Макар - Дашвар Люко. Страница 7

– …І одного дня твої мізки вимикаються. Зовсім! Їх нема. Це важко, але можливо. Якщо забудеш про страх – мізки можна відімкнути і довіритись інстинктам.

– А нащо?

– А як ти дізнаєшся, де тобі бути на землі?

– Моргане, кидай курити! У тебе самого вже мізки не працюють, – поблажливо порадив Макар.

– Ну… Тепер ти врубаєшся?

– Ні…

– Шкода. Гоцик одразу догнав! Це моє відкриття. Ти йдеш, ідеш, ідеш…

Макар кинув недопалок на кахлеву підлогу, зиркнув на Моргана.

– А де він?

– Хто?

– Гоцик…

– Пішов…

– Куди?

Морган розсміявся з прикрістю.

– Блін! Де ти був, Саня? Ти перестав розуміти явища. Ти чуєш тільки слова.

– Гоцик де?

– Пішов!

– Пішов ти! Можеш без понтів? Куди він подався?

– Однаково! Куди йти – однаково. Але треба йти.

– Задовбав, придурок, – роздратувався механік. – Ходімо! Змішаємо пиво з текілою. Пригощаю.

Морган сунув за механіком, болобонив.

– Головне – йти! Ти врубався? Це не метафора. Треба реально ступати. Переставляти ноги, аж поки страх не помре.

– І що тоді?

– Тоді? Не знаю. Я ще не йшов… – зізнався Морган. – Страшно, Саню…

Після небезпечного дзвінка шефа Марті наснилося сире м’ясо. Та так яскраво й переконливо, що наступного дня вона перерила увесь Інтернет, шукаючи ймовірних роз’яснень. Чого тільки не обіцяли люди знаючі: і зубний біль, і радикуліт, і невралгію, і незвичайні проблеми у звичайних справах, і навіть конфіскацію майна з ускладненням. Остання сентенція особливо вразила бідну Марту.

– Як це – «конфіскація майна з ускладненням»? – сушила мізки. – Не віддаватиму? А мені за це ускладнять життя? А яке життя без майна? Життя без майна – вже ускладнення. І що робити?

А робити щось – аж руки чешуться. Звикла беручка не залишати хвостів – розв’язувати проблеми з оперативністю мухобійки. А як до того м’яса підступити – й гадки не мала.

– Точно про Сашка хтось дізнається, – вирішила врешті. – А через нього – про апартаменти біля цирку. І буде мені усе гамузом – і радикуліт, і невралгія, і конфіскація. З ускладненням… службового становища.

Аж схлипнула – надто уже реалістична перспективка поставала. І що робити? Перша слушна думка – покинути юного коханця – добила. Не хотіла Марта без Сасуньки лишатися. У красних мріях інше бачила: оце знайде собі генерала, а Сасунька при ній залишиться. Для серця. Стільки уже в нього грошей вкладено, у того Сасуньку! А тут оте м’ясо. Це поки Сердюк по Брюсселях роз’їжджав, розкошували. А тепер – зась. У Сердюка око гостре, рука важка, рішення швидкі. Прожене! Та так, що вже не знайде Марта ніколи такої файної роботи.

– І що робити, Господи? – про Бога згадала. – З апартаментів Сашка виселити?

– Ні… – докумекала. – Треба Сашкові від Сердюка піти. Отоді – красно. Отоді… ми з ним разом Сердюкові око не намуляємо, а що там у мене вдома, шефа ніколи не цікавило.

Похнюпилася: і як Сашкові пояснити? Образиться. Покине Марту. Сама ж обіцяла коханцю: депутатом зроблю! А тепер і з помічників вигнати хоче. А як він запротивиться? Покине Марту, а при Сердюкові лишиться. Володимир Гнатович вельми прихильний тепер до Сашка – довіряти йому став, цінує відданість.

Марта була геть засмутилась, та раптом пригадала ту неспокійну ніч, коли Сашко приваландався п’яним, приголомшив її планами про власну справу. Про автомийку якусь усе товк.

– Знову грошики викладай! – зітхнула, наче коханець уже стояв на порозі новенької автомийки, а Марті лишалося небагато – заплатити за неї. – Отак без майна і лишуся… І так уже…

Та перспектива «спалитися» з коханцем перед Сердюком чи просто втратити Сасуньку лякала Марту більше, ніж придбання якоїсь автомийки.

– А я не даватиму гроші просто так, – заспокоїла себе. – У борг… Заробить – віддасть.

Варіант видався стратегічно правильним. Сашко залишається в апартаментах – Марта ж не малолітка дурна по чужих кутах із коханим тулитися. Заразом Марта тактовно і делікатно поверне Сашка до планів із тою автомийкою. Гарно придумала. Залишалося тільки знайти слушний час, закинути вудку і набратись терпіння, бо поки Сашко біля Сердюка…

– …Краще не зустрічатися, – прошепотіла ображено, як мала дитина, що в неї цукерку відібрали. – М’ясо…

Нагода випала аж наприкінці квітня. Двадцять сьомого числа Сердюк і Рома Шиллєр терміново вилетіли в Крим, де хтось із місцевих необережно наклав лапу на чималий шмат землі біля моря, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. Марта побачила в тому промисл Божий, навіть до церкви збігала.

– Господь помагає, Сашенько, – хоробро поцілувала коханця прямо на робочому місці. – Як же все гарно. Завтра такий особливий день… І Володимира Гнатовича з Ромою не буде. І поговорити зможемо, і відсвяткувати вдвох…

– І чим таким особливим є завтрашній день? – запитав механік.

– Завтра день народження Саддама Хусейна, – скромно відповіло сонце. – І мій…

Вона вже кілька днів поспіль усе товкмачила «поговоримо, поговоримо», та варто було Макарові наполягти – «давай зараз і поговоримо», як Марта посилалася на справи: «потім, потім…» Настирливий рефрен дратував механіка. Лоскотав нерви: що задумала?

– Давай зараз і поговоримо, – запропонував коханці. – Шефа нема, ніхто не заважає…

– Завтра, коханий! – викрутилася Марта. – Зараз маю документи на Поділ, у партійний офіс, відвезти.

Двадцять сьомого квітня об одинадцятій ранку Саня Макаров лишився в офісі Сердюка сам. Покрутився для годиться з півгодини: і чого тут скніти? Краще гайне подарунок Марті шукати. Добре, хоч попередила про день народження. Цікаво, скільки їй років? Як на погляд механіка – так просто старезна. А що таким дарують? За майже рік стосунків із Мартою жодного разу не робив коханці подарунків. Як не зважати на квіти.

– Помилка… – прошепотів. – Треба її вразити.

Зациклило на заяложеному – парфуми, діаманти, ті ж квіти… На діаманти грошей не було, улюблених Мартиних запахів Макар не знав, а квіти дарував уже… Біда. Перед очі чогось – Люба… Гнучке юне тіло на старенькому килимку в халупці на Костянтинівській… Фатальна близькість… Якби Люба раптом з’явилася… в Макаровому житті зараз… Він би… білим хутром підлогу встелив. Пелюстки трояндові розсипав… Уламки серця на чистому… Схаменувся. Якого біса?! Чому Люба ніяк не забувається? Чому заважає? Насупився: а Марті би сподобалися пелюстки й біле хутро… Засипати вітальню рожевим, внести коханку на руках – на руках? Ну-ну… – опустити на біле хутряне…

Підхопився – підходить!

– І щось зворушливе в руки… Символічне. Іграшку якусь. Зайця. Типу – «ти моє зайченятко!»

Скривився: Марта аж ніяк не тягнула на пухнасту тваринку.

На дванадцяту дня пошуки занесли Макара на Червоноармійську. До торговельного центру «Олімпійський». Під’їжджав, фантазіями бавився: зараз вийде, лясне дверцятами «кіа», привертаючи увагу яскравих юнок, пройде повз них зухвало й байдуже… Хай чіпляються жагучими поглядами. Хоч і не в шоколаді, та й не у злиднях. У перспективах весь… Жінки це відчувають. Жінкам такі подобаються.

Загальмував, виматюкався.

– Блін! І де паркуватися?!

Утиснув «Кіа Сіїд» поміж «лексусом» та іржавим «жигулятором», не вийшов – вислизнув. Тож ляснути дверцятами не вийшло. Та й безтурботних панянок не спостерігалося – усі кудись бігли, неслися, поспішали… З відчиненого вікна чиєгось авта – радіо. «У Києві дванадцята година…» Макар скривився із прикрістю, посунув до квіткової крамнички біля «Олімпійського». По пелюстки.

Поріг тут був зависокий. Про те навіть табличка малася – «Обережно! Високий поріг». Макар мимоволі втупився в підлогу, увійшов до крамнички, інстинктивно стиснув ніздрі – надто багато запахів… І раптом закляк – біля прилавка спиною до нього стояла дівчина. Макар не бачив її обличчя, але короткий плащик відкривав ідеальні ніжки, такі стрункі й витончені, що механікові раптом до вереску сильно захотілося торкнутися їх. Знітився.