Чорний іній - Строкань Валентин. Страница 47

Він послабив комір тужурки.

«Гаразд, варитися в цьому казані доведеться старому полярному псові Зеппу. Тобі, старий, тобі. Хай там як роблять свою справу генерали, свою ми робитимемо сумлінно. Як належить солдатам».

Він потягнувся до термоса з кавою, який вночі завжди був під рукою. Його щовечора «заряджав» послужливий Хіпплер.

«Отже, настав час? Як там у Ніцше? Станцюймо, мовби менестрелі, між розп'яттям і борделем, Богом, світом — танок свій! Та-ак... Між розп'яттям і борделем...»

Кава сильно гірчила і не принесла звичайного задоволення. «У мене надлишок кислоти, — подумав він. — Не варто зловживати тонізуючими засобами. І що ж я протиставлю червоним? Адже час діяти. Час!

Тоді передусім — пост. Там зручна вогнева позиція, прострілюється все плато. Треба відбити пост за всяку ціну.

Хуртовина закінчується, і ми переграємо той клятий червоний десант, атакуємо пост ще до того, як вона вщухне остаточно. Час? Друга година ночі».

Він устав і, застібнувши всі ґудзики, рішуче рушив до начальника варти, щоб віддати наказ про тривогу.

59

Він перечепився об телефонний дріт і ледь не впав. Мить подумав, видобув кинджал і розітнув жорсткі від морозу дроти. Потому сховав кинджал і помчав далі.

У тому, що противник піде второваним санним шляхом, Байда не сумнівався. Отже, їм доведеться робити «довгий» поворот. Він же обрав найкоротший напрямок, де стрімко, небезпечно, але в нього іншого немає.

З північного сходу повільно наповзала зловісна біла маса, що навіть на око здавалася страхітливо щільною. Вона поглинула небо, скелі й тепер поглинала дрібні гребінці і сам льодовик. Байда відчув, що його несамохіть починає тіпати. Хмара найдрібніших невагомих снігових кристаликів, завислих у повітрі, скидалася на розлите молоко. Туман — не туман, снігопад — не снігопад... Казна-що! Імла. Справді, біла імла, точніше не скажеш. Самому Байді не доводилося переживати це моторошне явище, але він чув розповіді Гаральда, пам'ятав інструкції Щерба і знав, чим загрожує ця клята пастка, — повною втратою орієнтації та смертю. Тому не став гаяти часу, видобув усі бухти, що були в нього, свої й Валєєва, і почав зв'язувати мотузи.

Він квапився, бо от-от мали з'явитися ті, кого йому будь-що треба було перехопити. Він вибрав місце навпроти станції так, щоб віддалятися від неї не більше як на сотню кроків, інакше мотузки не вистачить. Встромив льодоруб і прив'язав мотуз. Другий кінець намотав на долоню й перевалив на той бік, розтягнувши мотуз упоперек шляху. «Тепер добре, навіть у цьому білому лайні мимо не проскочу, принаймні, піду по колу і не промахнуся. Та й німці неодмінно наштовхнуться, на лижах не перелетиш. Головне, обв'язатися і тримати з натягом».

Він не боявся, що його помітять, — туман і поземок надійно приховували Байду, метеостанція ледве вгадувалася в сніговій веремії, що кожної миті посилювалася.

Поминути його мотуз німці ніяк не могли. Він натягнув його метрів за двадцять од виходу з крижаного жолоба, що ним стелився санний шлях. Якщо вони стануть на нього, — а глибина жолоба була десь метрів із півтора, — то ніяка імла не зіб'є їх зі шляху — стінки жолоба не дадуть. «Головне — якнайшвидше опинитися біля них. Можна відразу вздовж мотуза чергою вдарити, але це ризиковано — можна не влучити, а вони у відповідь зчинять стрілянину навсібіч, сам кулю можу впіймати. А мені помилятися не можна...»

60

Мотуз двічі вирвався з рук. Хоч Байда був насторожі, цей ривок заскочив його зненацька.

Лижі ковзали вперед з ледь чутним шурхотом. Мотуз на снігу був майже непомітний, ледь угадувався в мороці. На мить він відчув себе невагомим, відірваним від земної поверхні, він плив у тиші назустріч білому спалаху!

Німці відкрили вогонь раніше. Один із автоматників полоснув вогнем, і цей спалах допоміг Байді визначитися в просторі. Фашист бив наосліп, він не бачив ворога... Від переляку... «Лупить, щоб відчути себе живим...» Ще один поштовх палицями, і... перед очима Байди постали два велетенські монстри, петиметрові велетні... «Мати моя ріднесенька!..» Він чув про це — розсіяне світло, оптичні обмани, про те, що в «імлі» недокурок перетворюється на гарматне дуло, але щоб таке!..

... Один з них ще борсався, заплутавшись у лижах. Йому заважав баул, що збився зі спини на шию та праве плече, папери змістили центр ваги й скували праву руку... Німець скидався на верблюда з горбом і неприродно вигнутими ногами. Він не становив небезпеки. Але другий стояв лицем до Байди, просто навпроти, і чекав. Він був наче й поруч, на відстані випростаної руки, і водночас перебував на відстані метрів шести-семи, немов двоївся. А далі вгадувався ще один — цей світився в імлі, наче намащений фосфором велетенський людський контур... За ним — ще один, ще... Міраж... Дзеркало в дзеркалі...

Вони помітили один одного майже водночас. «Який же з вас, мерзотників, справжній?..»

Вагання тривало мить. На спуск натисли майже одночасно...

Ось вони — «папери», за які Ігнат віддав життя. Ось вони! Він добув їх, витрусив, видряпав, видер! Але радості не було, він занадто втомився. «Хлопці повинні зробити решту. А до «решти» ще дуже далеко. Зберися! І в тебе ще море роботи. Ти повинен допомогти групі, ну!..»

«Я готовий», — сказав він собі за хвилину і повільно випростався. Перевірив пістолет, автомати, пошкодував, що немає гранат.

До метеостанції було рукою докинути, якихось метрів із сімдесят.

Він натягнув мотуз і повільно рушив ламаною дугою до принишклої в білих вихорах станції. За тридцять кроків наштовхнувся на напівзасипану снігом вирву. Кілька секунд вдивлявся в купу напівобгорілих дошок і понівечених, вкритих памороззю листів металу, в яких насилу можна було розпізнати зруйнований вибухом дизель. «Наші, — здогадався він, — тут були наші... — Серце пройняло хвилею тепла, немов отримав звістку від рідних. — Не дали гансам розкошувати... Молодці! Тепер моя черга. Зараз...» — Тепло одразу зникло, натомість з'явилася холодна рішучість.

Обійшов вирву й після короткої боротьби з вітром тицьнувся плечем у скрижанілу стіну метеостанції. «От і причалив, слава тобі, Господи. Тепер треба акуратно попоратися всередині... — Відвернувся од вітру, переводячи дух. — Акуратно».

Торкаючись плечем крижаної стіни, рушив до входу.

Двері були замкнені, й він швидко й уривчасто почав стукати. Удари його були навмисне хаотичні й безсилі, немов у двері грюкала знесилена тривалим блуканням у хуртовині людина. Він знав, що в тамбурі неодмінно є вартовий, який чекає на двох посланців. Його повідомили про них телефоном. Устигли до того, як він перерізав телефонний дріт. І тепер він, Байда, повинен був зіграти замордованого хуртовиною... як його... Штоттеля?.. щоб йому відчинили.

— Відчиніть... це Штоттель, відчиніть... — застогнав він, притиснувшись до самої щілини.

Зсередини почувся приглушений голос:

— Хто тут? Пароль? — в голосі вартового була тривога, яка відчувалася навіть крізь двері.

«Ганси залякані. Погано...»

— Мерщій відчиняй, бовдуре, це я — Штоттель... Відчиніть... — Він і далі грюкав в тому ж хаотичному, послабленому ритмі, ігноруючи запитання вартового. — Швидше!

Радше відчув, ніж почув брязкіт засува, що його посунув вартовий. Двері прочинилися зовсім трохи, але він плечем розширив просвіт, і, низько нахиливши вкриту глибокою відлогою голову, ввалився до тамбура. Двері одразу зачинилися, відгородили його від снігової веремії.

«Спізнився, голубе...» — подумав Байда, переступаючи через німця. Витер ніж об задубілу штанину й відчув, що змерзле було тіло знову робиться слухняним, втома й біль притлумлюються.

Присмерк тамбура не могла розігнати одна карбідна лампа. «Хріново їм без дизеля, га?» Він машинально розминав поморожені пальці, що по черзі відлунювали болем, коли двері в тамбур різко прочинились, і в отворі з'явився чоловік.

Це був фельдшер Фріц Гаєвскі. Хвилини три тому він зайшов у ватерклозет, що був поряд з холодним тамбуром. Позаяк розділяла їх лише тонка перетинка, Гаєвскі чув якусь метушню і навіть чийсь придушений хрип. Це здалося йому підозрілим. Після того, як червоні головорізи поцупили його автомат і ледве не випустили дух з нього самого, він, лишившись без зброї, почував повсякчас занепокоєння й страх. Йому насилу вдалося випросити в кухаря мисливський карабін, який завжди і скрізь носив з собою. Хоча його запалені очі сльозилися, а голова була забинтована й у ній чулося болюче гудіння, він зняв карабін з плеча й поклав палець на спуск. Потім відчинив двері в тамбур.