Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович. Страница 26

— Ну?

— Як же тоді релігія?

— Не розумію! — знизав плечима Рішідева, а присутні засміялися.

— Як то не розумієте? — сердився шведський учений. — Адже це основа релігії — незримі світи?..

— Дурниці, — сказав Рішідева. — Забобон. Якраз релігія, її жерці більше всього бояться незримості і хапаються за владу земну. Яка основа ортодоксальних релігій? Угорі — небесний правитель, церква — посередник між ним і людьми. В руках церкви — кара й нагорода. Світ побудований як химерна іграшка нерозумного деспота, який вимагає від своїх ляльок молитов і подарунків. В цьому нема смислу й мети. Вічне блаженство або вічна мука? Лише маніакальний розум міг вигадати таке страховисько, не кажучи про те, що всі ці уявлення треба сприймати на віру…

— Ви теж не доводите свої гіпотези фактами.

— Я кличу до пошуків. Гіпотеза стверджується або заперечується науковим дослідженням. Релігія тисячоліттями обіцяла і нічого не дала, крім визиску і кривавої вакханалії. Нам потрібно не фанатиків, а учених з гострим розумом і широким серцем. Нам необхідно фотоапарати, лабораторії, електронні прилади, чутливі експериментатори, експерименти над багатомірністю, зв’язок з іншими мислячими істотами. Я певен, що релігійна олігархія впаде одразу, коли наука відкриє незримі світи експериментально. А розуміння невпинності Життя по-новому покаже смисл існування Людини в Космосі.

— Це грандіозно… але казково!

— Все виростає з казки… Пробачте, колего, мене ждуть…

Рішідева побачив Михайла, поспішив до нього, обняв за плечі. До них підійшов Гаррі. Разом вони вийшли в сад, минули говірливі групи вчених, заглибилися в алею.

— Чув? — сумовито запитав у Михайла індус. — Суперечка непросто зводиться до заперечення багатомірності. Прихильники предковічного мислення бояться всього нового. Перед Безмірністю особливо мізерними виявляться їхні убогі погляди. Звідси — песимізм.

— Правда, — сказав Гаррі. — Сили мороку бажають посіяти зневіру. Живи сьогодні, не думай про майбутнє…

— А чому? — підхопив Свамі, з любов’ю дивлячись в очі Михайлові. — Бо дума про майбутнє може зародитися лише в чистому серці. В майбутнє прагне лише той, кому є що передати нащадкам… Ну, годі про філософію. Ще наслухаємось, наговоримось. Хочемо чути про тебе, Михайле. Розповідай. Часу небагато, незабаром розлука. Але ти знай завжди — Свамі з тобою в радощах і в біді…

— І Гаррі, — додав американець, обнявши Михайла.

Якими темними берегами чорної ріки, через які хащі похмурого лісу, понад якими глибокими безоднями мороку Ти поспішаєш до мене, кохання моє?

РАБІНДРАНАТ ТАГОР

Позаду Чоп — прикордонна станція. Під колесами вагона закарпатська земля. Україна. Мерехтять вогні на стелі вагона, відбиваються в люстрах. Миготять за вікном стрункі чорні ялини, виростають гори. Поїзд сповільнює ходу, важко дише. Десь недалеко перевал.

Сагайдак сам у купе. Не спиться. Враження минулих днів товпляться в свідомості, напливають, мов повінь весняна, затоплюють простір думки. Десятки голосів, облич, потоки світоглядів. Де Істина? Чому кожна людина творить свій обмежений світ? Хіба він не один? Хіба не спільне небо над нами, хіба не для всіх колоситься пшениця на полі, хіба не спільну воду п’ють усі, дишучи спільним повітрям планети?

Здається, Свамі найближче до правди. Знає, що силою Істину не нав’яжеш в свідомість. Вона повинна стати власним здобутком після тяжких і напружених пошуків. У книгах її не відшукаєш, від мудреців не почуєш — лише життєвий бій у вічному прагненні до Таємниці відкриє якусь частку неосяжної Істини.

Близько, зовсім близько схиляється над Михайлом обличчя Гаррі, привітно зоріють сині очі, задумливо заглиблені в безмір небесний. «У небі приходить розгадка, Михайле. В небі. Коли реактивний вихор винесе тебе понад хмари, коли відкриється зоряна безодня, зникає найменша іскорка страху і весь ти сповнюєшся спокоєм — великим всерозумінням. Внизу планета — маленька, затишна. І здається, що можна її взяти до грудей, обняти, приголубити. Смішними здаються з неба людські сварки, поєдинки, теорії. Спільний корабель, спільна колиска серед мовчання космічного. Кожен, хто погляне на Землю з простору, не захоче змагатися за обмежену ціль».

Співчутливо хитає головою Свамі, прикладає руку до грудей, сумно шепоче, пливучи над Михайлом: «Не так все просто, Гаррі. Не так просто. Не міряй своїми почуттями. Механічною швидкістю не завоюєш нової етики. Підняти людство у Космос? Ти гадаєш, всі забажають цього? О, ні. Треба навчити людину літати у розумі. В дусі. Серцем ширяти над світом, щоб збагнути свою невіддільність од людства».

А з темряви насуваються строгі обличчя учених, поблискують окуляри, ніби штучні очі, розтуляються і стуляються сухі вуста, сотаючи — методично й байдуже — холодні фрази.

«Утопії, мрії — вороги науки. Вони одволікають дослідників на манівці. Замість аналізу реальності інтелектуальні сили покладаються на мурування повітряних замків. Задуми руйнуються, і, коли ілюзія розвіюється, наука виявляє, що сотні років було витрачено даремно. Мрійники — хворі маніяки. їх треба нищити, в кращому разі — ізолювати, як психічно хворих людей».

«Мрійники — квіти Еволюції. Без мрійників людство загрузло б у багні прагматизму, міщанства і задихнулось би в смороді власних випарів».

«Краще важка очевидність і віддана праця на неї, над її покращанням, ніж поривання в світи неіснуючого. Майбутнього нема, є лише сучасне з його бідністю й багатством, з його радощами й розчаруванням, з його смертю й народженням».

«Минулого й сучасного нема. Є лише майбутнє, і ми живемо вічним наближенням до нього. Є лише здійснення, розкриття грядущого плоду. Саме тому мрійники — каталізатори майбутнього. Не жаліючи себе, вони поривають сучасників у невідомість, бо знають — лише стріла в польоті досягає мети».

Михайло заворушився, прогнав видіння. Досить, досить. Протиріччя, барикади духу. Де ж вона — єдність? На чому виникне? Безліч аргументів у обох сторін і в тих, які займають позиції посередині. Інколи здається, що над суперниками стоїть гігантська постать лукавого експериментатора і регочеться над потугами своїх маріонеток. Страшно…

Сагайдак, відкинувши ковдру, сів на лежаку. Спершись ліктями на столик, дивився у вікно. Пливли темні масиви гір, похмурі зарості ялин та смерек. Над ними хиталися зорі. Десь в глибині лісу зажевріла ватра, біля неї заметушилися тіні, осяяні багровими полисками. Потім скелі насунулися з мороку, закрили вогнище. Знову темрява, мерехтіння зірок, щетина лісу.

Не заснути. Треба вийти в коридор, прогулятись. Михайло накинув на плечі синю піжаму, відчинив двері. В проході тихо. В кінці вагона біля відчиненого вікна військовий палив цигарку. Поряд з Михайловим купе дівчина в сіренькому плащику сиділа на відкидному стільчику, дрімала, тримаючи в руках авоську з якимсь добром, замотаним в газету.

Сагайдак здивувався — чому вона тут сидить? Адже є місця. В його купе три місця вільні. Він торкнувся до плеча дівчини. Вона кинулась, лупнула зі сну злякано сірими очима.

— Що? Вам пройти? Прошу — проходьте!

— Ні, ні, — зніяковів Михайло. — Пробачте. Я хотів запитати — чому ви тут, у проході?

— Я маю квиток, — позіхнула дівчина, затуляючи рожевою, долонею рота. — Мені провідниця дозволила…

— Я не про те, — зовсім розгубився Сагайдак. — Є місця в купе. Можете лягти спати…

— У мене квиток без місця, — сказала дівчина. — Не маю права…

— Але чому?

— Грошей нема, — знизала плечима дівчина.

— Але ж місця вільні? Хіба не все’дно, де їхати — в коридорі чи в купе?

З службового купе виглянула чорнява повна провідниця, сказала:

— Громадянине пасажир, не порушуйте закон. Прийде ревізор, штрафу не обминеш. Якщо ви такі щедрі, купіть дівчині квиток для купе…

— З радістю, — знітившись, сказав Сагайдак. — А де це можна зробити?