Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович. Страница 27
— В Стриї. Давайте гроші, я сама зроблю. — Провідниця покликала Сагайдака до себе, пошепки запитала: — А хто вона вам?
— Ніхто, — здивувався Михайло. — Просто жаль. Зморилася дівчина…
— Всіх не пережалієш, — строго озвалася провідниця. — Ну так я візьму. Шість карбованців. Гей ти, дівчино, іди в купе. Білизну дати?
— Не треба, що ви? — притиснувши до грудей руки, благала дівчина. — Я й так, на стільчику…
— Несіть, несіть постіль, — сказав Михайло. — Хай виспиться дівчина. Прошу вас. Як же так можна?
Сагайдак відчинив купе, впустив дівчину, ввімкнув світло. Вона оглянулась, поклала біля себе авоську, сіла на краєчок полиці. Потерла долонею втомлені повіки, винувато усміхнулася.
— Навіщо вам ця морока задля мене?
— Яка морока? Приємно щось зробити людині. Адже просто?..
— Так мій неньо казав…
— Неньо?
— Батько. Ниньки нема його. Помер. Казав: «Маєш кусень хліба — розділи його з тим, хто не має. Маєш добре слово — скажи його сумному. Маєш горе — терпи, тримай його при собі, не сій горя по землі».
— Гарно, — зачудовано сказав Михайло. — А хто він був — ваш неньо?
— Пастух. Він пас корів та ягнят на полонині. Там і помер…
Ввійшла провідниця, принесла постіль. Запитала:
— Послати?
— Ой, що ви? — злякалася дівчина. — Хіба я каліка?
— Ну то спи, голубко. Дякуй долі, що є добрі люди. Я в Стриї візьму тобі квиток. На добраніч…
— Добраніч, — сказала дівчина.
Вона зняла з голови благеньку хустинку, скинула плащик. Михайло завмер, зачудований. Яка дивовижна перлина під сірим покриттям! Товсті коси, як спіле жито, чисте чоло і смутні прозорі очі — суворі й лагідні водночас. Під грубим полотном вишитої сорочки вгадується сильне струнке тіло, довга лебедина шия підтримує прегарну голівку з царською величчю.
Дівчина хутко послалася, покрила простирадло ковдрою, сіла. Невимушено, щиро простягла руку, дивилася в Михайлові очі ясно, по-дитячому.
— Дуже вдячна вам. Хочу познайомитися. Мене звати Ганнуся.
— Михайло Сагайдак. Михайло Кузьмович.
— Сагайдак, — задумливо повторила дівчина — Чи не астроном?
— Він самий. А ви звідки знаєте?
— Я вчилася в десятилітці. У нас був чудовий вчитель по астрономії. Він розповідав нам багато цікавого. Давав читати книги з своєї бібліотеки. Там я бачила вашу книгу. «Червоне зміщення і схематика світу». Це ж ваша?
— Моя, — сказав Сагайдак, милуючись нею. — Дуже приємно, що раптово стрічаєш молодих, які люблять астрономію…
— Ой, — смішно махнула руками Ганнуся, — нас багато. Тільки жаль, що астрономію викладають в останньому класі. Якби одразу! Так цікаво. Мій неньо був пастух, а теж казав: «Нема нічого кращого від неба зоряного. Вмиратиму під зорями. Хай моя душа полетить до них». Так і вмер, як сказав. Мати принесла перед світанком хліба з села, а його нема в колибі. Шукала, шукала — знайшла недалеко. Лежить горілиць проти неба, вівці навколо збилися в купу, жалібно мекають. Руки зложив на грудях, дивиться просто на зорі. Гарно вмер…
— Гарно вмер? — вражено запитав Михайло, не вірячи своїм вухам.
— Гарно, — спокійно повторила Ганнуся, задумливо дивлячись у вікно. — Я б теж так хотіла. Наче заснув. Усе минуло — турботи, болі, муки, ціложиттєва крутанина. Зітхнув — і все… Він наказував, щоб не плакали за ним. Гріх, каже, плакати за померлим. Ще за злодієм, за лихим чоловіком, як помре, можна сплакнути. Бо жаль, що чоловік не зумів порядно прожити. А за трудящою людиною навіщо плакати? Одробив своє, одлюбив, пройшов важкий гостинець, треба й спочити. Так ми з мамою й зробили… Не плакали… Хоч і сумно було. Бо другого такого тата не стрінеш. Добрий тато був…
— А мама? Мама здорова ваша?
— Нема, — просто відповіла Ганнуся. — Померла тиждень тому. Я поховала її на полонині, поряд з неньом. Він так хотів, і вона заповіла. Залишилась я сама-самісінька. Голова сільради казав, аби стала секретарем. Не згодилася…
— Чому?
— Що мені технічна робота. Хочу вчитися на астронома. Люблю всесвіт. Тягне мене, хвилює. Думаю поступити до університету. Маю золоту медаль. Як гадаєте — приймуть?
— Треба здати основний предмет на п’ятірку, — усміхнувся Михайло. — Тоді приймуть без інших екзаменів… Але я можу поговорити…
— Ой, що ви, — сплеснула руками Ганнуся, і очі її потемніли. — Хіба ж можна? Що сама досягну — те й буде…
— А якщо я прийматиму іспит? — розвеселився Сагайдак. — Все одно п’ятірку поставлю…
— А я до вас не піду, — серйозно сказала дівчина.
— Чому б то?
— Бо ви добрий.
— А хіба доброта — це погано?
— Гарно, але не завжди. Інколи доброта потурає злочинству…
— Може, й так, — зітхнув Сагайдак. — Де ж ви думаєте зупинитися?
— У Києві є в мене знайомство. Десь живе дівчина з села. Працює па будівництві. Знайду. Голові звеліла продати батьківську хату. Гроші пришле — буде на якийсь рік. Влаштуюся, не страшно. Аби вчитися…
— Не хочеться мені втрачати зв’язку з вами, — щиро сказав Михайло. — Ви така славна дівчина. Може, чимось допоможу…
— Ви теж славний, — усміхнулася Ганнуся. — Серцю не закажеш. Є потреба побачити людину — йди, двері відчиняться. Так мене навчав неньо…
— Добре навчав. І недарма, — сказав Сагайдак. — Ну, спіте… Треба спочити. Завтра поговоримо…
— Дякую вам…
Михайло вимкнув світло. Ганнуся пошаруділа в сутінках, шаснула в постіль, завмерла. Дихала тривожно, напружено. Напевне, думала про дивного зустрічного. А може, й ні? Може, є в неї зовсім інші думи, поривання. Може, є в неї коханий хлопець — веселий і сильний леґінь з Верховини. А що йому до того? Чому бентежить його доля зустрічної дівчинки? Гарна? Так безліч прекрасних дівчат. Розумна? Можна знайти немало розумних жінок де завгодно. Щось невловиме, щось незбагненне проникло в серце, захвилювало глибінь, збурило. Навіщо?
Дома ждуть його Ніна, Андрійко. Сім’я. Зручно, приємно, звично. Але чому не хвилюється душа, коли він згадує дружину? Чому?
Що з тобою, Михайле? Чи забув ти, що вже не парубок, не юнак? Чи забув, що недавно минуло тобі сорок п’ять, і розпилив ти сили по манівцях життєвих? Що тобі і їй — юній дівчині? Забудь, викинь з голови, з душі…
Не викидається, дивляться в серце серйозні сірі очі, кличуть кудись в незбагненну далечінь. Може, він лише для того й жив, щоб зустріти її? Може, все заплутане життя тільки й було лабіринтом, який треба подолати для єднання з нею?
Стій, зупинись, Михайле! Ти занадто далеко зайшов. Одна година, і ти вже розпанахав душу навпіл! Не знаєш нічого, не відаєш, не можеш бачити всієї складності того, що діється в серці дівчини. Може, то лише твій романтичний ідеал? Може, то лише твоя туга за нездійсненним коханням, вимріяним у сірій павутині буденщини? Не треба, не треба томління. Спи, спи, спи…
Приходила дрімота, забуття, але і в ній залишалося відчуття чогось невимовно приємного, чарівного, неповторного.
Коли Сагайдак прокинувся, вже було видно. Поїзд ішов по рівнині. Сонце заглядало у вікно, кидало райдугу на синю пластикову стіну. Ганнуся сиділа біля столика, вбрана, зачесана, туга коса лежала на грудях, вона перебирала її рожевими пальцями, читала щось у журналі. Дівчина помітила, що Сагайдак прокинувся, посміхнулася.
— Пізненько встаєте, Михайле Кузьмовичу. А я звикла в горах до світання схоплюватися. Гарно походити до сходу сонця, вмитися росою…
— Міська людина, — винувато сказав Михайло. — Розділена з природою. Ганнусю, вийдіть на хвильку…
— О пробачте, прошу…
Вона вийшла з купе. Сагайдак хутенько вдягнувся. Захопивши електробритву, рушник та мило, рушив до вмивальника. Вибирав на схудлих щоках щетину, приглядався сам до себе, зітхав. Гай-гай, старцюга! В чубі половина сивини, зморшки повзуть біля очей, біля вуст, очі тьмяніють. Де тобі думати про любов?
А в глибині серця боліло щось невидиме, нило, благало: не треба того, що бажають молоді. Хоч би дивитися в очі ясні, слухати мову щиру, чути теплий подих чистої дівчини. Любов… Він не знав справжньої любові. Без бажання, без жадібних обіймів, без «права» насолоди. Просто — дивитися в очі й мовчати…