РАЙ. Центр - Дашвар Люко. Страница 16

— О другій! У «Кофе-гаусі» на Сагайдачного. Зіграємо?

Ледь пари висиділа, чесно намагалася вловити, про що товчуть педагоги. «Піду! Ні, не піду! Настирний! З тих, у кого все по-швидкому. Просто роздратувався відмовою… Не піду! Чи піти? Просто заради цікавості… Він не чекав почути, що я граю у шахи, ще і його можу навчити. А мені й самій цікаво — він грає у шахи чи просто звик так небанально, на його погляд, знайомитися з дівчатами? А це впевнене “Поїхали!” Нахаба! Невже він думав, що варто лише сказати “поїхали” як я зірвуся з місця і побіжу за ним? Ні! Таких красивих, самовпевнених багатих хлопчиків треба жорстоко карати! Я піду. Обіграю його і — чао!»

О другій Люба ще кружляла навколо Могилянки. Гізела тягнула в «Пінчук арт-центр», хлопці-однокурсники запрошували на антиґламурне паті, оголошення на дошці нагадувало про хоровий спів, де Люба з’являлася систематично, а вона все ходила навколо академії і сама дивувалася: чого мнеться?!

До «Кофе-гаусу» припленталася о пів на третю. Безнадійна, сердита сама на себе. Ну яка ж вона дурепа! Ніхто так не робить! Хотіла обіграти нахабу — треба було вчасно приходити, а як передумала — так зовсім не йти! Хлопець, певно, почекав хвилину-другу та й пішов. Чи взагалі не приходив. Напружилася, очі вперед дивляться, пішла до «Кофе-гаусу». Нібито нічого її тут не цікавить. Коли повз кав’ярні проходила, очі скосила… Аж губи стисла від прикрощів — геть нічого крізь скло не видно! Озирнулася й аж заклякла од здивування — нахаба повільно йшов за нею, у руці складена шахова дошка.

— Привіт…

Знітилася.

— Ну… Добре. Одну партію, — демонстративно агресивно, бо здогадалася: певно, хлопець спостерігав за нею від Могилянки, бачив її сумніви та тупцювання під академією. Ще подумає — так сподобався дівчині, що та геть розгубилася.

— Годиться, — усміхнувся. — Одна умова…

— Без умов!

…«Кофе-гаус». Зручні диванчики у залі для курців. Біля Люби — еспресо романо і легкі «Прилуки», біля нього — чорний чай і «Парламент». Гра розвивається, розмова не клеїться. Він, здається, і не намагається форсувати події — повністю занурився у гру: не зводить очей з фігур на дошці, супиться, кумедно тре чоло пальцем, беззвучно ворушить губами, промовляючи щось собі під ніс. Люба робить хід, з інтересом спостерігає за супротивником. Правильні риси, щось породисте і водночас демократичне у жестах, посмішці… Очі. Дуже виразні очі. Очі розумної людини. Може виграти? Ні фіґа! Вона не піддасться… Тим більш йому, здається, і потрібні лише… шахи. Жодного разу не відволікся, не глянув так, щоби можна було прочитати в очах…

Він підвів очі.

— Шах і… мат, — винувато посміхнувся. — Ти дуже сильний супротивник.

Люба опустила очі на дошку: фігури застрибали під руками хлопця, повертаючись на стартові позиції.

— Я знаю, як тебе звати. Спитав у клубі. Ти Люба. А я Макс. — Чула і розуміла: їй шкода, що гра закінчилася, їй так хочеться ще посидіти біля цього хлопця, потайки спостерігати за ним, відчуваючи дивне хвилювання.

— Про яку умову ти казав?.. — відповіла невлад.

— Той, хто програв, повинен мати шанс відігратися.

— Логічно, — стримано. — Я спробую…

Посміхнувся, повернув дошку білими фігурами до Люби, ніби вона щойно виграла і має право починати білими. Їй не потрібні подачки. Повернула дошку чорними фігурами до себе.

— Твій хід!

— Добре! — закурив.

— Не підтримуєш вітчизняного виробника? — несподівано уїдливо.

— Звик у Лондоні до ґелехерівського «Парламенту», — без іронії.

— Звик? Для первинної звички треба всього двадцять один день. — Розумна. — Відпочивав?

— Навчався. У Лондонській школі економіки.

— Що вивчав?

— Економіку й антропологію.

Глянули одне на одного. Замовкли. І скоріш: обоє очі на дошку — ніби сховалися.

— Ходи! — сказала Люба хоробро, бо раптом відчула — шкода, що не пішла після першої партії.

Може, Макс піддався? Скоріш за все, піддався, але за десять хвилин швидкого пересування фігур по дошці у нього не лишилося жодного шансу. Люба загнала короля в глухий кут, поспіхом покидала в сумку мобільний, цигарки, запальничку, залишила біля порожньої чашки двадцятку і мовчки пішла геть.

— Дякую за цікаву гру! — почула у спину. Макс і не думав наздоганяти дівчину. Закурив британський «Парламент», акуратно поскладав фігури в дошку.

Люба вийшла з «Кофе-гаусу», не втрималася, озирнулася — Макс сидів за столиком, з кимось весело спілкувався по мобільному. Що ж… Мабуть, йому дійсно потрібні були тільки шахи…

Наступного ранку вона примчалася на роботу раніше за звичне. Від клубу ще роз’їжджалися останні, найзавзятіші гультяї-«селебритис» — хмільні, веселі, безтурботні. Люба боялася і сподівалася побачити серед них Макса… Його не було.

«І нехай», — думала, вимітаючи недопалки з-під клубних крісел. Взагалі дивно, що її зміг зацікавити відвідувач дорогого нічного клубу, до яких вона ставилася з презирливою іронією: дурні люди, так бездарно марнують час… Закінчила роботу, невідомо з чого відмовилася від пакету харчів, що вже приготувала для неї кухар, вийшла з клубу, з надією глянула навкруги: місто тільки прокидалося, біля готового відіспатися вдень нічного клубу — жодної живої душі.

— І нехай, — прошепотіла. Пішла до трамвайної зупинки.

Поодинокі перехожі поспішали у справах, весняна прохолода пробиралася під легку футболку. Люба згадала незручну ситуацію, у яку сама поставила себе вчора, коли довго товклася біля Могилянки, потім повільно йшла до кав’ярні, чим повністю викрила своє хвилювання… Озирнулася просто так. Як вчора біля «Кофе-гаусу». І аж задихнулася — за нею услід ішов Макс. Усміхався, наче виграв чергову партію.

— Любо… Привіт! — так просто і так невимушено, ніби сто років знайомі.

— Привіт, — усміхнулася. Ну дивний же…. Дивний. І… передбачуваний. Вона знала, знала, знала, що він з’явиться. Вона не знала, звідки знає це, але знала…

Трохи гонору в очі:

— Ти вдруге йдеш за мною… Це… стратегія?

— Це… проспав! — розсміявся. — Хотів зустріти тебе після роботи. Ну й от… Ледь устиг.

— Я…

— Поспішаєш? Знаю. Але… мені треба відігратися. Умова! Той, хто програв, повинен мати шанс… — Замовк, глянув на Любу напружено. — Сьогодні… Коли у тебе закінчуються пари?

Обкрутила руді кучері навколо шиї.

— У мене сьогодні немає пар… Вільний день. У бібліотеку треба…

— Може, о третій? Біля пам’ятника Сковороді.

Рівно о третій Люба вилетіла з Могилянки і побачила коло пам’ятника Макса. До пізнього вечора блукали столичними вулицями, жодного разу не згадали про шахи.

За тиждень уже не розуміли, як раніше жили одне без одного. Зустрічі щодня, схвильовані обійми.

«Як ти? Мені було погано без тебе!» — читала Люба в Максових очах.

«Я думала тільки про тебе, а коли тебе немає поруч — це так мучить», — читав він у її очах.

— Привіт, — натомість всміхалася весело.

Макс обнімав Любу за плечі, і вони йшли, довіряючи маршрути ногам, — байдуже куди, якщо разом. Несподівані сердечні почуття розтривожили голови: може, тому вони все говорили, говорили. Їм так хотілося якомога більше дізнатися одне про одного, звірити думки, здивуватися неймовірному випадку, що звів їх під ранок у порожньому нічному клубі.

Макс байдуже ставився до перемог київського «Динамо», сміявся з Любиного захоплення Ґеварою, він взагалі віддавав перевагу всьому еволюційному, і чим гарячіше Люба обстоювала свої погляди, тим швидше підпадала під вплив спокійної, зваженої логіки Макса: не треба намагатися бути всюди, краще нормально робити свою справу, користь не у хронічній демонстрації своїх намірів, у справах…

— Ти дійшов цього Геніального висновку в Лондоні? — кепкувала з Макса Люба.

— Престижні університети дають не тільки відмінні знання, вони створюють неформальне коло майбутніх лідерів, — пояснював Макс. — Ми закінчили LSE, роз’їхалися по своїх країнах, але тепер у різних куточках світу я маю добрих друзів — розумних, енергійних, впливових хлопців.