РАЙ. Центр - Дашвар Люко. Страница 7

— Любо… — раптом Гоцик їй. — Ну… Ти ж не хочеш сказати, що… незаймана?

Люба видрала чашку з Гоцикових рук, бровки насупила.

— Ви розумієте… Розумієте… — розхвилювалася, з надривом.

— Розплакатися чи, навпаки, літати од радості можна лише від любові, а не від сексу.

— Складно, а тому — неприродно, — завважив філолог Гоцик.

— Про всяк випадок знай, ми на сквер «підписуємося», — додав механік Макар.

— На метро, — уточнив Гоцик. — У сквері лавки снігом позамітало.

Тієї зими нещадно мело. Найперше — вимело геть усі гроші з кишень трійці. Люба заклала у ломбард ноутбук, збила ноги у пошуках нової роботи, яка залишала б час і на навчання. Макар у гуртожитку так завзято перевіряв ступінь сексуальної розкутості однокурсниць, що одного разу джинси і кросівки знайшов, а гаманець — ні. А Гоцик програвся. Спустив на ігрових автоматах усе, що мама-заробітчанка з Португалії надіслала.

— Бо дурний! — сам собі поставив діагноз і першим знайшов вихід: — Час політиків потрусити.

У розвідку сам пішов. Студенти-найманці упереміж із пенсіонерами-найманцями мерзли на гарячих точках столиці — біля Кабміну, Верховної Ради й у партійних наметах по всьому місту. Гоцик покрутився серед синіх від морозу носів, знамен і агітаційної літератури, вициганив порозмахувати партійним прапорцем, закріпленим на довгому китайському вудлищі, отримав за те п’ятдесят гривень і повернувся на Костянтинівську вкрай розчарованим.

— Ті, що мерзнуть, найменше заробляють, — бідкався. — А до тих, хто ними керує, фіґ доберешся.

— Наймися роздавати рекламні листівки у метро, — запропонував Макар.

Гоцик зиркнув на нього обурено.

— Я схожий на лузера?

Забрав у Макара вовняну шапку, у Люби — довгого смугастого шарфа і знову попхався одноосібно політику штурмувати.

Найближче скупчення партійних наметів — на Контрактовій площі. Гоцик був посунув до синьо-білого, бо ще здалеку унюхав запах міцної кави, якою грілися двійко хлопців, та раптом побачив біля вкритого снігом білого намету енергійну тітку років сорока з подвійним підборіддям і у норковій шубі.

Тітка одночасно розмовляла по мобільному, жестом шикувала кількох студентів, що тупцювали поруч, а ногою ще й підсовувала ближче до намету стос агітаційних листівок з намальованим кулаком. Гоцик побачив кулак на листівці, згадав команданте Ґевару і пішов на білий намет.

Тітка саме закінчила базікати по мобільному, доштовхала до намету листівки, відіслала кудись студентів і дістала з сумки пачку сигарет. Гоцик клацнув дешевою запальничкою перед тітчиним носом і сказав:

— Якщо ви у цій партії, я теж туди хочу. Запишіть…

Тітка пропустила повз вуха грубі лестощі, зате оцінила привабливу кремезну фігуру і майже фізично відчутну харизму потенційного однопартійця. Розправила плечі. Задерла голову догори — друге підборіддя щезло — і кокетливо посміхнулася Гоцикові.

Тієї ночі Гоцик на Костянтинівську не повернувся. Макар і Люба до ранку набирали номер його мобільного.

— «Абонент поза зоною… поза зоною»…

— Може, підемо пошукаємо? — запропонувала Люба, коли по Костянтинівській проїхав перший трамвай.

— Сам піду, — Макар їй. Прикрив біляве волосся бейсболкою: вовняна шапка не повернулася разом із Гоциком.

Тільки й устиг, що на веранду вискочити. Гоц! А верандою Гоцик суне. Сяє. Важкі пакети руки відтягують.

— Їсти хочеш?

— Де тебе носило, придурку?! Ми всю ніч не спали. — Макар перш за все скористався тим, що у Гоцика були руки зайняті. Шапку з його маківки стягнув. Поверх бейсболки собі на голову натяг.

А Гоцик сміється:

— Я теж всю ніч працював, як папа Карло. Пішли, Макаре… Зараз будемо їсти, аж поки не луснемо.

На веранду Люба вискочила.

— Гоцику! — повисла йому на шиї.

А Гоцик знай сміється:

— Чуєте? Я у партію вступив.

— У яку? — не здивувався Макар.

Гоцик плечима знизав.

— У партію бабла… Першу партію свого бабла майже всю розтринькав на хавку.

Того дня у виші не пішли. Розтрощили Гоцикові пакети з харчем просто на килимку посеред кімнатки: ковбасу червоною ікрою заїдали, пивом запивали, чорний шоколад на потім відклали. На голодний шлунок — мріяти б. А понаїдалися… Закурили.

— За ніч зробив політичну кар’єру, — вихвалявся Гоцик. — Розказую… Її звати Марта. Прикольне ім’я. Подумки я назвав її Мартазаврою.

— Чому? — спитала Люба.

— Ну… По-перше, стара та давня, як динозавр. По-друге… Розляглася на мені — ворухнутися не міг. Ще й вимагала, аби я їй потилицю чухав. Уявляєте? У неї такий сексуальний пунктик. Люди, я просто очманів! Але це — нічого. Мені з нею у концерти не ходити. І психіка у мене міцна, як сто горіхів, — витримаю. Секс — це природно. Правда? Тим більш з такими бонусами.

— Якими? — зацікавився Макар.

— Мартазавра — помічниця якогось крутого дядьки-парламентаря. Відповідає за агітацію в Києві. Учора до вечора допомагав їй гроші по точках розвозити. За це отримав… — Гоцик замовк, усміхнувся. — Триста баксів. Секс з Мартазаврою. І вкрав двісті баксів з мішка.

— З якого мішка? — не зрозуміла Люба.

— Гроші ж у мішку були. Мішок грошей. Уперше бачив… — Гоцик одним ковтком спорожнив пляшку пива. — Це не кінець, друзі. Поки я Мартазавру маю, матиму й усе інше. — Глянув на Макара з Любою. Плечима знизав. — Що? Мав закріпити успіх. Конкуренти не сплять.

— Гоцику, це огидно, — скривилася Люба.

— Не огидніше, ніж голодувати, — відрізав Гоцик.

Та за три тижні обов’язковий секс упереміж із політичними балачками так виснажив філолога, що він не придумав нічого кращого, ніж заявити коханці, що його політичні уподобання більше не дозволяють йому сіяти своє сім’я на ворожій території навіть за умов пристойного гонорару.

— У тебе є політичні уподобання? — здивувався Макар, коли Гоцик повернувся на Костянтинівську із червоною од ляпасу щокою і з гордістю заявив, що готовий знову позичити у Макара вовняну шапку, а у Люби шарф, щоби пошукати приробіток поза політикою.

— Мусив брехати, — потер щоку Гоцик.

— Людей без політичних уподобань не буває, — докинула Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці і за слова відповідала.

— Справді? — засмутився Гоцик. — От біда… — Запропонував: — Наша печера буде територією без політики. Без географії. І без економіки.

— Він анархіст, суб’єктивіст, екзистенціаліст і взагалі — голота! — сказала Люба Макару, спостерігаючи, як Гоцик моститься спати на килимі посеред кімнатки.

— Здається, я його люблю, — Макар їй.

— Я теж, — погодилася Люба.

— Хоч обожнюйте! — кинув їм виснажений Мартазаврою Гоцик. — Але тут політики не буде. Ця дурна політика зіпсувала мені головну природну радість, крім поїсти.

— Так виходить, що за радість треба боротися, — перебила Люба Гоцикове намагання заснути.

— А я не проти! — завівся той. — Думаєш, лише ти приїхала до Києва, щоб вирватися з країв, де сіре — не модна тенденція, а стиль життя? Ні, люди, я скніти не збираюся. Отримаю диплом, знайду грошовиту роботу, заберу маму з Португалії і розводитиму коней. А що? Я люблю коней. І теє… бруківку на Андріївському заприсяглися підрівняти. Купа справ.

— Та ви що — сліпі? Чи геть дурні?! — Макар аж почервонів од прикрощів. — Отямтеся. Нічого нам тут не світить. Я закінчу універ і поїду.

— Додому?

— З України.

— А тут хто лишиться?

— Ті, кому на Україну начхати, — Макар люто.

— А тобі не начхати? — Люба.

— Не начхати. Наша влада — одна величезна вонюча Мартазавра. Притисла нас своєю масою і дрючить з ранку до ночі без передиху. А за те, що ми не хочемо, щоб нас дрючили, дрючить із подвійною завзятістю. Я — проти. Я поїду. Які можуть бути перспективи, якщо ти стоїш раком і підставляєш зад?

— Ми не підставляємо зад! — наївно зауважила Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці за розумними книжками. Власний досвід згадала. — Ми підкладаємо голки під їхні зади.