Макар - Дашвар Люко. Страница 31

– Познайом мене зі своїм татом, Нані, – у лоба.

Завмерла.

– Навіщо?

– Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

– Нані, люба… Є про що думати? – обережно. – Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

– Усіх?… їх просто нема тепер, Сашо…

– Безумовно! – Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. – Безумовно, сонце! Але рідних… їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

– Тебе так хвилює мій тато!

– Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! – замовк, напружився. – …Не любиш?

Нані сиділа на розбещеному дивані – свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.

– Я… боюся, Сашо.

Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює – як не брехати, одразу крила…

– Я… теж… боюся…

До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.

– Тату?…

– Чому ти не відповідаєш, Нані? – і стільки тривог та жалю у тих простих словах.

Схаменулася.

– Сюрприз готую… – поспіхом. Наче перепросила. – Ти де, таточку?

– Вдома. Обідаю…

– Отам і будь. Зараз під'їдемо.

– З ким?

– Із Сашею…

Не спитала механіка – можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.

Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:

– Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?

– Так… – видушив Ярослав Михайлович.

– Ну, от і добре.

– Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… – механік імпровізував. – Перемішувати справи з… особистим…

– Ну, то таке… Мужик без справи – не мужик.

– У мене теж є справа, – сказала Нані.

– Пагорб насипають… – кивнув Новаковський.

– Знаю… Тепер мені в Процеві більше часу проводити…

– А що в Процеві? – запитав механік і, перш ніж останнє слово вилетіло з рота, побачив, як насупився Новаковський, як вигнула спинку Нані, зиркнула на тата, усміхнулася знічено.

– То… сімейне… Я розповім тобі. Згодом…

Над столом зависла важка мовчанка. Притискала до підлоги людей, чашки, ошатну скатертину… Мобільний виручив. Як завжди.

– Олександре Миколайовичу! Бязь другого сорту. Брати? – схвильовано повідомив бухгалтер Гурман.

– Ціна?

– Більш ніж!

– Беріть!

– Із фабрики, – пояснив Новаковському і Нані.

– Проблеми?

– Так… поточне. Мені час. Я… радий, що Нані… познайомила нас, хоча ми…

– Саша не подобається тобі, тату, – сказала Нані, коли механік залишив квартиру на Оболонській набережній. – Я боялася того…

– Ну, то таке… Я теж не подобався твоєму дідові. – Новаковський усміхнувся сумно. – Аби тобі щастя, дитино… А я… Я завжди поруч. Як от і мама… Благослови тебе Господь.

Розв'язані проблеми відпадали, як суха короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…

Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра – маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?

– Не з'їжджай звідси, – сказала раз. – Тут… ми пізнали любов. Тут хочу. Давай, я зустрінуся з хазяйкою. Запропоную їй більше грошей…

– Ні! – збурився. – Тільки не це. Ніколи не говори зі мною про гроші, Нані. Ти ніколи не платитимеш… Ні за мене! Ні за нас! Ні за себе! Хочеш тут? Буде!

Вештався розкішними апартаментами, кумекав: а й те – якого з'їжджати? Можна і тут залишитися. І поки Марта в гіпсі… І по тому…

Дурнувате знайомство із Новаковським такого пенделя дало – того ж вечора до коханки погнав. Шкірою відчував: усе, чувак, – далі тягнути вкрай небезпечно. Час валити Мартазавру.

Жовтень заливав дорогу сльозами розчарувань. Нічого в жовтня не виходило – знай пудрив небо над Києвом блідою блакиттю, та вона не трималася, опадала темними хмарами. Хмари чіплялися за маківки церков, сходили водою, і, ніби від того, що одній хмарці плакати, інші теж схлипували, і дощ водносталь періщив по всьому місту ось уже третій день поспіль.

Перш ніж увійти до Мартиного барлогу на Русанівці, Макар купив у цілодобовій аптеці на розі заспокійливого, проковтнув дві пігулки на ходу, ляснув себе по мокрій щоці – не сци, чувак, усе вийде! І тільки потім натиснув на кнопку дзвінка.

Вона довго не відчиняла. Механік устиг разів десять повторити: «Я ніколи не кохав тебе, Марто! Більше брехати не можу!», а за дверима усе тихо та німо.

– Марто! – грюкнув кулаком у двері. Вихопив мобільний, набрав Мартин номер. Померла чи що? – Марто!

Двері відчинилися несподівано й тихо, ніби самі по собі, без людської руки. Рип – щілина у п'ять сантиметрів. Механік відсахнувся, перелякався якогось біса, застиг. Витягнув шию, насторожено гукнув у ту щілину:

– Сонце…

Сонце й не гикнуло. Макар товкся перед прочиненими дверима – ні туди, ні сюди. Що це? Може… хтось шукав Мартину схованку з компроматом. Не знайшов, Марту прибив, зараз і його… Відступив на крок. Дідько! Треба би… глянути, що там, усередині… Чи – ні? До біса! Геть! А цікавість до дверей штовхає. Струсив страхи, напружився та як дасть носаком по прочиненим дверям – га-ах! Отак! Одним оком гляне, що там, і…

Двері – лясь! З-за дверей:

– Ой, мамо…

Макар ускочив до передпокою, щелепа відпала. За дверима по стіні долу сповзала ошелешена Марта: дві ноги, гіпсу ніц, дебеле тіло напівпрозорим пеньюаром обмотане, а на лобі – ґуля.

– Сонце…

– Сюрприз…

– Удався! – ледь зумів утримати сміх. Насупився. – Новий пеньюар… Ти ж із дому не виходила.

– Хотіла тебе вразити… – з підлоги.

Макар відчув: звична гра волоком тягне варити смердючі чаї, укладати коханку на диван, зривати ідіотський пеньюар, ґвалтувати по-звірячому, ніби й справді захлинається від ревнощів. Здається, у свій перший день без гіпсу Марта готувалася саме до цього. А він… Він би наостанок… не проти, як виявляється.

– Я… – замовк. Далі мало бути – «…ніколи не любив тебе, Марто!»

Марта хтиво всміхнулася з підлоги.

– Йди до мене…

Макар штовхонув вхідні двері. Бац! Закрилися. Стояв над Мартою, метушливо смикав ґудзики на брюках.

– Я…

Вона простягнула до нього руку.

– Поможу… – нявкнула.

Макар відштовхнув Мартину руку, рвучко присів біля неї навпочіпки.

– Значить, так… Нані Новаковська… Ну, ти знаєш! Ми з нею поживемо трохи в твоїй квартирі… біля цирку. Не хочу зараз з'їжджати. Нані там… звикла. І я… А ти… краще забудь мене, Марто. Геть забудь! Нема мене! Бо якщо згадаєш… Я піду до Сердюка… З твоєю розпискою від Токо Моно… Як думаєш – шефові сподобається, що ти знала, як його дружина трахається з тим покидьком, і гроші за мовчання брала? – белькотів, злість розгоралася. – Файна схованка! О! Там багато секретів! Дякую, що й мою розписку зберегла! Я ж тепер тобі нічого не винен? Так? А за квартиру не переймайся. Ми ненадовго. Взимку свою куплю. Тоді і з'їду І нікому не скажу, що пані Марта апартаменти біля цирку має. Отак… Ніби все. Ну, прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!