Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 7

Матадор поквапно скинув берет, і те саме зробила уся квадрилья — крім Насйоналя.

— А щоб тобі! — гукнув Гальярдо. — Скинь шапку, каторжнику!

Він глянув на товариша так люто, ніби збирався вдарити його; якесь невиразне передчуття підказувало Гальярдо, що це блюзнірство накличе на нього велику біду.

— Гаразд… я скину, — мовив Насйональ, схитрувавши, як уперта дитина, бо побачив, що хрест уже пронесли. — Я скину шапку… але тільки перед покійником.

Вони простояли досить довго, пропускаючи нескінченний кортеж.

— Лиха прикмета, — прошепотів Гальярдо. Голос його аж зривався від люті. — Якому йолопові спало на думку пронести мерця через цю дорогу?.. Прокляття! Казав же я, що сьогодні станеться лихо!

Насйональ усміхнувся і знизав плечима:

— Забобони і марновірство… Богові, тобто природі, байдуже до таких речей.

Ці слова, від яких Гальярдо скипів ще дужче, навпаки, розвіяли сумний тривожний настрій інших тореро. Вони почали сміятися з товариша — як завжди, коли той виголошував своє улюблене «бог, тобто природа».

Нарешті дорога стала вільною, мули рвонули з місця, і карета покотила щодуху, випереджаючи інші екіпажі та машини, які стікалися до цирку. На площі перед цирком вони звернули ліворуч і рушили до Конюшенної брами, яка вела до корралів та стаєнь. У густому натовпі доводилося просуватись повільно. Коли Гальярдо вийшов з екіпажа у супроводі своєї квадрильї, знову прокотилася хвиля вітальних вигуків. Знову треба відбиватися руками й ліктями, рятуючи костюм від брудних доторків, привітно усміхатися й ховати правицю, яку всі хотіли потиснути.

— Дайте пройти, кабальєро! Дякую, щиро дякую!

Просторе подвір’я між амфітеатром та муром, що огороджував службові будівлі, було заповнене людьми; перш ніж сісти на свої місця, вони хотіли роздивитися на всіх тореро зблизька. Над головами натовпу височіли на конях пікадори та альгвасіли у костюмах сімнадцятого сторіччя. По один бік двору тягся довгий ряд одноповерхових кам’яних споруд — ціле селище будиночків із обплетеними виноградною лозою дверима, з горщиками квітів на підвіконнях: контори, майстерні, стайні, хатини, в яких мешкали конюхи, теслі та інша обслуга цирку.

Матадор насилу пробивав собі дорогу крізь густий натовп. Його ім’я передавалося від уст до уст, викликаючи бурхливий захват.

— Гальярдо!.. Той самий Гальярдо! Оле! Слава Іспанії!

Сп’янілий від такого поклоніння, тореро йшов гордовитою і граційною ходою, незворушний, як господь бог, веселий і щасливий, ніби присутній на святі, влаштованому на його честь.

Чиїсь руки обхопили матадора за шию, і в ніздрі йому вдарило гострим духом винного перегару.

— Молодчага!.. Красень! Слава відважним хлопцям!

Це був пристойний на вигляд сеньйор, якийсь заможний міщанин, що поснідав сьогодні в Компанії друзів і втік з-під їхнього нагляду. А ті стояли трохи осторонь і, сміючись, Дивилися на нього. Шанувальник поклав голову матадорові на плече і Завмер, ніби збирався у цій позі заснути. З допомогою Друзів захмелілого любителя еспада випручався з цих чіпких обіймів. Побачивши, що його відтягують від кумира, п’яний став крикливо вихваляти Гальярдо. Слава справжнім чоловікам! Нехай зійдуться сюди всі народи, нехай помилуються на такого тореадора і помруть від заздрощів.

— Вони мають кораблі… мають гроші… але все те — облуда! Немає в них ні биків, ні відважних хлопців, що виходять з ними на бій. Оле, мій сину! Слава нашій батьківщині!

Гальярдо перейшов велику побілену залу, порожню, без меблів, де вже зібралися його товариші по ремеслу, оточені групами шанувальників. Проштовхавшись між людьми, що з’юрмилися перед одними дверима, він зайшов у вузьку темну кімнату, в глибині якої блимали вогники. То була каплиця. Передню частину вівтаря займав старовинний образ так званої богоматері з голубом. На столику горіли чотири свічки. У простих фаянсових вазах стояли гілочки штучних квітів — запорошених, поїдених міллю.

У каплиці було повно народу. Сюди набивалися любителі з бідняків, які прагнули побачити зблизька великих матадорів. Люди сиділи в сутіні з непокритими головами, одні — навпочіпки в передніх рядах, інші — на стільцях та лавах. Майже всі вони повернулися до богоматері спиною і жадібно дивилися на вхід. Тільки-но в дверях з’являвся чоловік у гаптованому золотом убранні, як десятки голосів вигукували його ім’я.

Бідолахи бандерильєро та пікадори, що важили життям не менше, ніж їхні маестро, викликали при своїй появі лише ледь чутний шепіт. Тільки найзавзятіші любителі знали їхні прізвиська.

Раптом знявся глухий гомін, усі уста повторювали одне ім’я:

— Фуентес!.. То Фуентес!

До вівтаря підійшов стрункий, елегантний і гожий тореро з плащем, перекинутим через плече; він театрально опустився на одне коліно, відкинувши назад гнучке, граційне тіло, і в білках його циганських очей затанцювали вогники свічок. Прочитавши молитву й перехрестившись, Фуентес звівся на ноги і позадкував до дверей, не відриваючи погляду від святого образа, схожий на тенора, що сходить зі сцени, кланяючись публіці.

Гальярдо був простіший у вияві своїх почуттів. Він зайшов з беретом у руці, зі згорнутим плащем, ступаючи так само гордо, як і Фуентес. Але, опинившись перед образом, став навколішки і поринув у молитву, не думаючи про сотні втуплених у нього очей. Його нелукава християнська душа тремтіла від страху та каяття. Він просив захисту з палкою вірою простої людини, що постійно дивиться смерті в очі й вірить у всілякі лихі прикмети та в заступництво надприродних сил. Уперше за сьогоднішній день Гальярдо подумав про дружину й матір. Бідолашна Кармен, як вона чекає там, у Севільї, його телеграми! А сеньйора Ангустіас, мабуть, спокійно годує курей на подвір’ї Рінконади і навіть не знає, де, на якій арені б’ється з биком її син!.. А в нього жахливе передчуття, що сьогодні неодмінно скоїться лихо!.. Свята діво з голубом! Захисти мене і помилуй. Я буду добрим, не піддаватимуся диявольським спокусам, житиму згідно з божими заповідями.

Укріпивши свій забобонний дух цією невиразною обітницею, Гальярдо вийшов із каплиці глибоко схвильований, очі його затягло вологим серпанком, і він майже не бачив людей, які юрмилися навколо нього.

У залі, де збиралися перед виходом на арену тореро, з Гальярдо привітався чисто поголений сеньйор у чорному костюмі, що здавався пошитим на когось іншого.

— Лиха прикмета! — пробурмотів тореро, пройшовши далі. — Недаремно я казав, що сьогодні добра не буде!..

Це був цирковий священик, палкий любитель кориди. Ховаючи під сюртуком святе миро, він приїздив сюди з кварталу Просперідад з кимось із своїх сусідів, що прислуговував йому як пономар у подяку за місце, звідки він міг подивитись кориду. Уже багато років цей панотець воював з однією парафією в центрі Мадрида, яка претендувала на релігійне обслуговування арени. У дні кориди він наймав карету, яку оплачувала дирекція цирку, засовував під полу чашу зі святими дарами, обирав з-поміж своїх друзів чи парафіян щасливця, що сидітиме на місці, призначеному для пономаря, і рушав до амфітеатру, де йому залишали два місця в першому ряду, біля самих воріт, якими випускають на арену биків.

З виглядом хазяїна священнослужитель зайшов до каплиці й був обурений поведінкою публіки: хоч шапки усі поскидали, але розмовляли на повен голос, а дехто навіть курив.

— Кабальєро, тут вам не кав’ярня. Будьте ласкаві вийти. Корида вже починається.

На цю звістку каплиця миттю спорожніла. Священик тим часом переклав святі дари в розмальовану дерев’яну скриньку; похапцем закрив її і побіг на своє місце в амфітеатрі, щоб встигнути до виходу квадрилей.

Глядачів на подвір’ї вже не було. Там стояли тільки тореро, вбрані в гаптований шовк, жовті вершники в крислатих касторових капелюхах, альгвасіли верхи на конях, та служники в синій, розшитій золотом, уніформі.

Тореро звично й швидко шикувалися неподалік від так званої Конюшенної брами, під аркою, що виходила на арену: попереду матадори, за ними — на значній відстані — бандерильєро, а в ар’єргарді топтався посеред подвір’я ескадрон закутих у залізо вершників-пікадорів; вони сиділи на худющих шкапах, що мали на одному оці пов’язку і пахли гарячою шкірою та кізяками. Позаду цього війська, ніби обоз, стояли запряжені по троє норовисті й дужі мули з лискучою шерстю, призначені витягувати з арени туші вбитих биків. Їхня збруя була обвішана китичками й бубонцями, а в хомутах стриміли прапорці національних кольорів.