Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса. Страница 28

Батько завжди подобався жiнкам, про це не раз згадувала й мама. То

хто дiлить лiжко з батьком? Iз ким вiн веде спiльне життя? Може - не постiйно, може - iнколи, але хтось дiлить з ним лiжко, я переконаний у цьому. Батько - людина творча, йому конче необхiднi чиєсь схвалення, тиха близькiсть, хай тимчасова, але присутнiсть. Так, вiн умiє втiкати, щоб побути наодинцi, але втiкає вiн тiльки тодi, коли йому є до кого чи до чого повертатися. I ось доказ - суперечка по телефону. Так розмовляють лише з близькою людиною, ми дозволяємо собi в розмовi з близькими людьми казна-що. Емоцiї вириваються з нас, наче гарпiї, готовi вчепитися у волосся близької людини.

«Це була та жiнка? Хтось турботливий, що дає моєму батьковi дитячi книжки?» Я iронiзую, бо я злюся. Батько спокiйно наливає собi кави, чухає Лансовi за вухами. «Нi, це була не жiнка.

Нi та, нi iнша». Аякже. Наче я не чув, хоча його голос звучить чесно. Проте хто, як не режисери, вмiє прикидатися? До того ж так переконливо, що до них дослухаються такi професiонали у прикиданнi, як актори? «Ти б не хотiв менi щось розповiсти? Ми так рiдко буваємо вiдвертими один iз одним. Майже нiколи не розповiдаємо один одному про якiсь iнтимнi речi. Наче соромимося. Два дорослих чоловiки, батько й син, навзаєм соромляться. Дивина, правда?» Батько дивиться на мене трохи злякано. «Ти щось конкретне маєш на увазi?», - несподiвано низько питає вiн. Наче в нього сiв голос.

Я не маю на увазi нiчого конкретного. Я так йому й кажу. Я кажу про те, що менi бiльше хотiлося би знати про його життя. Чи часто вiн почувається самотнiм? Чи, може, я успадкував вiд нього цю самотнiсть? Чи не сумує вiн за сiмейним життям, тим родинним життям, яке було в нашому дитинствi? Мама, батько й я - дружна сiм'я? Кому вiн узагалi вiрить, якщо не нам, своїм синам (я згадав Андрiя навмисно, аби батько вiдчув тотальну вiдповiдальнiсть перед нами, своїми дiтьми, бо множина у цьому випадку посилює ефект претензiй)? Мене наче прориває, я перекидаю бляшанку з корицею. Батько присiдає, починає її збирати. Вiн мовчить. Я його не кваплю.

«Гаразд. Я справдi познайомився з дiвчиною». Ага, це не я кричу, це кричить усе моє єство. Я його спiймав. Величезну рибину - батька. Спiймав, схопив, зараз вiн почне пручатися. Я його спiймав на зрадi. Слова «зрада» i «радiсть» мають спiльний корiнь. Мабуть, тому, що кому й зрада, а кому й солодка радiсть. «Це не те, про що ти думаєш. Себто елемент того тут, ясна рiч, присутнiй», - швидко виправляється батько, помiчаючи мiй прискiпливий погляд. «Так. Я iнколи залишаюся в неї. Але не тому, що надто жадаю з нею спати». Батько знизує плечима. У нього - виразнi рамена. «А чому ж?» «Через те, що вона хоче спати зi мною». «А, то ти просто ввiчливий, так?» «А я коли-небудь був неввiчливим?» «Та нi, май спокiй. Нiхто не закине тобi брутальностi. Я про те, що мама не була б у захватi вiд такої ввiчливостi, чи не так?» «Мама - доросла, вона розумiється на рiзних проявах увiчливостi. Я гадав, що й ти дорослий». Батько говорить сумно. Я спалахнув. Вiн має рацiю - зараз iз мене вилiзла вередуля-дитинка, котра думає, що її матусю образили i вiдчуває небезпеку для себе.

«Продовжуй. Ти з нею спиш, бо цього волiє вона, i що далi?» Батько розповiдає, як йому з нею весело, дуже весело, вiн не сподiвався, що колись йому аж так буде весело. «У неї стiльки енергiї» (тут вiн червонiє, напевно, бачить, що я думаю про незнайому звабницю i батька в одному лiжку, а я й думаю). «Вона повсякчас щось вигадує. Шаленi, цiкавi, розкутi iгри. У мене наче друга молодiсть. Шкода, я не можу розповiсти всi причини, з яких мене дивує така зустрiч, мене дивують такi стосунки з нею». В батька жвавiшають очi. О, як йому жвавiшають очi.

А вона - молодчина, розпалила його. Мого батька, сексуальний тип якого колись визначив Андрiй, що не вельми лестить батьковi. Андрiй його визначив як «скандинавський, тобто такий, трохи iнертний, кволий». Бачив би Андрiй цi очi. Латиноамериканський мачо, а не батько. «Не можеш? Та чому? Давай давай. Рухаймося вперед. Ви - на нашiй хвилi! Менi здається, що зараз мене, особисто, мало що здатне здивувати». «Я не хочу, щоб ти сприймав мене в такому тонi». «Вона гарна?», - питаю я. Батько вiдгукується. «Та нi, не скажу, що дуже гарна. Щось у нiй є, але вона не типова красуня. Взагалi то це питання не до мене. Все рiвно, гарна вона чи нi, мене вона вабить не зовнiшнiстю».

«А, тiлом, зрозумiло». «Нi, не тiлом. Хоча тiло в неї вправне. У будь-якому розумiннi цього слова. Вона - цiкава. Це - головне. З нею не нудно, вона здатна творити, грати, вдавати, слухати та змушувати слухати себе. Вона схоплює мої думки на пiвдорозi, розумiєш? Я усвiдомив, як яскраво можна вималювати жiночий образ, в мене завжди були проблеми iз розумiнням жiночих образiв, я черпаю з неї натхнення. Вона - дитина, вона - цинiк, вона справжня жiнка, дарма що в неї багато хлоп'ячого. Вона захоплює спалахами життя, вона випромiнює мiсячне сяйво, з нею я постiйно смiюся. В моєму вiцi цiнуєш веселе життя».

Батько згадав про свiй вiк. Тобто вона - молода. Гарна, при формах молода дiвка. Котра таке робить у лiжку, що батьковi весело. Й не сумно з нею. Акробатка. Лiжкова акробатка i хвойда. «Вона молода?» «Молода. Але не першої молодостi». Батько мене дивує, тепер вiн демонструє невластиве йому хамство. Непритаманний йому темперамент вiн уже продемонстрував. «Вона прив'язується до мене, а менi це нi до чого». «Вона - молода, i ти до нестями закоханий». «Я не закоханий, тим бiльше до нестями». Батько пирхає. Мене не обдуриш. «Авжеж, що ти не закоханий, тому ти кричиш на неї у слухавку, погрожуєш, не хочеш рвати стосункiв, не витримаєш, якщо вона кине тебе. Скажеш, що нi? Будь чесним. Не зi мною, сам iз собою. Будь чесним».

«Я говорив не з нею. Я тобi казав це. Не з нею. Ти все чув? Я маю на увазi, всю розмову?» «Я чув доволi. Досить, аби зрозумiти, що ти розмовляв iз близькою тобi жiнкою. Iз коханкою. Їй щось

не подобалося, тобi щось не подобалося. Милi посваряться, потiм помиряться, так?» «Не так». А тепер батько демонструє впертiсть.

Добре, залишаємо його в спокої, чи нi? «А з ким ти говорив?», -

мiй голос випереджає мої думки, долає мої сумнiви.

Ми поспiшаємо говорити. Завжди. Усi ми. От зараз батько вiдмовляється

зi мною розмовляти. «Я говорив не з нею. Я говорив не з

жiнкою. Я й так сказав забагато. Менi здалося, що я можу подiлитися

з тобою деякими речами, менi б не хотiлося помилитися в тобi, синку.

I ще одне. Тобi не потрiбно знати бiльше, просто повiр менi».

Вiн зiтхає, я помiчаю, що бiля його очей кольору джинсiв варенок та на лобi кривлять пики зморшки. Вiн утомився через цей допит. «Скандинавський тип, трохи кволий».

«Она хоть бывшая, но подданная русская, она такая же москвичка, как была», - довiрливо проспiвав Олєг Мiтяєв. Боже мiй, навiть тодi, коли нiчого менi не нагадувало про неї, коли я переймався долею iншої людини, коли на мене чекали вiдкриття, подарованi власним батьком. Одна випадкова фраза, пiсенний рядок, знову зворохоблював мої почуття. «Ти можеш це вимкнути?», - спитав я в батька. «Можу. Але менi здається, що кожен чує те, що сподiвається почути. Нi?» Я нiколи не говорив iз батьком про Алiсу, навiть мимохiдь, вiн її не знав. Вiн знав про iснування дiвчини, котра вдерлася в моє життя, але це його мало бентежило. Вiн був людиною, яка захоплюється та цiкавиться багато чим, насамперед, пов'язаним iз творчiстю, iз самого початку йому не була цiкавою дiвчина, в яку закохався його старший син. Батько вважав, що таких дiвчат у мене та Андрiя буде безлiч. У кiлькостi вiн не помилився, вiн схибив в аналiзi моїх почуттiв.

«А що б ти сказав, коли б я зараз почав вантажити тебе iсторiєю моїх почуттiв до Алiси?» «То її звуть Алiсою? Можна ж звати її Лiса. Смiшно». «Що смiшно?» «Нiчого, це менi - смiшно. Тобi смiшно не буде». «Подiлися, може, й менi буде смiшно, звiдки така впевненiсть, що менi не буде смiшно? Менi здавалося, що почуття гумору в нас схоже». «Не заводься. Краще не треба. Знаєш, я трохи втомився, довiв ти свого старого батька». «Бачиш, ти мене також не заспокоїв». I мiй батько хоче чути про себе, а не про iнших. Людськi пихатi створiння, закоханi у власне життя. Де ви, люди, що вмiють слухати? Агов, де ви? Люди, що створенi вислуховувати героїв? Я вас не бачу. Такi вже ви непомiтнi. Мене змушують мати мужнiй та сильний вигляд, переконливий, переможний, чоловiчий, тiльки тому, що нiкому не цiкаво спостерiгати мої слабкостi.