Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса. Страница 29

«То тобi з нею весело, - констатую я. - Тобто не сумно. До речi, де ти її надибав, не скажеш? Менi цiкаво, де зараз можна надибати такого веселого екземпляру. Зрозумiй мене правильно, я теж хочу скуштувати щастя, твiй син - одинак, не забув? Йому так само, як тобi, а може, й бiльше, потрiбна молода незакомплексована хвойда, такi собi лiки вiд нудьгування». Батько демонстративно зачиняє дверi, але наражається на перешкоду. Це -

мiй черевик. Модний, блискучий, австрiйський. «Зараз пошкоджу», - попереджає батько черевика, саме черевика, а на мене, бо на мене

вiн не дивиться. Ланс - однодумець батька. Вiн не вийшов мене

проводжати. I це пiсля того, як я дозволив йому заслинити мої

вишуканi iталiйськi штани. Я йому це запам'ятаю. Поводиться

як останнiй кiт.

«Ми запiзнались у пивницi». Про iсторiю знайомства батько

наважився розповiсти не черевикам, а менi. Може, подумав, що мої

черевики - нiмецькомовнi й не дотумкають. «Це теж було смiшно.

Вона сама до мене пiдiйшла. Я пив наодинцi коньяк, прокручував у головi варiанти трактування ролi. Розглядав спортивну мозаїку на стiнах. А тут вона. Скрутила таку мармизу, ти би бачив. Вона на мене довго дивилася, а потiм пiдiйшла. Схилилася надi мною, витягла звiдкись муху i сказала: «Ви не проти, якщо я втоплю її у вашому коньяку? Це її остання воля, бiдолашки. Її звуть Жужу, вона iз Францiї. З пiвдня Францiї. Це її заповiт. Вона невилiковно хвора». I вона поклала муху в мого келиха, ще й притопила її пальцями». Я сказав, що треба бути ненормальною людиною, щоб такого утнути. «А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можна познайомитися з вами? Вона вiдповiла: «Авжеж. Теодозiй.» «Дуже приємно». «Але ви мене можете звати Телiсфором… Тобi хiба не смiшно? Бачу - нi». Сподiваюся, що вона не вб'є батька якось вночi. Бо їй раптово стане нудно. Очевидне куку, як на мене.

«Тату?» «Чого?» «Я тебе нiчим не образив?» «Нi, синку. Це я перевищив лiмiти вантажу. Вибач, старий». «Перевищив? То наша авiакомпанiя скачає з вас величезнi штрафи, не турбуйтеся, ми не залишимо це поза нашою пильною увагою, сер». Батько простягає менi руку, я потискаю її. Хай би хто вона була, однаково не заслуговує на те, щоб такий чоловiк, як мiй батько, вважав її цiкавою, зраджував заради неї дружину та просив вибачення в егоїстичних синiв. Ще й не гарненька, ще й не першої молодостi, ще й цiлковито ненормальна, ще й на iм'я, Боже мiй, як воно? Телiсфор. У наш час мати таке iм'я - Господня кара. Їй лiкуватися треба, а не солiдних чоловiкiв по барах чiпляти. «Телефонуй, гаразд?», - умовляє батько. «Та ти втомишся здiймати слухавку, старий», - запевняю його я. Але, як ведеться, спливло багато часу доти, доки в його хатi пискнув мiй дзвiнок. «Людi - блєдi». Отож бо й воно.

XV

«Алiса працює». Каже менi моя вiзитiвка. Така солiдна панi в бiлiй сукнi та золотих босонiжках. Такi - завжди правi. Ще вона повiдомляє, де саме працює Алiса, ким саме працює Алiса, за якою адресою вона працює i як їй можна при нагодi зателефонувати, надiслати факс або електронне повiдомлення. Алiса працює вже третiй тиждень. Уранцi вона ледь встає, а вночi не може заснути. А ще вона, тобто я, почала говорити про себе у третiй особi. Позаяк робота прес-агента дуже шкiдлива для Алiсиного здоров'я. До того ж Алiса забагато п'є. Учора додому її донесли стороннi хлопчики, котрi несли її, як спиляне дерево та мацали її цицьки. На здоров'я, назагал. Пальцям треба на чомусь тренуватися. Я ж нiчого не вiдчувала.

Звiдки, питається, цi стороннi хлопчики взялися? Їм мене передав один мiй колега. Не витримав, iмовiрно, моєї сп'янiлої ваги, сердега. Кволько нещасне. Хоч скiльки криви зарозумiлого писка, а качатися не завадить. Зле було в iншому, зле було в тiм, що Алiса вiдмовлялася назвати йому свою адресу. Нi, вона повiдомила район, поверх та квартиру, про це вiн i сам знав, але чомусь не хотiла казати, за якою адресою знаходиться ця квартира. Колега трусив Алiсу i навiть схопив її за носа та добряче крутнув, але вона вперто мовчала. «Убив би, сука». Я мовчала, наче Зоя Космодємянская. «Вiшайте, всiх не перевiшаєте». Тодi вiн узяв таксi, назвав приблизну адресу. Вiдтак поклав Алiсу на суху запилюжену землю. «Навiщо пiсля ризького бальзаму, горiлки з перцем, пива знову пити горiлку без перцю? Що в цьому рядковi було зайвим?» «Орленок, орленок, взлети выше солнца и землю с высот огляди!»

Тим часом колега знайшов хлопцiв, яким не вистачало на горiлку, та попросив донести Алiсу додому. Адресу, де стоїть її дiм, вiн знав приблизно. Квартиру - точно, поверх - точно, а от дiм - нi. Багато схожих будинкiв у цьому районi. Але хлопцям дуже кортiло горiлки, i вони подумали, що Алiсi байдуже, куди вони зрештою її вкинуть. Вони мали рацiю. Алiсi було настiльки пофiг, наскiльки може бути пофiг такiй п'янючiй бабi, як вона. «При пiхвi та при роботi, зрозумiло?» Б-б-е-е-е-е. Своєю байдужiстю вона провокувала їх, тому вони подумали, що коли нема горiлки, треба користувати з того, що є. От, наприклад, iз цих цицьок. Чомусь насамперед їх цiкавили її цицьки. Алiса не дуже часто ними пишалася. Можна сказати, не перса то були, а натяк на перса, але їм вистачало й натяку. «Ану, кажи адресу», - гримали пiдлiтки, вiдриваючись вiд процесу зминання цицьок. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз». «Як ти гадаєш, вiн iз нею зустрiчається?» «А дiдько його зна. Не знаю, з такою зустрiчатися, це - повний торбець».

Слiд вiддати пiдлiткам належне. Вони не зґвалтували Алiси,

а старанно вiдробляли червонець. Пропонували Алiсу сплячим мешканцям квартир типових будинкiв. «Може, її пiдкинути, як те немовля в колисцi, пам'ятаєш, у французькiй стрiчцi?» Нiхто її не хотiв брати, хоча дверi попри всi застороги вiдкривали. Нарештi вони знайшли квартиру, якої їм нiхто не вiдчиняв, i один кмiтливий хлопчик, або просто бiльше за всiх спраглий горiлки, бо цицьки Алiсинi йому набридли (вiн припинив їх вiдчувати) полiз у її сумку, отримавши за це кiстлявою Алiсиною рукою по карку, та вiдчинив дверi. Вони поклали Алiсу на пiдлогу i втекли. «А вот эта улица, а вот этот дом, а вот эта девушка, что я… что я…». Зрештою дивно, що це виявилося саме моїм помешканням. Я поринула в сон. А слiд пам'ятати, що «сон алкоголiка короткий i неспокiйний».

Саме тому Алiса схопилася дуже рано. А ще ранiше вона впустила у свiй мозок деякi думки. Я помiтила, що припинила телефонувати людям. Я нiкому не дзвоню. Нi тим, кого вважала за друзiв, нi тим, кого тримала за ворогiв. Я не телефоную мамi, не телефоную батьковi, друзям дитинства, коханцям, яких залишила, як моряк хвойд по всiх портах, я не телефоную колегам. Нiкому. А коли дзвонять менi, то я поводжуся, начебто все це - природна рiч. Це менi мають телефонувати, а не я. Чого це я мушу комусь телефонувати? А ще я задумалася, що приємнi речi одне одному люди говорять переважно святкуючи днi народження. Я вирiшила, що це несправедливо. У моєму мозку переливалося спиртне, я витягла нотатника i почала роздивлятися телефони, напружувати мозок не було нiякої змоги, пошуку гiдної кандидатури для мого дзвiнка не було. Алексовi не пощастило, його записано було першим на лiтеру «А». До того ж, я чомусь вирiшила, що вiн неодмiнно має менi зрадiти.

Алекс, певна рiч спав. Пусте створiння. Нi, вiн не поет. Хто спить такої ночi? Поети точно не сплять. Але слухавку вiн усе ж узяв, уже не пригадаю на якому гудковi. «Чєєєєго?», - спитав Алекс. «Алексе, ти - чудовий. Ти знаєш, який ти чудовий, друже? Ти - сексапiльний, ти - розумний, ти - тонка натура, котра вiрить i довiряє людям. Котра закохана в це паскудне людство! Ти - неперевершений, ти - загадкова планета, що миготить у темрявi. Ти знаєш, як мiцно я тебе люблю, Алексе, i що ти для мене означаєш?» «I який це поц телефонує? Ти на годинника дивишся, мурло?», - вiдiзвався «тонка натура» Алекс. Йому навiть не позiхалося, як слiд. «Сука ти, Алексе, не цiнуєш простих людських почуттiв», - сказала я натомiсть. «Алiсо? О, то це ж Алiса, так? Слухай, звiдки ти? Тобi лiкуватися потрiбно, до речi, тобi не втомилися про це говорити?» Я сказала, що залюбки побiгла б до лiкаря, але ще рано, лiкувально-профiлактичнi кабiнети замкнено.