Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 8

Під склепінням арки, над дерев’яними ворітьми, що загороджували тільки нижню половину отвору, виднів клапоть навислого над ареною яскраво-синього неба і сектор амфітеатру, щільно заповнений схожою на розтривожений мурашник юрмою, над якою, мов барвисті метелики, тріпотіли віяла та газети.

З-під арки виривався могутній подув — здавалося, то дихають за ворітьми велетенські легені. Повітря тихо бриніло і доносило на своїх хвилях гармонійне гудіння — десь далеко грала музика; вухо скоріше вгадувало її, ніж чуло.

По краях воріт, під аркою, виглядали людські голови, безліч голів. Глядачам, що сиділи на ближніх лавах, не терпілось якомога скоріше подивитися на героїв.

Гальярдо став у ряд з двома іншими матадорами; усі троє привітали один одного поважним кивком. Вони не розмовляли і не всміхалися. Кожен думав про щось своє, мандруючи уявою десь далеко, або й зовсім не міг думати від хвилювання. Зовні їхній, неспокій виявлявся лише в тому, що вони раз у раз поправляли плащ, ніколи не вдовольняючись наслідком; перекидали його через плече, а кінці обкручували навколо стану, якраз над моторними і стрункими ногами, затягненими в шовк і золото. Обличчя в матадорів були бліді, але не матовою блідістю, а блискучою і мертвотною, на гладенькій, ніби полакованій шкірі блищали росинки поту. Вони думали про Ще невидиму для них арену, і їх змагав непереборний страх перед тим, що відбувається потойбіч муру, страх перед невідомою небезпекою, яка чигає на них сьогодні. Як закінчиться день?

Позаду квадрилей зацокотіли кінські копита, і під зовнішніми аркадами цирку з’явилися альгвасіли у своїх коротких чорних плащах та капелюхах, схожих на капелюхи священиків, тільки прикрашених червоними й жовтими перами. Вони щойно об’їхали арену, очистили її від цікавих і тепер скакали зайняти своє місце на чолі квадрилей.

Нарешті ворота під аркою і ворота внутрішнього бар’єру водночас розчинилися. Перед очима тореадорів, відкрилася простора кругла арена, великий майдан, де зараз відбудеться трагедія для забави чотирнадцяти тисяч збуджених глядачів. Невиразне мелодійне гудіння наростало, аж поки загриміло веселою і бадьорою музикою, тріумфальним маршем дзвінкої міді, від якого руки самі стали ритмічно розгойдуватись, а ноги зрушили з місця. Уперед, славні хлопці!..

І тореадори, кліпаючи від яскравого світла, вийшли з тіні на сонце, з тиші, що панувала під аркою, назустріч ревінню амфітеатру, на уступах якого перекочувалися хвилі охопленого цікавістю натовпу. Щоб краще бачити, усі посхоплювалися на ноги.

Тореро вийшли на широку арену і відразу здалися меншими. Тепер вони скидалися на блискучі ляльки в золотих одежинах, розцвічених усіма барвами веселки. Люди милувалися їхніми зграбними рухами і дивилися на них, як дивиться дитина на чудову іграшку. Над розбурханим амфітеатром промчав вихор шалу, який завжди налітає несподівано і доводить до нестями величезні маси людей. Глядачі плескали в долоні, найзапальніші і найзбудженіші кричали, гриміла музика, а посеред цього сум’яття, що прокотилося по всьому амфітеатру, від вихідної брами до президентської ложі, урочисто й повільно ішли квадрильї — тореро ступали дрібними кроками, але кожен порух їхнього тіла, кожен помах рук милував око вишуканістю й елегантністю. Під синім склепінням неба, що нависало над ареною, шугали білі голуби, ніби налякані могутнім ревом, який виривався з цього кам’яного кратера.

Вийшовши на арену, тореадори відчули себе іншими людьми. Вони важили життям за щось більше, аніж гроші. Їхня невпевненість і страх перед невідомою небезпекою залишилися потойбіч брами. Тепер вони на арені, перед публікою — починалося справжнє життя. В їхніх суворих і простих душах прокинулася жадоба слави, прагнення піднестися над товаришами; вони відчували себе дужими і спритними, і це відчуття засліплювало їх, проганяло страх, сповнювало їхні серця відчайдушною хоробрістю.

Гальярдо був невпізнанний. Він ішов, високо тримаючи голову, прагнучи здаватися якомога вищим; у кожному його порусі проступала гордість переможця, він дивився на всі боки з таким виразом, ніби обох його товаришів не існувало. Усе належало йому: і арена, і публіка. У цю мить він відчував, що здатен убити всіх биків, які випасалися на луках Андалусії та Кастілії. Усі оплески призначались йому — він був певен. Тисячі жіночих очей під білими мантильями, у ложах та в перших рядах амфітеатру, дивились лише на нього — Гальярдо не мав щодо цього найменшого сумніву. Він був улюбленець публіки, тож усміхався з такою гордістю, ніби й справді сьогодні вітали тільки його, ковзав поглядом по найближчих до арени рядах, знаючи, що там сидять найбільші групи його шанувальників, і вдавав, ніби не помічав тих секторів, де гуртувалися прихильники інших матадорів.

Скинувши берети, тореадори привітали президента [14], і блискучий кортеж розпався, піші та верхівці рушили в різні боки. Поки альгвасіл ловив у капелюх кинутий президентом ключ, Гальярдо підійшов до перших рядів, де зібралися найпалкіші його прихильники, і віддав їм на збереження свій парадний плащ. Безліч рук підхопили розкішну мантію, й вона повисла на парапеті, мов прапор, мов священна корогва ордену гальярдистів.

Найнетерплячіші шанувальники посхоплювались на ноги і махали руками й палицями, вітаючи матадора та викрикуючи свої побажання. Ану, покажи себе, сину Севільї!..

Спершись на бар’єр, Гальярдо задоволено всміхався.

— Дякую, щиро дякую. Зроблю все, що можу, — раз у раз повторював він, упевнений у своїй силі.

Та не тільки шанувальники Гальярдо дивилися на нього з надією. Уся публіка не зводила очей зі славетного матадора, сподіваючись, що сьогодні він дасть їм похвилюватися. Цей тореро здатен на справжні «фокуси», як висловлювалися старі любителі; фокуси, що майже неминуче закінчуються лікарняним ліжком.

Усі були переконані, що Гальярдо судилося загинути на арені під рогами бика, і саме через те аплодували йому з кровожерливим захватом, з дикунською цікавістю, з такою самою цікавістю пильно стежить за кожним рухом приборкувача мізантроп, боячись прогавити, коли звірі роздеруть того на шматки.

Гальярдо сміявся зі старих любителів кориди, з поважних докторів тавромахії, котрі вважали, що бик не може поранити тореро, поки той дотримується всіх правил мистецтва. Правила!.. Він не мав про них найменшого уявлення і не збирався вивчати їх. Мужність і відчайдушність — ось що треба для перемоги. І майже наосліп, керуючись тільки відвагою і звіряючись лише на спритність свого тіла, він зробив карколомний злет до слави, вражаючи і приголомшуючи публіку сміливістю, що межувала з безумством.

Він піднімався на вершину не дрібними кроками, як Інші матадори, що спершу довгі роки працювали підручними або виступали як бандерильєро поруч із відомими матадорами. Ріг бика не лякав його. «Найстрашніші роги — це роги голоду», — казав Гальярдо. Він хотів піднятися швидко і зразу став виступати як матадор, досягти за кілька років величезної популярності.

Гальярдо був улюбленцем публіки саме тому, що його загибель вважали неминучою. Зневага, з якою він ішов назустріч смерті, розбуджувала в глядачів ниці пристрасті. До нього ставилися з такою самою увагою і піклуванням, якими оточують у каплиці засудженого на смерть. Цей тореро не з тих, хто бережеться: він віддає публіці все, навіть власне життя. Він вартий грошей, які йому платять. І юрба, зі звірячою втіхою людей, що споглядають небезпеку з безпечного місця, захоплювалася героєм і заохочувала його. Обачні хитали головами, дивлячись на подвиги Гальярдо; вони вважали його самогубцем, якому довго щастить, і бурмотіли: «Поки що тримається…»

Загриміли литаври та сурми, і на арену вибіг перший бик. Гальярдо, перекинувши через руку робочий плащ, бе;і жодної оздоби, спокійно стояв біля бар’єра, неподалік від гурту своїх шанувальників, застигши в гордовитій позі, упевнений, що всі глядачі дивляться тільки на нього. Цей бик призначений для іншого матадора. Він, Гальярдо, покаже себе коли настане його черга. Але оплески, якими публіка нагороджувала інших тореро, наче розбудили Гальярдо, і він таки не витримав — підступив до бика і кілька разів махнув перед ним плащем, виявивши більше відваги, ніж майстерності. Весь амфітеатр вибухнув оплесками — публіці подобалася його відчайдушність.