Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович. Страница 34

— Які там пацюки. Маю чудовий експонат. Він тобі дещо відкриє. Не станеш сперечатися зі мною…

— Не розумію.

— От я й хочу, щоб ти зрозумів. Чудовий психологічний етюд, їдьмо. Ненадовго. Машина чекає.

Сагайдак знехотя згодився. Вони під’їхали до Інституту фізіології. Ввійшли в фойє, почали опускатися в підвал.

— Ти мене в шкуродерню ведеш, чи що? — похмуро пожартував Сагайдак.

— Майже, — в тон йому відповів Лігосов. — В камеру анабіозу. Я давно чекав такого експоната. Нарешті здобув. Клінічна смерть, замороження…

— Навіщо це тобі? — здивувався Михайло, поглядаючи на ряди овальних дверцят у стіні.

— Заготовки, — скупо пояснив Лігосов, одмикаючи двері. — Заходь. Навчимося виводити з клінічної смерті — воскресимо. Збагнув? Ось поглянь — краля. Молода, прегарна, раз — і нема! Удар авто, прямо під серце. Ось тобі й глузд, і радість, і душа. Все тут — у цій крижинці. Вмикаю…

Він клацнув вимикачем, спалахнула під бетонним склепінням газосвітна трубка, осяяла прозорий купол над анабіозною ванною. Михайло, затамувавши подих, підступив ближче, зазирнув під покриття. Майнула чорна блискавиця, затьмарила свідомість. Ганнусю!!

Стояв скам’янілий, непорушний, а Лігосов, нічого не помічаючи, спокійно пояснював:

— Ти позавчора закипів, обурився. В морду хотів мені затопити. А за що? Ось тобі ілюстрація. Який глузд в природі? Якась наволоч живе, а отака краса — гине. Я сухар, а теж схвилювався, як побачив. Божественний експонат. Досить глянути на неї, і всяка романтична каламуть, як павутина, облітає. Ось так. Невідомо навіть, хто вона. Документів не було, ніхто не звернувся. З моргу подзвонили мені — вони знають, що цікавлюсь такими екземплярами, придатними для дослідів. Може, мине півста–сто років, її оживлять…

Слова Лігосова глухо булькотіли десь у віддаленні. Перед Михайлом була лише вона. Вона чи ні? Голісінька, як народжена дитина, з безпомічно випростаними вздовж тіла руками. Вспокоєне обличчя, мудра усмішка біля вуст. «Інші вінки пристають до берега, а мій пливе та й пливе. Я за ним, я за ним, а він все далі», — почулося Михайлові. Гостре лезо впилося в серце. Він застогнав, упав на холодну цементову підлогу. Лігосов замовк, кинувся його піднімати. Посадив на стілець, метушився, бурмотів:

— Що це з тобою? Ну, Мишку, я не знав, що ти така панночка! Ніколи б не привів…

— Ганнуся, — прошепотів Михайло. — Це Ганнуся…

— Як? Ти знаєш її?

— Знав… Чекав… Вона не прийшла… Женю, ти розумієш мене. Женю, навіщо таке безглуздя?..

Михайло напівлежав у кріслі з заплющеними очима, а Лігосов, розгублено потираючи шорстку щетину на щоці, бурмотів:

— Так. Справді… Халепа… Жаль… Що ж діяти?.. Мишку, йдемо звідси. Тут тобі не можна. Ходімо, голубчику…

Він погасив лампу, вивів Сагайдака з підвалу, зачинився з ним у кабінеті. Посадив товариша на диван, сам ходив туди й сюди од вікна до дверей. Михайло тупо дивився поперед себе, губи в нього посиніли, руки дрібно тремтіли, з очей пливли скупі сльози — безмовні й страшні.

— Як же тепер? — розводив руками Лігосов. — Хм. Ніна. Ти. Хто ж вона? Втім — розумію. Буває… Раптом — нещастя. Трагедія. Гримаса диявола. А ти казав — краса. Що ж тепер? Дисертація. Треба заспокоїтися. Завтра ж захист, а ти — мертвяк…

— Поховати б її, Женю, — прошепотів Михайло. — Як людину…

— Не можна, — заперечив Лігосов, похитавши головою. — Вона інвентаризована.

— Що ти сказав? — жахнувся Михайло.

— Те, що чув. Ти ж не маленький. Нам її передали з моргу, як екземпляр для анабіозу. Вона заінвентаризована під певним номером. Державна власність. Якби родичі з’явилися, — інша справа…

— Я її заберу, — понуро мовив Михайло.

— Не маєш права. Які докази? Прізвища не знаєш. Звідки вона — не знаєш. Чи, може, знаєш?

— Ні.

— От бач. Та й навіщо тобі похорони? Ніна, начальство. Дізнаються, випливе. Не треба. Потім — може, справді, колись її оживлять? Га? Таку кралю оживлять. Хай лежить. А в землю — черви з’їдять… Стій, куди ти?

Сагайдак встав, пішов до дверей. Його нудило, паморочилося в голові. Біля порога він зупинився, жалібно скривився, кивнув.

— Не віддавай її… нікому… Чуєш, Женю?

— Чую, Мишку. Ти, слухай, — тримай себе в руках. Захист же… Життя ж не зупинилося. Розумію — важко. Але будь мужчиною. Я прийду завтра, послухаю..

Михайло вийшов з інституту, поплентався, не відаючи куди й навіщо. Щезали звуки, німо в просторі. Люди — як тіні. Розмахують руками, щось роблять, кудись поспішають. Навіщо? Для чого?

В небі проклав білу смугу реактивний літак. Стрілою заглибився в блакить. Навіщо? Куди? Падають на асфальт капітани, розбивають живу плоть об мертве байдуже покриття вулиці. Так і вона. Так і вона… Розбилася, зникла, нема… Лежить дитяча худенька постать. Нерухома… Мовчазна… А де ж Ганнуся? «Квітка юна, а сонцю мільярди літ, а вони — любляться». Де квітка? Обсипалися пелюстки на землю, втоптані в бруд, роздушені каблуком долі. Де квітка, де її краса?..

Суворі й непорушні очі Рішідеви зазирають в душу, чути беззвучний голос: «Мудрі не сумують. Мудрі не відзначають смерті чи народження. Хіба перелічиш всі хвилі в океані? Хіба передивишся всі осколки єдиного дзеркала?»

Свамі, не можу стримати плачу серця. Я не мудрий, я не осягнув спокою, який дає розуміння єдності. Що мені від розумування? Зникла моя одна-єдина квітка, найкраща у Всесвіті. її вже нема, не буде. Чуєш, Свамі? Може, східна філософія скаже, що вона прийде в іншій подобі, перевтілиться в іншій жінці, в грядущі віки. Що мені до того? Скільки ще шляхів треба пройти, щоб знову зустріти її серед вселенського мороку? А знайду — може, знову втрачу, не втримаю, ніби сніжинку в теплих долонях?

Гаррі мовчить, дивиться в небо. Очі сині сумні, печальні. Він нічого не скаже. Він знає — слова даремні…

Шелестять листям сірі каштани. Сонно хлюпає в закутий каменем берег попеляста дніпровська хвиля.

Криваве сонце сідає за обрій. На небі хмари, як плями крові. Захід конає. Важко сперся на хрест Володимир, задумався. Спалахнули в сутінках ліхтарі, жевріють тьмяними жаринами.

Михайло ввійшов до квартири нишком, хотів пройти в кабінет. Ніна уздріла, щось сказала. Він не почув. Похитуючись, пішов до себе, ліг. Андрійко залементував про своє, наболіле — батько слабо махнув рукою, син одійшов, ображено засопів. Ніна схилилась над чоловіком, приклала долоню до чола. Що вона хоче? Дисертація? Гаразд, гаразд. Він готовий, дай спокій. Що з ним? Не знає, депресія, треба спочинку, самотності…

Знемога склепила повіки. Замерехтіли якісь образи. Продзвенів ніжний сміх. Ганнуся. Стрибає на піщаному березі, витрушує воду з вуха, підбігає до нього, заглядає в очі. Дивиться довго-довго, не змигне. «Якби можна було отак навіки». — «Хочеш?» — «Хочу, Ганнусю». — «А чому ж ніхто не описує такого кохання? Стрічалися і розлучалися. Іван і Марічка. Ромео й Джульєтта. Ізіда й Озіріс. Орфей та Еврідіка. Що тут, Михайле? Чому така страшна закономірність? Невже неможливе на Землі кохання?» - «Кохання можливе. Адже ми покохались. Та важке воно тут. Так було. Так є. Так не мусить бути…» — «Не мусить», — сумно шепоче Ганнуся. Плюскоче хвиля, чайки стогнуть, квилять над Дніпром, креслять небо тривожними, ламаними лініями…

Ніч минала. Без сну, без відпочинку. Змучений Михайло раненько вийшов на вулицю, походив попід каштанами. Постояв біля Софії, притулившись чолом до холодного каменя. Очі мов піском засипані. Ноги гудуть од утоми. Як він прочитає дисертацію?

Повернувся додому, зайшов до кухні. Знайшов пляшку «Столичної». Налив склянку по вінця, випив. Вогняна хвиля прокотилася по тілу, засудомила. Він зморщився. Все попливло перед очима. Ніна зазирнула до кухні, в розрізі нічної сорочки колихалися повні груди.

— Що це з тобою? Свято якесь відзначаєш?

— А тобі що? Не маю права?

— Дивина. Попросив би, я щось приготую. По-людському. А то ніби п’яничка. Фе, Михасику. На тебе не схоже. Сьогодні захист, а ти…