Тому, що ти є - Корний Дара. Страница 37

— І я тебе кохаю, Сашуню. Кохаю.

А тоді сльози з очей, роса на віях.

— Як мені без тебе жилося ці роки? Погано жилося, Квіточко. Тому що без Тебе…

Її губи хочуть йому відповісти. Сашко затуляє їх поцілунком — не треба слів, ти надто квола для цього, Квіточко, тому що, тому що, тому…

Вона сидить розгублена і сумна. Кутики вуст навіть посеред лиха підняті догори. Вона говорить через силу. Так важко даються слова. Але він мусить це почути, тому що, тому що, тому:

— Одного разу Учень хотів вразити Вчителя своїми роздумами та мудрими думками. Він розрізав яблуко на дві половинки й сказав: «Дві половинки цього яблука — то дві людини, які ходять світом і шукають одне одного. І коли знаходять, то врешті стають щасливими». Учень говорив так натхненно, що Вчитель не став перечити. Натомість підійшов до столу і надкусив одну з половинок яблука. «А тепер спробуй зліпити ці дві половинки докупи». Учень здивовано звів докупи цілу та надкушену. «Що, чи так само ідеально вони підходять одна одній зараз?» Учень стенув плечима здивовано: «Ні, на жаль. Але ж…» Та Вчитель вже не слухав учня. Він взяв нове яблуко, розрізав його на дві однакові половинки і промовив: «Ось дві душі, що ідеально підходять одна одній, летять назустріч. Але світ все переробляє по-своєму. Він не тільки надкушує одну з тих половинок, він може перетворити твоє життя на пюре, якщо захоче. Тому що світ — жорстокий та небезпечний, тому що світ — це покусані, інколи навіть дуже, душі». Тоді Вчитель надкусив одну половинку, а іншу просто з’їв, залишивши маленький огризок. «Цікаво, як ти тепер їх складеш докупи, друже?» Учень розчаровано розвів руками.

«А подивись тепер сюди, — сказав Учитель, взяв два різні за розміром та формою яблука, розрізав на дві половини, тоді від кожного взяв по одній і простягнув Учневі. — А тепер стули їх докупи. Чи підходять вони одне одному, як оті попередні, коли були цілими?» Учень чемно звів разом дві половинки від різних яблук: «Звичайно, що ні! Не підходять. Але до чого ви ведете?» Учитель простягнув руку, і Учень віддав йому стулені докупи дві половинки від різних яблук. Утворене штучно яблуко Учитель надкусив з одного, потім з другого боку, розвів половинки в сторони і повернув їх Учневі. «А тепер склади їх докупи. Чи пасують зараз вони одне одному?» «Так, на жаль», — розчаровано відповів Учень. «А знаєш чому? Тому що життя їх відкушувало і гризло не поодинці, а разом».

Вона засинає, поклавши голову йому на плече. Волосся пахне любистком, Сашко сам помив коханій голову, висушив сльози на очах, заплів косу. Зимовий день плавно влізає в ніч, перестрибнувши вечір, десь за вікном тужливо плаче собака, посеред неба срібною монетою висить місяць уповні. Сум.

Сашко враз відчув, що задихається в стінах лікарні, які бачили багато горя, але й багато див. Та не для цього разу, на жаль. Безнадійно все, без надії і сподівань. Накинув на плечі пальто та вийшов на вулицю. Жадібно ловив ротом холодні краплі захмелілої зими. Був схожий на рибину, яку викинуло хвилями на берег, і от вона плямкає розпачливо губами на березі, бо безсила повернутися назад, додому, у свою звичну стихію… Сашко зараз, як та риба, безсилий також. Тільки у рибини ще є шанс, тому що наступна хвиля може змилосердитися і повернути її назад у море, а тут — суцільна чорна безвихідь. Ноги несуть його вперед, подалі від стін лікарні. Пелена розпачу застеляє очі, розпука, біль, журба — це лишень частинка від цілого, яке зараз розриває душу.

Ноги самі зупиняються на мосту Скупого кохання. От куди він забрів у своєму болісному полоні. Сашко чіпляється теплими руками в холодні перила й дивиться вниз, на воду. Білі мухи-сніжинки сідають спокійно на чорну її гладінь, розпливаючись сірим маревом. Ось так згасає і його Оксана. І тут він безсилий, здається, безсилий тут навіть сам Бог, бо проґавив, прогледів, був зайнятий іншими, дістаючи загублені-заблудлі душі з пастки, будучи впевненим, що такі, як Оксана, самі собі дають раду. Не завжди, ой не завжди. Картав себе останніми словами: якби він тоді її не відпустив, тоді, після похорону батька, все могло скластися інакше. А ще його бабуся, донедавна ідеал жінки… Як вона могла? Сусідку Галю видати за невістку і спровадити Оксану якнайдалі. Може, тоді ще був шанс на одужання, хай маленький, примарний, але шанс… «Не картай її, будь ласка, — прохання Оксани, — вона понад усе любить тебе. І то тільки благі наміри». О, так, саме вони. Бо тими благими намірами вистелено дорогу таки не до раю. Ні, він ніколи не зрозуміє жінок, інколи алогічність їхнього мислення, як і самопожертви, просто вражають.

А зараз: білий сніг з неба на душу, на серце, на світ… Зима у душі також. Він і сам не знає, скільки простояв, караючи та картаючи себе, людей, навіть Бога і безупинно ціпеніючи, то вмираючи, то відчуваючи біль, то нічого не відчуваючи, — декілька секунд чи навіть вічність. Поруч загавкав пес. Стрепенувся. Йому час повертатися до лікарні.

— Доброго здоров’ячка, шановний пане! — залунав за спиною старий чоловічий голос.

Озирнувся. На вкритій снігом лаві сидів сивий дідок з розкішними довгими вусами, поруч його ніг на задніх лапах прилаштувався старий знайомий: пес, той самий, що в ту ніч врятував Оксану. Дідусь зовні нагадував бомжа, сіре, пожмакане, не зовсім чисте та ще й погризене міллю пальто, чорний облізлий капелюх на голові, навколо шиї намотано вовняний шалик, руки пан заховав у грубі вовняні рукавиці. На ногах — найсправжнісінькі валянки. Старий видається Сашкові наче знайомим, та, зрештою, чоловік міг бути його пацієнтом, а може, просто ці безпритульні диваки чимсь між собою схожі.

— У воді горя не втопиш, хай навіть там інколи можна побачити і Сонце, і Місяць, дві половинки одного, та це лише ілюзія. Та ви й самі то добре знаєте. Даруйте старому за нетактовність і за те, що втрутився у ваші роздуми. Може, присядете? — Старий рукою, зодягненою у вовняну рукавицю, струшує з лави сніг, пропонуючи Сашкові сісти поруч.

Пес збоку підгавкує, наче і він припрошує Сашка.

Сутінки притишують справжні почуття на обличчі старого, але голос у того добрий та м’який. Із таким голосом стають добрими ченцями чи душпастирями.

— Я не можу, шановний пане, і так втратив багато часу, — тактовно відповідає Сашко.

— Ех, молодий чоловіче! Що таке час — лишень фізична величина, і то далеко не стала, навіть вчені підтверджують відносність часу, матерії, простору. Ба, таки так! Все у тому світі відносне. Правда, Семаргле? — Старий рукою у вовняній рукавиці гладить собаку по голові, називаючи Сірка якимсь дурнуватим міфологічним ім’ям.

Старому закортіло поговорити. У таких часу вільного багато, пенсія, самотність, безвихідь. Так, і це також колись чекає на нього. О, так — дурнуваті розмови про час, особливо коли ти віриш, що він, час, величина не стала, а відносна. Хоча зараз Сашку байдуже і до часу, і до всіх його законів, бо вони не воскрешають. Ліків, щоб урятувати Оксану, ще не вигадали.

— Я справді маю йти, — затупцював на місці Олександр. — Даруйте, пане.

— Розумію, йдіть. Але пам’ятайте — ніколи не буває запізно, навіть тоді, коли вже точно спізнилися…

Олександр спантеличено киває головою. Не до дурнуватих філософських ребусів йому зараз. Тому, буркнувши щось на кшталт «добраніч», майже бігцем кидається до лікарні.

Оксана померла уві сні, напередодні Різдва. Весь світ жив у передчутті дива, і Сашко теж. Дива… Молився безупинно — у церкві, вдома, в лікарняній капличці, просив забрати його, але залишити її… Не судилося, не збулося. Тому що див не буває, на жаль. Олександр сидів біля ліжка, сумно спостерігаючи, як цівочкою витікає життя з його коханої. Пі-пі-пі — зумер… Хотілося вірити, що вона не відчувала болю, коли йшла з життя. Скільки разів він переконував рідних своїх мертвих пацієнтів у такому майже аксіоматичному твердженні. Оксана померла. Її ніжне добре серце зупинилося, погасло його Сонце назавжди. Він не плакав і не голосив, як її мати та донька. Він просто розпачливо дивився, як вона йшла від нього — цього разу назавжди. І на відміну від попередніх разів, він зараз нічогісінько не міг вдіяти.