Макар - Дашвар Люко. Страница 9

– Чен?! – Макар нервово тупцював біля Марти, притискав до вуха мобільний. – Чен, це Олександр Макаров… Так! Постійний покупець твоєї чудодійної трави. Тут у мене проблема… Жінка… знепритомніла. Ні! Не під час сексу… Просто знепритомніла… – Макара трусило від хвилювання. – Не можу «швидку»! Мені треба, щоби без питань… Щоби з якоїсь приватної клініки приїхали. І якомога швидше. Ти чуєш?

Чен чув. Чен розумів. Чен допоміг. За десять хвилин делікатні лікарі приватної клініки метушилися навколо все ще непритомної Марти, виміряли тиск, вкололи якийсь укол, від якого жінка здригнулася і прийшла до тями, поставили крапельницю і, перш ніж підхопити носилки зі слабою, оголосили Макарові рахунок і поцікавилися: чи зможе він завтра зранку піднести до стаціонару клініки паспорт хворої?

– Зараз дам… – процокотів зубами Макар.

Паспорт знайшовся там, де й гроші, – у Мартиній сумці.

– Ви можете поїхати з нами й на власні очі пересвідчитись: у нашій клініці найвищий рівень лікування й комфорту, – запропонував один із лікарів.

– З…ранку під’їду…

Похапцем нахилився до Марти, зазирнув у скляні очі. «Спи з миром…» – промайнуло.

– Зранку… – повторив розгублено.

Півночі знервований механік знищував сліди свого неймовірного і, як з’ясувалося, драматично-приголомшливого для Марти сюрпризу. Покидав у відра колючі трояндові стебла, виніс на смітник. З пелюстками – складніше. Надто вже багато дріботи насмикав – вивалювалася з целофанового пакету, ніяк не трамбувалася. Врешті знайшов у шафі велику, як парашут, лляну торбину – у такі зазвичай упаковують ковдри чи перини. Заповнив по самі краї, а пхатися вдруге до смітника – в падло. Вийшов на балкон, розкрив торбину, трухнув – на землю посипалися три тисячі пурпурових пелюсток, якщо й бутони рахувати. Макар ціну питання вирахував ще до початку дурної забавки. З однієї квітки виходило максимум десять пелюсток, тож із трьохсот троянд – близько трьох тисяч.

Він раптом подумав, що, за звичайною банальною логікою, саме в цей час під балконом мала би проходити закохана парочка… Він шепоче їй на вушко щось звабливо-збудливе. Вона знічена. «Ні, ні!» А тут – диво. Трояндовий дощ. Скажи йому «так!», дівчинко. Йому вже несила… терпіти.

Визирнув. Під балконом курив худий наркоман. Струшував з плечей пелюстки. Задер голову, закричав у небо:

– А де мак, мать твою? Скінчився?

Макар вишкірився, плюнув худому в маківку.

– Пішов у жопу, покидьок закумарений!

Дива не сталося.

Не розчинились у ночі й Макарові проблеми. Стояв на балконі, дивився услід худому наркоману: сунув геть, бурмотів щось ображено собі під ніс, розмахував руками-шарнірами – і… лякався. Проклинав придурка Моргана з його гнилою філософією «позбудься страху!». І як позбутися страху, коли Макар не знає відповіді на одне-єдине запитання: коли саме Марта ввійшла до ванної? А що, як розчула в ображеному скиглинні – «щоби ти була здохла»?… А як він взагалі формулював? Може, ляпнув: «Щоби ти здохла, Марто!» Ну, і тітка з копит.

– Не пам’ятаю, блін! Не пам’ятаю! – аж зубами скреготнув.

Над ранок розпач поступився місцем відчайдушній хоробрості.

– Чула? Та покласти… З прибором! Куплю квіти! Крокуси! Білі! Я з ними теє… під лікарнею усю ніч просидів… Боявся потривожити… Божеволів од відчаю…

– Хвилювався… Місця собі не знаходив, – бурмотів уперто, ступаючи вранці комфортним коридором приватної клініки. В одній руці пакет з китайським іграшковим ведмедиком – купив біля залізничного вокзалу, де торгують цілодобово, у другій – хімічно-фіолетові хризантеми звідти ж.

Назустріч уже поспішав один із лікарів, що йому Макар відвалив бабла за нічний виклик.

– А ви тут… безвилазно?! – безсонна ніч перла з механіка нахабною зухвалістю.

Лікар тренованим рухом змусив вуста до усмішки.

– Чергую до восьмої.

– А тепер?

– Двадцять хвилин на сьому.

«Оце я припхався з переляку!» – подумав Макар.

– А… де?

– Прошу! – Лікар уже йшов коридором, мастив шлях добрими новинами. – Нічого страшного. Перевтома, стрес… Нормальні явища нашого напруженого життя. Порадьте вашій… – лікар замовк, аж зупинився від прикрощів. Він теж провів безсонну ніч, утомився вкрай і тільки тому так легковажно зайшов за прапорці і тепер не розумів, як викрутитися. – …вашій…

– То що порадити? – холодно запитав Макар.

– Дієту! Легку їжу, вечеряти не пізніш як о сьомій, – із полегшенням заторохтів лікар. – Прогулянки на вільному повітрі, невеликі фізичні навантаження. Велосипед…

– …Мотоцикл, скутер! – пробурмотів механік. Зупинився біля дверей, на які передбачливо вказував лікар, зиркнув на нього недобре. – Я зрозумів!

– Гаразд.

– Далі я сам.

– Прошу, прошу! Якщо у вас виникнуть питання, я в ординаторській до восьмої.

– Я зрозумів, – повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.

– Вибачте.

– За що?

– Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… – лікаря знову заклинило. – Вашу…

– Маму! – нахабно видав Макар.

– …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!

– Я зрозумів, – утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!

«Та де там! Мабуть, накачали снодійним, щоби не смикалася зайве», – підбадьорив себе і врешті вже відкрив двері палати.

На широкому ліжку сяяло бадьоре сонце. Механік напружився. «Ти зможеш, Саню!» – стимульнув себе. Ступив крок до ліжка, упав на коліна, головою у лікарняний матрац… Прошепотіти – «прости!». Безпрограшний варіант.

– Не спиш? – ляпнув натомість і аж виматюкався подумки. Ну що із ним таке? Помилка за помилкою.

Вона всміхнулася азартно і весело. Як молода.

– Який чудовий ранок, Сашенько!

Він зиркнув на неї здивовано…

– З днем народження, сонце, – пробелькотів розгублено. – Я тут… Квіти… Подарунок…

Вона кивнула з тією ж азартною, веселою усмішкою.

– Ти розбираєшся в шитті?

– В житті?

– У шитті, коханий! – сміялася так радісно, ніби тільки-но – з прохолодної прозорої ріки. Свіжа, чиста, натхненна.

– Марто… Може, я зарано потурбував тебе… Ти вчора… Я так перелякався… Подумав – ти померла, а я… Як же я без тебе?… Всю ніч…

Макар уже приготувався повідати Марті казку про нічні блукання навколо клініки, та вона простягнула до нього руки, й механіку не залишалося нічого іншого, як обійняти коханку і констатувати подумки: «Не чула! Вона нічого не чула! Точно глуха!»

– Тобі краще. Я бачу: тобі набагато краще, – бурмотів напружено. – Шкода, що пелюстки зів’яли… Ми би…

Вона раптом розчулилась, ухопила Макарові руки. Обціловувала поколоті пальці, притискала їх до серця, бурмотіла щось незрозуміле і щире. Він спробував підіграти. Шепотів вистраждано:

– Не лякай мене так більше, сонце. Я цього не переживу.

Вона так же раптово відпустила хлопцеві долоні, глянула йому в очі.

– Це доля, – сказала упевнено.

За десять хвилин Саня Макаров і сам не знаходив іншого пояснення карколомній перспективі, що несподівано виникла у його житті цієї ночі.

– Доля, – вразився. Розхвилювався, як малий. – Марто! Ти… неймовірна. Ти читаєш мої думки. Це… реально?

– Ганні Григорівні дякуй. – Марта кивнула у бік вікна.

Макар озирнувся і тільки тепер побачив на ліжку біля запнутого вікна сухеньку літню жінку – спала з дитячим усміхом на вустах.

Посеред ночі Марту привезли до стаціонару приватної клініки, поклали на кушетку в процедурній і перш за все опитали і обстежили більш ретельно, ніж під час оперативних рятівних дій в апартаментах біля цирку. На ту годину слаба Марта уже могла ворушити язиком і мізками. Їй промили шлунок, підкріпили вітамінами, а от від заспокійливого і снодійного пацієнтка відмовилась.