Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко. Страница 32

— У вас нічого не вийде, — сказав Асура Махарадж. — Не сьогодні. Не тепер. Ви можете давати скільки завгодно команд, але поки не буде команди з самої верхівки, ніяких Жнив не буде.

— Шеф уже дав добро, Асурчику. Все вже відбулося, прийми це.

— Ні, ще не відбулося. Я хочу побачити Шефа.

— Боюсь, це не можливо.

— У Конституції лівообертальних галактик прописано: кожна жива істота має право на даршан у Верховного повелителя.

— Боюсь, тобі доведеться чекати принаймні кілька мільйонів років. Ти ж знаєш, який зайнятий Шеф.

— Це ми ще подивимося.

Асура Махарадж піднявся з крісла.

— Гарного вам дня, пане помічник верховного судді.

— Зачекай, Асуро, ти куди? У цьому тілі ти більше не можеш прийти до Шефа! Хіба ти забув? Тобі доведеться чекати своєї черги, поки ти не зустрінешся з ним у відведений тобі час…

— У цьому тілі — можливо, що й не можу, — сказав Асура Махарадж. — Гарних вам Жнив! — кинув Асура через плече, виходячи з фургона. — І пам’ятайте: хто з серпом прийшов, від серпа загине.

Він сліпуче усміхнувся помічникові судді Раху і вийшов на вулицю, в крики, сморід і ґвалт побоїща.

Далі, хоч він рухався дуже швидко, Асура сприймав усіх навколо, як у вповільненій зйомці. Ось він вривається у натовп, просто в саму гущавину бійки. Хтось б’є його в спину, хтось доладовує йому палицею в скроню, його очі роз’їдає від сльозогінного газу, але Асура вперто кидається далі. Він відтягує істеричних дівчат, що опинилися в цьому місиві, кидає їх, наче іграшкових, назад у натовп, де не має такої бійки, хвиля натовпу штовхає його просто на щити поліції і він відчуває, як град палиць сиплеться йому на голову. У голові тьмариться, картинка перед очима стає червоною, але він все ще може діяти. Із останніх сил він намагається захистити якусь старшу жінку, котра опинилася між двома вогнями з плакатом «Мені 82, і я зла, як дідько». Перекошені обличчя пливуть перед очима, нарешті, жінку відтягнуто, і він відчуває, як черговий удар у ділянку над вухом робить його тіло гарячим, наче то сама кров, і він падає на бетонні плити Цукотті-парку без свідомості. На нього навалюються інші тіла, і він уже не знає, чи то його придавили, чи когось іншого.

Він спостерігає за сценою зі сторони: натовпи лютих чортів із кривими ножами й арканами, із перекошеними ненавистю обличчями біснуються в натовпі. Зрештою, чорти зауважують його, накидують на нього свої мотузки, але Асура Махарадж не чинить опору. Він дозволяє витягнути себе з власного серця й засунути в сіті. Чортяки підвішують сітку з ним на дрюк, який вони несуть на плечах, немов упольовану звірину. Слуги смерті підходять до найближчого каналізаційного люка, а далі картинка Цукотті-парку зникає, зникають звуки знайомого йому світу, й Асура Махарадж розуміє, що опинився у позасвітті.

Дорога мертвих споконвіку наганяла страх на душі, що потрапили в руки до слуг царя смерті. На тому шляху немає тіні, аби мандрівець міг перепочити, немає нічого, що можна було би з'їсти, ані чим потамувати спрагу. Страшний жар дванадцяти сонць виснажує нещасного подорожнього. То нестерпна спека, то пронизливі вітри завдають мук нещасним душам, що змушені йти тим манівцем. Їх діймають терня та злобні змії, що повсякчас жалять їх. Дикі пси, розлючені леви та тигри кидаються на них, аби розшматувати, а скорпіони шпигають, не знаючи пощади.

В одному місці душі доводиться перейти через моторошний ліс, що кишить дикими бджолами та комарами, повний сов, ворон, яструбів та стерв'ятників. Ліс цей багряниться пожежами, і вогонь допікає душі з усіх сторін. Листя на деревах у цьому лісі гостре, як ножі, вони дряпають і колять тіло того, хто пробирається крізь хащі.

В одному місці душа падає з кручі, в іншому спотикається і провалюється в глибокий колодязь, у третьому місці душі доводиться ступати по кінчиках кинджалів та списів, і мук її не видно кінця-краю. Десь душа бреде крізь темряву й падає у воду, десь — летить у болото, яке кишить п'явками, ще десь — бухається у гарячий слиз.

Асура Махарадж, звільнившись від людського тіла, нарешті знову відчув полегкість, від якої уже встиг відвикнути. Його, змотаного мотузками матеріальної природи, вели пара дужих чортів із потворними обличчями й гострими, наче леза, кігтями — чорти добре знали дорогу і, як наразі, йому не було чим перейматись. Відчувши, що навіть тут, у підземеллях царя смерті, він має серце і голос, Асура почав наспівувати: «Адонаї Елохім Ель Шаддай…» — пісню, котру чув у вечір, коли вони тільки познайомились із Дашею.

— Замовкни, — прогарчав один із слуг царя смерті.

Асура Махарадж затих на якийсь час, а потім знову став співати.

Він співав, коли вони йшли через гори холодного відчаю, і співав у долинах смертної темряви. Він співав, коли вони йшли через рівнини з розпеченої міді, і коли вони йшли вбрід через озера, наповнені кров'ю та нечистотами. Він співав без упину, відчуваючи, як на дереві його серця невидимий друг спостерігає за ним із сусідньої гілки. То була пісня вдячності та любові, й Асура Махарадж не боявся ні темного диму, що огортав їх у долинах, ні змій та скорпіонів, що підповзали до них у задушливих пустелях, ні гадюк і хижих риб, що кидались на нього, коли він переходив убрід ріки з кров’ю та іншими тілесними рідинами.

Посередині їх переходу, що тривав уже хтозна скільки часу, вони підійшли до великої гнилої ріки, один тільки вигляд якої викликав страждання, а сама лиш згадка про неї вселяла в душу жах. То була велетенська смердюча ріка, рівної якій на Землі не зустрічалось. На сотні миль простягалося вшир її вселяюче трепет гирло, а довжина її не надавалась до помислу. То був нездоланний пінистий потік гною та крові, на берегах якого валялися кості, загрузлі в болоті з гнилої плоті й сукровиці. Над рікою вилися міріади комарів, мошок і москітів, а в болоті сиділи страхітливого вигляду птахи із залізними дзьобами. Крокодили та хижі черепахи висовували пащі з її вод, сподіваючись отримати шмат свіжини. Текла ця ріка зі страшним гуркотом, і від одного погляду на неї хотілося втратити свідомість. Вся її поверхня була вкрита скорпіонами та чорними зміями. Асура бачив, як доведені до відчаю жаром сонць і важким переходом, душі, котрим судилося пройти через неї, тамували її водами спрагу та голод, і мука пронизувала йому серце за тих нещасних, яким випало скуштувати цих страждань.

Зазвичай жахітна підземна ріка при появі чергового грішника закипає, наче олія на пательні, викидає із себе полум'я та дим. Однак, коли Асура Махарадж у супроводі своїх поводирів підійшов до її берегів, пінисті води ріки розступилася, і вони перейшли на протилежний берег, не торкнувшись її страхітливої поверхні.

По дорозі Махарадж бачив чимало інших нещасних, яких слуги смерті провадили на праведний суд до верховного судді. Когось, як його, вели з петлею на шиї та зі зв'язаними руками. Когось штовхали гаками. Були й такі, кого вели на мотузці, продітій крізь ніздрі чи вуха. Були душі, геть замотані в ланцюги та кайдани, котрим на голови сідали круки й колупали їхню плоть. А були й такі, котрих посланці верховного судді били страшними молотками, і вони, захлинаючись власною кров'ю, знову й знову були змушені ковтати її. Всі вони ридали і стогнали, зазнаючи страшних мук, зовучи на допомогу батьків, чи дітей, чи власних дружин або ж чоловіків, і Махарадж почував муку за те, що йому одному не було нічого, тоді як навколо стояв плач до небес.

Вони йшли дні й ночі, долаючи по дві тисячі кілометрів за день. Пару разів вони спинялися в тому чи іншому місті мертвих, що траплялося їм по дорозі, й там випадала рідкісна нагода перепочити в тіні та поїсти їжі, змішаної з водою. Врешті, після майже року такої виснажливої подорожі, коли його ноги перетворилися у суцільну рану, а горло пересохло так, наче то було жерло погаслого вулкана, минувши вісімнадцять прекрасних і страхітливих міст, де мешкали мертві, привиди, відьми, підземні музиканти, вони прибули до столиці підземного царства, яким правив верховний суддя, відомий також як Цар Справедливості або Повелитель смерті. Палац Повелителя смерті, до якого вони підійшли зі сторони південних воріт, закривав собою обрій і вселяв трепет моторошною, величною та неземною архітектурою. Із натовпу грішників, що чекали на свою чергу біля воріт палацу, долинали скрики та стогони.