гнів перекидався бумерангом від переляканоі? ледь не на смерть покоі?вки до мовчазного Гоші, що стояв, потупивши голову, і навіть не спромігся вичавити з себе аби– щось у захист.

– Хто дозволив тобі везти і?і? у офіс?!! Ти, бачу, зовсім нюх загубив!!! Геть звідси, і щоб я тебе більше не бачив!!!

Відчиняючи дверцята за дверцятами громіздкого гардеробу, він лунко затраскував ними, пересвідчуючись, що вбрання залишилось вдома. Валізи теж стояли неторкані. Отже, жевріла надія, що комедія триватиме недовго.

– Лізо, що вона взяла з собою?!!

Ліза стояла мовчки, наче набрала в рот води, а його лють від цього закипала ще більше:

– Я розмовляю з тобою, чи зі стінами?!! Ти можеш витиснути з себе бодай слово?!! Чи ви всі тут навколо мене змовилися?!!

Дівчина перелякано схлипувала, і Макс збагнувши, що агресією та насиллям нічого не досягне, змінив тактику:

– Лізонько, дитино, спробуй згадати, що Дара взяла з собою… Це допоможе нам викритиі?і? наміри і вберегти від небезпеки… Ну ж бо, зосередься…

його лагідний тон таки подіяв, і покоі?вка, розмащуючи долонею сльози по щоках, ледь чутно пробелькотіла:

– Звідки мені знати, що взяла… Диплом взяла… – Як диплом?!! Диплом і все?!! – Макс не міг повірити.

– Практично все… Кілька книжок… Підручників… Ще якийсь дріб’язок…

Тут Максовий погляд ковзнув на незачинений лептоп на столі, і він все зрозумів. За кілька хвилин Макс вже телефонував здивованій незвичним проханням секретарці:

– Корнеліє Олександрівно, тут така справа. Зайдіть, будь ласка, у пошуковий сайт працевлаштування і витисніть на принтері всі до останньоі? пропозиціі? щодо вакансій лікаря… Якого лікаря?.. Як якого?!! Лікаря-психотерапевта, звісно… Що-що?! Мене розшукувала дружина вчора?.. Гм… Так. Я знаю… Та ні, вже все гаразд…

вернуться

15

Кочoня – холодець (діал.)