Тому, що ти є - Корний Дара. Страница 29

В той день Оксана нічого не розпитувала в Поліни. Зате Сергій набридав своїми дзвінками.

— Оксано, ти ж мудра кубіта, — то говорило його галицьке коріння, — не грай вар’ята. Який там, до cраки, напад на вулиці? То правдиве сімейне насильство. Я вже таке видів. Не знаю, хто се з твоєю подругою чинить, але чинить регулярно, бо на тілі купа старих синців та різаних ран, і таке робить не чужа людина. Ти, як донька мєнта, мала б добре це знати. Ну, хочеш, я домовлюся у нас в лікарні анонімно, хай їй середину перевірять, а то твоя подруга просто колись гикнеться на вулиці і причиною смерті буде ота недбалість до себе.

Оксана пробувала заперечувати, на що Сергій лише невдоволено буркнув:

— Як хочеш. Але ти зараз усе знаєш, то й на тобі лежить провина. А я так це не залишу.

Що мав Сергій під «не залишу», Оксана не встигла запитати, бо хлопець кинув слухавку. Так, це Сигізмунд Владиславович таке робив з Поліною, а на вигляд — м’який та добрий, можливо, трохи зверхній, але в порівнянні з крижаною Іреною — просто ягнятко. Ні, то була не зверхність, не зарозумілість чи гордість за своє походження. Це пояснити неможливо. Як можна так поводитися з людьми? То навіть не брутальність, а генетична мутація якась. Оксана перелякано озирнулася на свою доньку, яка сиділа в бабусі на колінах та захоплено гралася якоюсь цяцькою. Господи, всередині її доньки живе ота огидна часточка Брехів, ота огидна часточка звіра, хворого на сказ.

Через два дні, коли Поліна змогла розбірливо говорити, вона сама все розповіла, підтвердивши версію Сергія про те, що це вже давно відбувається у них, майже з першого дня. Та раніше так далеко не заходило. Сигізмунд Владиславович до кожного стовпа ревнує свою коханку, а коли ще й у нього як у чоловіка «не стоїть», то в усьому, звісно, винувата Поліна, тому що недостатньо працює над цим, оскільки зайнята зваблюванням молодих мужчин… Завжди все закінчується однаково — побоями. Коли Сигізмунд бачить на її тілі синці, то враз змінюється, аж шаленіє весь від хіті, тоді і зваблювання ніякого не треба, тоді в нього все стоїть і навіть більше… Брутальність, із якою він ставиться до тіла своєї коханки, «цілком виправдана» (і таке говорить жертва), «тому що він вже старенький і розуміє — молоде звабливе тіло в порівнянні з його шістдесятирічним, як весняна квітка та замерзлий будяк». І подряпини на шиї, і покусані груди — Поліна несміливо, трохи соромлячись, підняла сорочку… От що вразило Сергія, коли той перевіряв, чи цілі ребра у дівчини. Ліпше б Оксана того не бачила… Такого тваринного жаху і просто звірячої огиди до того, хто таке міг вчинити з тендітною беззахисною жінкою, вона давно не відчувала.

— Хтивий старий козел! Полю, він тебе колись уб’є. Ти мусиш подати на нього в міліцію. У тата в Києві є зв’язки, і вони допоможуть. Та й, зрештою, чому ти його не кинеш?

— Ні-ні, Оксаночко, він не винуватий. Сигізмундик мене просто приревнував. Він у мене насправді хороший, тільки трохи ревнивий, Оксаночко. Я бачу, що ти цього не схвалюєш, однак… Сигізмундик вже немолодий. І тому… інколи таке трапляється. А я, я… Як я без нього — і без цього? — Поліна обвела рукою кімнату. — Я ніц не варта, бо звикла, бо я не хочу повертатися в злидні, з яких тільки вилізла.

Так, квартира колежанки справді була краще і багатше обставлена, ніж їхня з Владом. Дорожезні гардини на вікнах, італійські меблі з недешевого дерева, кришталеві люстри, перські килими під ногами, дорогі картини на стінах, супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки, сучасна сантехніка у ванній кімнаті. Навіть рушники, і ті найліпшої якості… Золота клітка для пташки, справді золота… Коли їм Брехи подарували квартиру, то вона також була схоже обставлена, не гірше, ніж ця, тому що Ірена Георгіївна особисто все купувала і вибирала, а смак та пані має досконалий. Однак Оксану це не вразило, навпаки — розлютило. Досить того, що квартиру від Брехів вона прийняла. Та одне — лишень стіни, а інше — пити з горнят, що вибирала Ірена, їсти з посуду, який вона купувала, вази, килими, рушники, білизна, гардини на вікна, меблі, кухонна техніка, ліжка, дивани, навіть картини на стінах. Оксана все те начиння склала в паперові ящики, в мішки для сміття і, найнявши машину, відвезла Брехам. Влад навіть не пробував зупинити дружину, лише махнув рукою. Спали вони перші два місяці на підлозі, кинувши на неї дешевенький матрац. Місяць за місяцем, рік за роком, і у них все з’явилося, куплене спільно Оксаною та Владом, без зазіхань чужинських на їх територію.

Оксана навіть не встигла нічого сказати, тому що Поліна випередила її:

— Не засуджуй мене, будь ласка. І не кажи нічого, бо я не дурна і все прекрасно розумію, та щось змінювати поки що безглуздо. Ну скільки він ще протягне як мужчина — рік-п’ять? Та й отакі любощі бувають раз в три місяці, а решта часу він покірний, мов ягнятко. Потерплю. Так-так! Я й сама наче все розумію, але я не така сильна і впевнена, як ти.

Поліна замовкла, втупившись очима у свої руки з переплетеними пальцями. Вона їх стискала аж до хрускоту, щоб пересилити той біль, який розривав душу зсередини, шматував її. Оксана накрила своєю теплою долонею холодні Полині пальці і мовила:

— Коли мені виповнилося десять років, я почала перетворюватися на доволі-таки норовливу та вперту дитину. Мамині виховні моменти-розмови не дуже діяли. То шибу в школі виб’ю, то відлупцюю однокласника, то однокласниці в портфель здохлого щура запхаю, то ще щось там натворю… Так-так, чемною дівчинкою мене можна було назвати з натяжкою. Лише той, хто по-справжньому любив створіння, яким я була, так вважав. Ну, звісно, моя мама, моя бабуся і мій татко. Звичайно, я завжди мала виправдання усім своїм вчинкам, і, певна річ, вони здавалися логічними. Але, коли вже дійшло до абсурду, можливо, я відчула свою безкарність, тому що батьки мене не били, а лише карали словесно, тож… Одного разу я приволокла в роздягалку до хлопців якогось облізлого нещасного кота з вулиці і там його закрила на цілий урок. Бідна тварина в замкненому просторі без вікон ледь не збожеволіла від переляку. Господи, що той котяра там навитворяв, майже все взуття й одяг хлопців були обпісяні. Так, тоді тато врешті зрозумів, що мої невинні жарти перетворюються на щось уже зовсім неадекватне, і провів зі мною виховну бесіду. Після якої я дуже змінилася. О, ні. Він не кричав на мене, не лупцював, він просто розповів мені одну стару індійську мудрість. Настала тепер моя черга, Поліно, переказати її тобі. Бо твої дії, даруй мені, дівчино, дуже нагадують вчинки десятирічної малої Оксани, вони такі ж безглузді. Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, — казав він, — йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк — це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк — це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?

Поліна стенула плечима.

— Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш…

Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.

— Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!

3. Дві сніжинки

«Нарешті пішов сніг», — подумав Олександр Петрович, дивлячись через вікно ординаторської на вулицю. Сьогоднішнє нічне чергування наповнюють дивний спокій та смуток передчуття. Його хворі також зробили зупинку, обережно входячи в зиму.

Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі — смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.