Тому, що ти є - Корний Дара. Страница 27
— Так, до слова, звали прабабусю Іренки.
Та молодим щасливим батькам до таких дрібниць байдуже. І маленький рожевий пуп’яночок, пахучу квіточку, тепле сонечко, яке чи не з першого дня радо всім посміхалося, нарекли Мар’янкою.
Чи народження Мар’янки щось змінило у житті Оксани? Звісно, так. Влад виявився люблячим турботливим батьком, майже ніколи уночі Оксана не схоплювалася до Мар’янки, просто не встигала, хіба що годувати. Влад і сповивав малу, і заколихував. А оскільки мав пречудові слух та голос, то його колискові насправді звучали чудесно й Мар’януся майже відразу вмовкала, заколисана ніжним татковим:
Теплі руки батька, ніжний голос, стукіт люблячого серця поруч. Чого ще хотіти? Здається, відтоді Оксана зачала вірити, що попри всі складнощі навколородинних перипетій вони — Оксана, Владислав та Мар’янка — справжня родина, яка, коли захоче, зуміє стати щасливою.
Так, впустити людину в своє ліжко набагато легше, ніж у своє життя. Впустити людину в своє тіло набагато простіше, ніж у свою душу. Оксана знала, що маленьке янголятко, доня Мар’янка, навстіж відчинила двері як у душі Влада, так і в її досі спантеличеній душі. Тільки хтось із них увійшов крізь навстіж розчинені двері, а хтось просто не наважився це зробити.
Щодо стосунків з «дорогою родиною» чоловіка… Начебто все втихомирилося. Це так, ніби в гарячий сонячний день посеред пустелі в руках несподівано виявити парасольку. То не ковток живої води і все ж не так уже й сильно припікає. Остання душевна розмова зі свекрухою не минулася даремно. Вони пам’ятали її — і Оксана, й Ірена Георгіївна. То стало наче умовною тимчасовою угодою про ненапад… Так, тимчасовою, бо дуже важко здолати недуже сумління, якщо воно фанатично зосереджене на чомусь чи комусь, тим паче коли оте «комусь» — єдиний синок.
Трикімнатне окреме помешкання молодим Брехи подарували відразу після повернення блудної доньки в родину. То було вчинено майже урочисто, так, щоб усі знайомі знали. Типу, такий собі жест доброї волі, бажання зробити приємність власному синочку — «хай молоді поживуть окремо, бо молодість така скороминуча і така прекрасна» (патетика від дорогої свекрушечки). О, звісно, їм нічого не шкода для сина, тільки про його благо всі в родині думають, бо ж єдиний він у них, і теде і тепе.
Оксана любила свою нову квартиру. Тут вона сама собі господиня, хоча нема у ній золочених канделябрів, дорогих картин в таких самих дорогих рамах, крижаного музейного холоду, яким віяло від антикваріату Брехів та їх господині. Але найбільше щастя — свекруха тримається якнайдалі від невістки, намагаючись не дивитися Оксані в очі. Оксана певна: Ірена ніколи не позбудеться спогаду, як стояла навколішки перед невісткою, благаючи не покидати сина. І жива Оксана — постійне нагадування про це.
Колишні друзі якось враз перетворилися для Оксани на знайомих. Більшість роз’їхалася Україною, спочатку пробували спілкуватися телефоном, та це тривало недовго. Трішки не вистачало Оксані присутності в її житті справжньої подруги — мама далеко, свекруха й не підпускає до себе, а з чоловіком про своє, про жіноче, не потеревениш…
Одного літнього дня Оксана гуляла парком з маленькою Мар’янкою. Дитина чемно спала, мама відверто нудьгувала, тому що забула вдома книжку.
— Привіт, Оксано! Вітаю з народженням донечки. — Знайомий голос вивів з напівдрімання.
То була Полінка, та сама секретарка Бреха.
Розговорилися про те, про се. Поліна, здається, нікуди не поспішала, а коли надійшов час вертати додому, то із задоволенням погодилася забігти в крамницю і допомогти Оксані зробити закупи. Наступного дня це повторилося, через день знову, і через два, і через три… Спочатку Оксана насторожено сприйняла таке товариство поруч, але з часом неприязнь переросла в щось інше. Можливо, поки що Оксана і не могла назвати Полінку другом, але приятелькою — доконечно.
Та й сама Поліна не знала, як пояснити власну, таку дивну поведінку. Сказала, що діяла майже інтуїтивно. Так-так, то був наче якийсь імпульс.
— Полечко, а скажи мені, — якось не втрималася і вирішила запитати колежанку Оксана, — а ота записка тоді, пам’ятаєш, на майдані, яку від тебе принесли? Що то було?
Білявка сумно посміхнулася та заговорила:
— Я не зовсім така пропаща, як може здатися на перший погляд. Ти впливаєш на мене у дивний спосіб. Я стаю геть іншою, і, знаєш, та, інша, Поліна мені дуже подобається. Можливо, саме вона справжня. І ще, Оксаночко, у нас із тобою спільна біда, і вона може об’єднувати навіть ворогів. А ми ж з тобою зовсім і не вороги — лишень дві жінки, яким на цьому світі ділити нічого, тому що горе маємо спільне. І те горе має прізвище — Брех.
Оксана хотіла щось заперечити, навіть рота відкрила, але Поліна її випередила:
— Не треба, люба. Знаю, що ти скажеш, — типу, так-то воно так, однак у нас із Владиком все офіційно, подружжя, спільна дитина, і те, і се. Та, знаєш, через років п’ятнадцять, дай Боже, щоб твоя думка не змінилася.
Тоді Оксана все ж не змовчала і, годуючи малу Мар’янку картопляним пюре, старалася переконати Полінку, що у неї все буде геть не так, що чоловік по-справжньому кохає її, що заради неї та доньки він здатен на багато що… Поліна сумно похитала головою:
— Час покаже і розсудить, тому що після гарної гулянки приходить завжди похмілля.
Полінка часто заходила до Оксани в гості, провідувала її, навіть нерідко залишалася сидіти з Мар’янкою, коли Влад їхав у відрядження, а Оксана конче потребувала піти до стоматолога чи скласти екзамени. Ні київський дідусь, ні київська бабуся категорично малою не займалися, посилаючись на свою одвічну зайнятість, а Ірена ще й гордовито сказала, що вона сама без няньок вибавила своїх дітей (звісно, ні кухарка, ні покоївка не рахуються). Тож про винаймання няньки не може йти мова. Коли ж Оксана натякнула про це Владові, той лише винувато розвів руками — типу, або кидай навчання і сиди вдома, або… думай сама. Тому що він — чоловік, а не нянька і його обов’язок насамперед забезпечувати комфортне проживання родини, а домашній затишок — то вже клопіт дружини. Думай, Оксано, думай.
От тобі й гендерна рівність. Ти ж не погоджуєшся, як Ірена Георгіївна, кинути все — навчання, думки про кар’єру — заради найважливішого — свого світоча. Це слова, звісно, Ірени, а «світоч — то ЧОЛОВІК у пристойних родинах для пристойної жінки».
І було це сказано не у них вдома, бо туди свекруха і кроком не заходить. Це сталося у жовтні на дні народження свекра, куди Оксана мусила прийти. Спочатку мовчки вислуховувала повчання свекрухи, чемно загорнуті в обгортку світської бесіди так званої жіночої половини гостей, коли чоловіча половина чемно палила на балконі.
— От ваша невісточка, Маргарито Святославівно, ваша Владочка, і яка ж вона розумниця, золотко, — виспівувала своїм єлейним голосом Ірена. — Пощастило вам з невісточкою. Все залишила заради чоловіка та дитини. Так і годиться в аристократичному товаристві. Найперша турбота дружини — робити погоду в родині. От дитя славне і старається.
Маргарита Сергіївна, дружина якогось там далекого родича Сигізмунда і за сумісництвом доволі впливового колекціонера (звісно, останнє було вирішальним, випадкові люди в список друзів та гостей ніколи не потрапляли), розпливлася в манірній посмішці. Пані тішилася з того, що має щось таке, чого явно бракує Брехам, бо за маскою так званої вимученої дружби досить добре прозирала заздрість товариства до так званої досконалості Брехів. І на, маєш таке щастя: у найдосконаліших — найнедосконаліша невістка. Оксана сиділа за столом скраєчку, майже біля дверей, тому що в сусідній кімнаті спала Мар’янка і мала от-от прокинутися. Оксана ту розмову слухала наче через пелену власного налаштування на дитячий сон і ще тому, що пообіцяла чоловікові «бути сьогодні слухняною».