Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко. Страница 33

— Доспівався, — задоволено прохрипів один із охоронців, коли вони підійшли до натовпу. Відчуваючи близькість мети, Асура Махарадж заспівав іще натхненніше. Він не чув болю, а місце, куди він прибув, ніскільки не гнітило його. Серце його обливалося солодкою розкішшю, яку він, невідомо з яких причин, почав спізнавати саме тут, у найтемніших закутках позасвіття, де чинився праведний суд.

Вони стали у кінець черги, яка обіцяла тягтися ще принаймні з місяць. Зрештою, що можна було сказати про відчуття часу в місці, де немає сонця, де немає ні початку, ні кінця дня, а є лише пронизливі сутінки і присмеркове завивання вітру? Один із його охоронців пішов до брамника доповісти, що до палацу прибув такий-то і такий-то. Асура Махарадж не зауважив, як за ним тут же вишикувалася черга з новоприбулих. Зв’язані мотузками матеріальної природи, загорнуті в саван із часу, душі, налякані видовищами дороги митарств, яку вони подолали, передчували близьку розплату за скоєне, ридали і вищали з жаху. Какофонія, що стояла в черзі, важко надавалася до описання. То був звіринець, де душі втрачали останню подобу людськості, металися у мучівному передчутті пекельних кар. Лайка, крики і плач, скрегіт зубів і слізні волання, — все це, здавалося, не мало жодного впливу на понурих охоронців, що приводили у чергу все нові й нові душі. Страшні чорти з заточеними зубами, чорні, зі сколошканим волоссям, озброєні мечами і списами, тримали на ланцюгах лютих тигрів, що дерли лапами землю, — ті стерегли чергу, аби ніхто не надумав здійснити втечу.

Темні, вкриті коштовностями стіни палацу, що так контрастували з нещастям людей у натовпі, наче повторювали, вслід за мовчанням охоронців, що тепер уже пізно кричати і плакати — тепер настав час розплати. Високо здіймаючись, злітаючи аж до склепінь палацу, які губилися десь у хмарах, крики і плач танули й гасли, даючи остаточне розуміння невідворотності всього, що мало статися.

Асура Махарадж, трохи перепочивши з дороги, почував себе цілком задовільно. Не рахуючи кількох не дуже приємних переходів, грубуватих у своїх манерах чортів та досить важкого клімату, ніяких особливих незручностей мандрівка тривалістю в рік йому не завдала. Він став із цікавістю розглядати своїх сусідів у черзі.

— Вітаю, мене звати Асура Махарадж, — звернувся він до сусіда позаду, старого чоловіка, котрий заціпеніло витягнувши руки, ніби відгороджуючися від чогось, із мертвотним обличчям вдивлявся у пустку. Від жаху, здавалось, він не міг навіть поворухнутися.

— Врятуйте мене! Благаю, врятуйте мене! — заламуючи руки, побивалася молода жінка, що стояла у черзі перед ним. — Це якась помилка, мене тут не повинно бути!

— Все буде добре, мадам, — сказав переконливим тоном Асура Махарадж. Здається, жінка була француженкою, й Асура Махарадж нарешті зміг здійснити свою мрію і трохи порозмовляти з кимось французькою. — Я чув, верховний суддя — надзвичайно справедливий чоловік. Якщо ви вели благочинне життя, вам нічого боятися.

— Ви не розумієте, це якась помилка, це не могло статися зі мною! — причитала жінка. — Я не можу туди, розумієте? Мені туди не можна!

— Мадам, я вас дуже прошу, тільки не розпачайте. З вами все буде гаразд, — заспокоїв її Асура Махарадж. — Відмучитесь і будете, як новенька. Що може бути краще, ніж із чистою совістю повернутися до виконання своїх обов’язків?

— Я? Відмучусь? Що ви маєте на увазі? — стрепенулася жінка, на мить переставши плакати. — Нас будуть мучити? Ви це мені хочете сказати? Ви хочете сказати, нас к-кинуть до…. п-пекла? — почала заїкатися вона.

— Спостерігаючи за цією чергою, мадам, у мене склалося враження, що багато хто з нас потребує невеличкого струсу, аби трохи прийти до тями. Ось і все.

— А ви? Чому ви такий спокійний? — надривно спитала жінка. — Вас, думаєте, не будуть мучити? Ви вели побожне життя?

— Що ви, мадам. Я демон, яких іще треба пошукати. Думаю, мене будуть мучити на совість. У будь-якому разі, я на їх місці вчинив би саме так. Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що, згідно з даними Виконавчого комітету, зараз існує вісім мільйонів чотириста тисяч пекел. Це забезпечує індивідуальний підхід. Розумно, погодьтесь! Уже всіх пекел і не пригадаю… Пам'ятаю, дядько Аді Гада розповідав про страшне волосяне дерево… Чув про пекла темряви, про пекла холоду… Сам дядько, до речі, керує Садами Страждань. Якщо вас занесе до нього, обов'язково скажіть, що ви бачили його племінника, Асуру, він буде милостивим до вас!

— Але чому ви не боїтеся цього всього? Ви щось знаєте?

— Мадам, мій дядько, Аді Гада Пандит, учив мене, що немає ні страждань, ні подолання страждань, а я віддав усе, що мав, аби довести, що всі ці речі існують, — усміхнувся їй Асура Махарадж. — По-моєму, можливість доторкнутися до чистоти і до прекрасного могла б коштувати й більшого, чи не так? Бачите, мадам, я прожив грішне життя демона, але одна дуже чиста й піднесена особа дала мені змогу зрозуміти, що за повною відсутністю всього є щось прекрасне, чисте, непізнаване, котре не має відношення ані до жахіть, ані до краси цього світу, бо рівною мірою є джерелом і того, й іншого. Це одразу наповнило моє життя досконалим змістом, якого я не знав ніколи до цього! Так що, як то кажуть на Землі, коли маєш, заради чого жити, не страшно й вмерти.

— Скажіть мені, голубчику, скажіть мені теж, заради чого жити, щоб і я не мучилася! Що є те прекрасне, заради чого можна померти? Що є те чисте, прекрасне, непізнаване? Що є досконалістю життя?

— Мадам, я з радістю поділився б, але, боюся, все надто просто, і ви приймете мене за ошуканця.

— Ні, що ви, сердечний мій, любенький, скажіть, скажіть, благаю вас…

— Жюстін Леклерк! — оголосив брамник, і жінку потягли у палац до Повелителя смерті.

— Мадам, — прокричав він їй. — Нічого не бійтесь, у вас є впливові друзі! Питайте про Аді Гада Пандита і нагадайте йому за його племінника!

Жінка лиш нажахано озиралася йому вслід, поки не зникла в залі вироків.

Асура Махарадж раптом відчув гострий приступ каяття. Він міг сказати жінці саму суть того, що зрозумів за час своєї мандрівки, міг урятувати її. Він один мав заради чого йти на муки, в той час як інші — ні. От воно, справжнє обличчя демона — гординя!

— Послухайте всі, — загукав він. — Агов, шановні душі! Прошу вашої уваги!

На хвилину ревіння та скигління притихло.

— Шановні душі, послухайте на хвилинку сюди! — Асура Махарадж озирнувся, і йому здалося, що несподівано його слова спричинилися до тиші навколо. Хоч він і не міг бачити через голови людей, але йому здалося, ніби якась сила допомагає говорити так, щоб у натовпі його міг почути кожен.

— Ми потрапили у скрутне становище, що ж, час це визнати, — сказав Асура Махарадж. — І я вас дуже добре розумію, бо й сам гадав, що зайду сюди на хвилинку по справах, коли ж бачу, що доведеться сьорбнути своєї порції сповна. Але тут, у місці, де, здавалося б, утрачена всяка надія, якраз найкращий час пригадати, як сталося так, що ми потрапили сюди. Адже все починалося так весело — чисті, як діти, ми прийшли у цей світ, аби сповнити свої бажання. Однак, бажання наші виявилися далеко не дитячими — що ж, і от ми тут. Що привело нас сюди? Ми схильні вважати, що випадковість. Ще хтось може звинуватити сім'ю, оточення, середовище, суспільство, врешті, тих, хто придумав цю дурнувату систему справедливості. В останню чергу ми здатні звинуватити самих себе. Але чи знаємо ми себе, щоб казати, що це дійсно діяли ми? Хіба ми не діємо, як маріонетки, гнані назустріч долі своїми бажаннями? Хіба нами не керують наші пристрасті, котрі смикають нас за ниточки, змушуючи танцювати там, де ми хотіли би посидіти, і сміятися там, де слушно було б заплакати? Хіба то не скорпіони бажань шпигали нас дорогою до цього палацу, хіба то не змії заздрості жалили нас у тернях злості? Хіба то не пси хтивості, не леви й тигри жадібності роздирали нас стільки разів на цьому шляху? Хіба не холод байдужості обпікав нас у долинах темряви, і хіба не пожежі ненависті обпалювали нас, не даючи спочинку, в лісі матеріальних бажань? Страшна ріка, котру ми бачили посеред нашого шляху — то ріка нашого життя, наповненого гниллю омани, а два її береги — то дні та ночі, які ми змарнували на безцільні, минущі заняття, від яких залишаються тільки кості й смердюче болото. Тож яке велике щастя нас спіткало, що ми маємо можливість зустрітися з уособленням справедливості, верховним суддею, котрий допоможе нам подивитися на себе в чисте дзеркало істини! У стократ гірше було б, якби ми так і жили, не помічаючи, як круки із залізними дзьобами виїдають нам очі, не помічаючи, як замість чистої води правди п’ємо пінистий гній брехні, замішаний на крові. Хіба не є це досконалістю життя — почути такі протверезні новини тут, у місці безнадії, де здавалося б, нас чекають тільки страждання? Одна дорога мені людина сказала слова, які глибоко запали мені в серце. Вона сказала: вір і йди. Я вдячний їй за те, що вона показала мені — окрім гною є молоко, окрім знищення є зцілення, а у звірів і гадів є душа й серце, просто воно їм болить. Показала, що крім небуття й безсенсовності є життя й умисел, і, щоб цей умисел стався, потрібно просто вірити і йти. Не зважаючи на біль. Дякуючи за нього. Дякуючи за те, що є голос, котрий веде.