Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей. Страница 7

— Лінко…

Він щось хотів сказати, але не зважувався. І ця його нерішучість налякала мене до морозу поза шкірою.

— Гарольде, — я дуже старалася, щоб голос не тремтів, — друже… Ти знову виріс, я тебе не впізнаю… А як ся має твій син?

Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи сідати в крісло для гостей.

— Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?

— Що?!

Він дивився на мене мовби здаля — ледь каламутним, напруженим поглядом.

— Ми збираємося гідно вмерти тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, в нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав.

Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати… Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства.

І я поставила запитання, що хвилювало найдужче:

— Де Оберон? Де його величність?

Він ледь зсунув брови:

— Хто?

— Оберон!

Він дивився, начебто пригадуючи. По тому владно підняв руку:

— Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини військова рада… Уйма ще не прибув?

— Гарольде, це не ребуси, — я задихнулася від обурення. — Де Оберон? Мені хоча б можна сказати? Він живий? Що з ним?

— Я не знаю, про кого ти запитуєш, — зізнався він, і в голосі почулося роздратування.

У мене підлога захиталася під ногами.

— Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…

— Я не розумію, про кого ти говориш! — він уже гнівався. — Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!

— Гарольде! Я говорю про Оберона!

Він рвучко підвівся:

— Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.

Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо брязкало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю, мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.

Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: де король? Де Оберон?

Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!

Все було як у страшному сні. Я сіла на сходинку та вкусила себе за руку. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!

Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд — не Гарольд… Замокне замок… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені — теж не мій портрет?!

Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати. Вони всі з’їхали з глузду. Збожеволіли — й забули Оберона.

Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж — на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?

Захід перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вікна. Я відсахнулася. Птах присів на підвіконня. Заскреготіли по мармуру пазурі, й тої ж миті перетворилися на пальці, що вчепились у край вікна. Максиміліан завис іззовні, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.

— Переконалася? Усе зрозуміла?

У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висів за вікном, ніхто не помічав. Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів із двадцять прямовисної стіни, а далі ще рів, утиканий загостреними кілками.

— Чому ти мені не сказав…

— А ти б повірила?

Я притисла до себе посох, немов улюблену ляльку.

— Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?

— Розповім усе, що знаю… потім. Починається військова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники.

І він розтис пальці. Я захлинулася; чорне тіло Максиміліана полетіло вниз, на льоту скулилось і обернулося птахом. Птах злетів на рівень заходу, каркнув щось у мій бік і помчав геть.

Бальна зала, де святкували колись весілля відразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу військової ради. Королівський трон стояв порожній. Я глянула на нього — й відразу відвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стін тислися стражники та придворні, швидким кроком увійшов Гарольд і сів праворуч від порожнього трону.

— Його величність король Уйма Перший Вегетаріанець! — проголосив слуга надтріснутим, але гучним і врочистим голосом.

Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслі бородами кошлаті дикуни в одязі із грубо вичиненої шкіри, з браслетами й намистом зі звіриних зубів, а де в кого теліпався на шиї пташиний череп. Обличчя їхні вкривали шрами; хіба що на чолі в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозуміло.

Далі ввійшла тубілка. Якась островитянська красуня: у рясній спідниці з пальмового листя, в хутряному ліфчику, прикрашеному голками дикобраза (у всякому разі, так мені здалося). Її чорне волосся стирчало догори — не знаю вже, яким чином його закріпили, але через нього тубілка нагадувала жорстку щітку, поставлену сторчма. На босих ногах у неї дзвякали браслети з дзвіночками, руки, оголені до самих пліч, були розмальовані візерунками. У кожному вусі блищало по величезному дорогоцінному каменю, праву ніздрю прикрашав камінчик трохи менший. Обличчя жінки, розфарбоване білою та чорною фарбами, здалося мені дивно знайомим.

Останнім увійшов Уйма. Сурми заревли зовсім уже нестерпно. Уйма був гладенько виголений, охайно підстрижений і вбраний у якусь елегантну шовкову хламиду, чорну зі сріблом. А в іншому — він не змінився.

А коли він став біля острів’янки, та недбало сперлася на його лікоть і Гарольд підвівся та привітав їх обох — я впізнала Філумену, підступну й примхливу принцесу, яку віддали заміж за дикуна — і, видно, це їй було на користь…

Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я підійшла. Уйма озирнувся, і його жовті очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.

Він нічого не сказав. Ми обійнялися на очах усієї зали. Філумена, звичайно, теж упізнала мене й вичавила якусь подобу посмішки.

— Ти справді вегетаріанець, Уймо?

— Я створюю новий імідж, — він вищирив жовтаві гострі зуби. — Головне в політиці — правильно себе поставити. Жритраву!

І він так хоробро підморгнув, що мені відлягло від серця.

— Уймо, ти пам’ятаєш Оберона?

Запитання зірвалося з губів перш, ніж я встигла його стримати.

Він не встиг і рота розтулити — а я прочитала відповідь у очах.

— Це хтось із ваших?

Тягар, який ледь послабшав після його посмішки, знову наліг на плечі — стократ важче.

Почалася військова нарада. Як на мене, тут було забагато люду; радитися посеред великої зали з юрбою не надто зручно.

Канцлер, показово тримаючись за поперек, доповів про підготовку замку до оборони. Стільки-то викопано ровів, таких-то завглибшки, таких-то завширшки. Стільки-то забито кілочків, аби стоноги об них спотикалися. Стільки-то приготовано кам’яних ядер, стільки-то катапульт встановлено на стіні. Стільки-то крупи, буряка й солоного м’яса запасено в замку. Його нудна, дуже докладна доповідь раз у раз перемежовувалася скаргами на те, що людей замало, коштів бракує, замок — це житло, а не фортеця, тобто не оборонна споруда, і він, канцлер, стара хвора людина: як він може в таких умовах за щось відповідати?