Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей. Страница 12

Вони встигли вистрілити — у те місце, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі — на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю — тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася, коли опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло — забракло повітря. Залишилося тільки знепритомніти — і вбити кількох варварів своїм покляклим тілом, звалившись із неба…

Мені стало соромно. Сором змінила злість, і остання врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися; ви хотіли війни? Ви її отримаєте!

Знову наростало рокотіння. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич — вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття — кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоног став дибки і виявився на зріст як триповерховий будинок — я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані пластини. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених — їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по своїх товаришах, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комаром, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроку Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не ляпнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху в цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине — і все-таки йшов, і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна — не дарма Гарольд на мою честь назвав сина. Вивести його до нашого світу — подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм — я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, тому що все одно вони були приречені, і байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві завмре, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Де зараз Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан — його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він акуратно заправив її на місце.

— Розвідник із тебе… своєрідний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

— Вибач, — пробурмотіла я, — я думала…

— Ти думала, разів зо два торохнеш блискавкою із посоха — й вони розбіжаться?

— Вони перші напали…

— Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха, — Максиміліан посміхнувся. — Ну чого ти? Тихо, тихо, я пожартував…

Я відсунулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

— Максиміліане, що як зупинити в Королівстві час?

— Назавжди? — він міркував дуже швидко. — Комусь із магів перейти до вас?

— Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. Краще б він знайшов собі якесь інше місце.

— Мені, припустимо, не однаково… Ну гаразд: я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

— Це краще, ніж неминуча загибель, — сказала я не дуже впевнено.

— Не вийде, Ліно.

— Чому?

— А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

— Вона перестала бути частиною Королівства…

— От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха; звичайно ж. Маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі — час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

— Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, — язик у роті здавався чужим і твердим, як погана цукерка. — Схоже, немає іншої ради… Я стану з ними на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

— Ідіотка, — сказав він здивовано.

— Що?

— Нічого, це я про своє, — він посміхнувся. — Це тебе не стосується.

— Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

— Вибач. Коли бачу щиросердного дурня, забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

— Тихо, тихо, я ж вибачився! — він знову посміхався, дуже задоволений. Було б чим тішитися.

Пісок хрумтів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли, звиваючись, змійки летучих піщинок. Здавалося, наближався світанок; я тільки тепер зрозуміла, до чого стомлена. Не те щоб злетіти — на ноги звестися не змогла б.

— Ти хочеш героїчно загинути — або всіх порятувати? — діловито поцікавився Максиміліан.

— Певна річ, загинути, — я відвернулася.

Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку; пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

— Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому великого чаклунства. Його всі забули…

Я не втрималася:

— Він привів нас сюди. Він збудував місто й замок. Як вони могли?!

Максиміліан знову зачерпнув піску:

— Якщо вони винні — відплата не за горами.

Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

— Мене інше цікавить, — провадив Максиміліан. — Чому ми з тобою його не забули?

Я підняла голову:

— Що?

— Коли я йшов між світами, — рівно промовив Максиміліан, — мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона.

— Я його не забуду ніколи.

По тому довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

— Слухай-но, Максе. Ти ж не марно привів мене. У тебе є план, чи не так? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

— Ти вишивати вмієш?

— Що?!

— Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком — слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

— До чого тут вишивання?

— До того, що у світу, як і в рукоділля, є лице і є виворіт. Всі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробитися.

— На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на вивороті світу те саме неподобство?

— Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? — запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

Оберон мені багато чого не розповідав, подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки вгасали. Ледве чутно здригалася земля — грум-м, грум-м.