Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей. Страница 11

Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало місця за столиком у таверні; хай він і дізнався вже все про це місто — йому хотілося, щоб місто дізналося й про нього. Дізналось — і здригнулося.

Він подався на місцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, ріс разом із містом) і там пізньої ночі вирішив попрактикуватися в некромантії. У розповіді Максиміліана все мало достатньо лиховісний вигляд: він огледівся, прилаштувався, вирішив, хто з небіжчиків може бути найкориснішим, та взявся до своєї чорної справи. Якої, втім, так і не довів до кінця, бо з’явився Оберон.

У цьому місці своєї розповіді Максиміліан зробив паузу, ніби для того, щоб сьорбнути компоту. Але я ж бачила, як у нього тремтять пальці. Він, звичайно, не розповів усього, але, знаючи Максиміліана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максиміліан страшенно боявся небіжчиків. І соромився цього страху. У п’ятнадцять він напився до нестями (у його розповіді згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед операцією на цвинтарі). І так, із залитими очима, з’явився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалі, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

— Ми гарно побалакали, — сказав Максиміліан, ставлячи на стіл кухоль з-під соку. — Він мене… переконав, що в цьому Королівстві — він головний… Я й раніше це підозрював, — некромант сумно посміхнувся. — Він взагалі такий… Твоя правда, він великий король.

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє думали про Оберона. Про те, як багато він для нас значить — для нас обох, виявляється. І про те, що його більше нема.

— Що було далі? — запитала я нарешті.

— Далі багато всього трапилося. Я ж бо після зустрічі з Обероном сидів у себе в замку… відпочивав, — Максиміліан зітхнув. — Налагодив собі шпигунську мережу… з кажанів здебільшого, вони, щоправда, безмозкі, але деякі новини до мене доходили. Оберон поїхав у гості до принца-саламандри та його родини. А начальник варти проґавив принца-деспота, і той утік з в’язниці. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навіть мене до відповіді закликав. Я йому пояснив, що тут ні до чого. Дай Гарольдові волю — він би причепився, дуже, бач, не подобається йому, що я некромант. Але, видно, Оберон йому звелів не чіпати мене… А потім…

Максиміліан щільніше сплів руки на грудях. Насупився. Вогненні кулі відбивалися в його чорних очах.

— Я сам до кінця не зрозумів, як це трапилося. Я ж сидів у замку, вирощував насіннячко правди, практикувався в магії… потроху. А потім прилітаю в місто й бачу — все змінилося. Все чисто. Ходять чутки про Сарану, яка плюндрує далекі землі, але начебто щораз ближче до нас. І ніхто не пам’ятає Оберона — ніби його не існувало.

— І ти…

— Я спочатку вирішив почекати. Мало там що може бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував?

— Дуже мудро, — в голосі моєму вчувалася жовч.

— Ти гадаєш, я мусив ходити, як міський божевільний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»?

— Далі.

— Що ближче підступала Сарана, то страшнішими робилися чутки. Гарольд посилав розвідників, ті не поверталися. Гарольд згадав нарешті, що він маг, сам подався на розвідку, а коли повернувся, закликав на захист міста всіх здатних тримати зброю… Але різні люди, яким вдалося побачити військо Сарани хоча б здаля, сходяться в одному: здолати його неможливо.

— Гарольд теж так думав, — сказала я обережно. — Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привів… Ополченці…

— …по-твоєму, щось змінять?

— Не знаю, — зізналась я. — Замок все-таки укріплений… Нехай у чистому полі Сарану ніхто не побивав — стін на її шляху поки не зустрічалося?

— Ти доїла? — діловито запитав Максиміліан.

— Так, — я подивилася на порожню тарілку, забруднену варенням. — А що?

— Ти маєш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, вдень спочивають… Зараз вони знялися з місця. Перший перехід із тих трьох, які їм лишилися до міста.

Я повернула свій посох навершям на захід.

Звідтіля налітала, мов гарячий вітер, навіть не небезпека — смерть.

Розділ п’ятий

Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, і з пір’я в нього скочувалися синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив в обличчя, ніби з наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнута в струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюють один одного шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи, далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць остаточно втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів, сірі, брунатні, як на дуже виразній старовинній фотографії.

— Далеко… ще?

Могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у вигляді чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Хоч на дракона… Чи на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотіння. Я з розгону приземлилася на дюну — з вигляду м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. Й дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох начебто вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була, напевно, повернулася б. Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана не погоджуся ніколи в житті.

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя горіло, я відчувала, як скочуються спиною краплі, як сорочка прилипає до шкіри. Ну, магу дороги, тримайся, й не в таких ще бували бувальцях…

Ні. В таких — не бували.

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони крокували. Це були смолоскипи, світильники, кожен завбільшки з величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати — внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч — праворуч, ліворуч, уперед, скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла та посувалася — повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я зрозуміла, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з неба. Раптово запаморочилася голова, вогні кинулися назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, — балансуючи, наче на дроті, наче знову розучилась літати.

Я зависла на висоті, напевно, десь п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи пластинами, панцирні тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні пагорби, погойдувались, у сідлах сиділи вершники, однакові, немовби розмножені на ксероксі. У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували крокуюче багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, піки, хвилясті клинки, тригранні голки. Я зрозуміла, що зараз упаду згори прямісінько на голову якому-небудь варварові, й тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, в мене прицілилися одночасно десятками стріл; я не встигла отямитись, як рвонула вгору — свічкою.