РАЙ. Центр - Дашвар Люко. Страница 14

— Володимире Гнатовичу! Така новина, така новина! — заторохтіла у слухавку Сердюкова помічниця Марта. — За версією журналу «Коло» вас визнано людиною року в номінації «Сірий кардинал». Я знаю, ви того не любите…. Я намагалася підкорегувати результати… Вплинути і захистити вас, але ці журналісти…

Сердюк всміхнувся:

— Облиш. Усе нормально.

— Завтра о третій прес-конференція. Запитання дурні.

— Можна виграти будь-яку битву, — відповів Сердюк давно засвоєне і поклав слухавку.

Заходив по розкішній вітальні. Запитання дурні? Так він не дурень. Офшорні зони, таємниця банківських вкладів, любов до готівки і конкретних, видимих оком речей, які засвідчують свою готівкову вартість: антикваріат, золото, діаманти, нерухомість, земля гектарами. Сердюк не довіряв біржовим авантюрам і довгостроковим перспективам. Дурні запитання? Питайте. Не виготовили ще ту лопату, якою можна Сердюка закопати. Анкета ідеальна. Державний діяч. Добрий сім’янин. Дружина згуртувала навколо себе заможне жіноцтво, благодіють, мать їх, трясуть діамантами і благодіють одна перед одною, а чоловіки тільки встигають гаманці відкривати! Син теж не пасе задніх, закінчив Лондонську школу економіки, повернувся на Батьківщину піднімати українську економіку.

— Женю! — гукнув дружину. — Максим удома? Що ж це він учора нас із тобою…

— Привіт, тату, — почув від дубових сходів, що вели на другий поверх апартаментів.

Зиркнув на сина.

— Чого не спиш? Чого супишся?

Макс брови звів.

— Поговорити треба…

— Що сталося? — Сердюк миттєво визначав ступінь синових проблем.

— Поговорити треба… — вперто повторив Макс.

Євгенія приклала вухо до дверей чоловікового кабінету — новини України! Зачинилися, наче матері однаково, що дитина сама не своя! Та вона ночей не спала, поки Макс у Лондоні навчався, все думала, як синові краще зробити, і придумала: квартиру на Хрещатику купила, «мазераті», щоби у Віти Челядинської од заздрощів урешті з’явилася перша глибока зморшка. Та вона заради Максика…

Щільніше до дверей. Бронзова ручка у товсте черевце увіп’ялася. Відступила, власний живіт помітила, всміхнулася. На світських тусовках, які пані Женя вважала культурними подіями і не пропускала, будь то «Рогпо Раггу», оглядини весільної сукні дочки президента чи презентація нового альбому чергової «зірки» з силіконовими грудьми, вона примудрялася так рясно обвішуватися довгими золотими прикрасами, що товстий живіт за ними не відразу й помітиш. Зиркне якесь молоде та нахабне на пані Женю, а там, де повинен бути живіт, коштовностей з півкіло. І хай думає молоде та нахабне, у чому щастя.

Євгенія щільніше притулилася до дверей і почула…

— Дівчина наклала на себе руки через тебе? — спитав Сердюк.

— Ну… Так виходить, — вичавив Макс.

Євгенія заклякла тільки на мить. Грюк! Як дала кулаком по дверях, дуб здригнувся і встояв, а бронзові замки, мабуть, не італійські, як дизайнери-оформлювачі клялися, а з турецького базару, бо розлетілися в шмаття, і трепетна мати стала на порозі.

— Женю… — Сердюк скривився, мов повен рот оцту набрав.

— Ти могла просто постукати…

— Вово, треба щось робити! — Пані Женя вже котилася кабінетом. — Я зателефоную двоюрідній сестрі у Дрезден. Вона підтвердить, що Макс був у неї, коли… — До Макса: — Коли це сталося, синочку?

— Минулої ночі.

— От і добре! — з азартом. Дай їй скруту, вона її скрутить, ще й заробить. — А ти на цей момент пив молоко на тітчиній фермі під Дрезденом.

Макс похмуро — на матір:

— Не вийде…

— Чому?

— Там якийсь чоловік крутився… Він бачив, як дівчина з Максового «мазераті» вийшла… — Володимир Гнатович нервово міряв кабінет кроками.

— Точно бачив? — кинулася до Макса мати.

— А я звідки знаю?! — безпорадно знизав плечима Макс. — Я не наважився його запитати. Він усю ніч під мостом тирлувався.

— І де він? Де він зараз? — наступала мати.

— Я йому номер у готелі зняв.

— Навіщо?

— Рома Шиллєр порадив. Щоб до ранку цей чоловік не мав жодних контактів, потім… — Глянув на батька: — Тато допоможе вирішити його справу, і він поїде. Рома каже — це єдиний вихід, вдячні не здають.

— Молодець! — кивнула мати.

Сердюк обвів сімейство важким гнітючим поглядом.

— Замовкніть, — сказав. — Йдіть звідси. Дайте подумати…

Пані Женя намірилася було прискорити мозкову діяльність чоловіка ультиматумом на кшталт: «Вово, якщо у Макса виникнуть проблеми, я тебе, падло, вигризу до нутрощів», — та глянула на чоловіка і передумала. В очах Сердюка без слів читалася відповідь: «У Макса ніколи не буде проблем. Ніколи».

Тук-тук! Рівно о дев’ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався — тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов’язкова усмішка — молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев’ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.

— Доброго ранку… — і рота роззявив.

Іван Степанович при повному параді — навіть капелюх на лисині — обережно сидів на краєчку широкого м’якого ліжка, — так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.

— Чого тобі, синку?

— Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, — дотримав марку портьє.

— Яке там. Поки усі цяцянки роздивився — уже й півні заспівали.

Портьє здивувався, та знаку не подав. — Чого бажаєте на сніданок? — справу знав. — На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посиланий кунжутом, мюслі з фруктами і без…

Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав — досить, досить!

— Дякую, синку, — ввічливо. — Нічого не треба. Своє маю.

Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

— Чуєш? — йому у вухо. — Під дверима постоїш хвилин десять?

— Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, — із подивом.

До дверей… Озирається — Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї — сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п’яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м’ятою соткою баксів: «Не, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»

Двері люксу штовхонули портьє у спину, думки розлетілися.

— Бери, синку… — з порога круглий, як гарбуз, дядько протягував портьє хліб із салом.

— Дякую, я вже снідав, — непробивний. — Якщо дозволите, піду…

— Бувай… — погодився Іван Степанович, раптом вхопив портьє за рукав. — Чуєш… А скільки коштує ніч у цьому номері?

— Півтори тисячі гривень.

— Скільки?! — аж присів.

— Вам погано? — портьє напружився. Не вистачало ще, щоб дивний гість дуба дав. — Не лякайтеся. У вартість входить сніданок.

Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався:

— А горілку… подаєте? На сніданок?

— Будь-яке бажання гостя для нас закон, — відповів портьє.

— Неси, — наказав приречено. — Однаково пропадати.

— Дівчина зникла чи тіло знайшли?

Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан… Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта… Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована… Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр… Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр — сука. Потрібна сука.