Зворотний бік світла - Корний Дара. Страница 27

Тож коли нова вихователька дотумкала, що Мальва, крім гарного імені, більше нічого, так би мовити, вагомого за душею не має, тобто багатих родичів та високоповажних зв’язків, то почала завзято присікуватися до дитини. Особливо не подобалося старшій пані оте наївне Мальвине «ми», яке дитина вживала частенько. Одного разу вона поставила Мальву перед дітками групи і зачала шпетати та принижувати гарно підібраними літературними висловами. Говорила Саломеїна Охрімівна багато і натхненно, правда, Мальва з того геть нічого не пам’ятає, точніше вона і не прагнула запам’ятовувати чи бодай звертати на це увагу. Дівчинка спокійно стояла, втупивши очі в стіну навпроти, і розглядала уважно плакатика, на якому була намальована барвиста веселка, а під нею різнокольорові метелики. Їй здавалося, що ті метелики не стоять на місці, а весело пурхають, і тому вона ніяк не може їх порахувати. Мальва рахувала, збивалася, посміхалася весело сама до себе і знову починала спочатку. Коли Саломеїна це помітила, то просто оскаженіла…

Тобто змінила тактику. Весь негатив та бруд полився на маму Мальви, яка зазвичай забирала дитя із садочка. Мамі Олі було настійливо запропоновано показати дитину психіатру, а ні, то Саломеїна Охрімівна, заслужений вчитель України з сорокарічним стажем, буде змушена звернутися в компетентні органи опіки, оскільки батьки в Мальви безвідповідально ставляться до психічного здоров’я власної дитини. Вона говорила, говорила, говорила. А мама чомусь її слухала, перелякано киваючи. «І де той плакатик з метеликами, — думала Мальва, — коли він так зараз потрібен?»

Мама вже вдома, явно приголомшена розмовою з вихователькою, розпочала «серйозну виховну бесіду» з донькою:

— Мальвочко, донечко. Хочу з тобою поговорити про те, як ти до себе звертаєшся, тобто про твоє «ми», не твоє «ми», тобто про не те, щоб «я» і… — почала плутано мама. — Ти вже велика і повинна зрозуміти, що слово «ми» означає не одну особу, а декількох. От зараз тут є ти і я. Разом — це ми. Ми — це тато, мама, бабуся і Мальвочка. Коли щось разом зробимо, то кажемо: «Ми зробили». Зрозуміла?

Мальва ствердно закивала і сказала;

— Татко обіцяв, що ми підемо на морозиво.

— Молодчинка. — Оля задоволено закивала. — А як ти скажеш, коли саменька його їстимеш?

— Ми їмо морозиво.

— Хто ми, донечко? — розчаровано перепитала мама.

— Ми — Мальва. — І дівчинка тицьнула себе пальцем у груди.

— Так говорити не можна, доню. Я ж тобі щойно пояснювала. — Мама розчаровано дивилася на дитину.

— Чому не можна? — перепитала щиро здивована дівчинка.

— Тому що так не говорять.

— А хто не говорить? — Мальві ця гра подобалася.

— Виховані люди, доцю, так не говорять. Будь ласка, кажи — «Я — Мальва. Я їм морозиво». А то інші думатимуть про тебе недобре, а отже, і про нас також.

— А інші люди — то нова пані вихователька? — Мальва спеціально не називала ту на ім’я й по-батькові. Все одно правильно не скаже.

— Так, вона, і знайдуться ще дяді й тьоті. Ну чому ти говориш «ми»? Ти ж велика. — Мама взяла зі столу яблучко. — Скільки яблук я взяла?

— Одне.

— Добре. — Мама взяла ще одне яблуко. — А тепер скільки їх у мене?

— Два.

— Молодчинка. Тобто коли ти одна, то маєш казати — «я», а коли біля тебе мама, чи тато, чи хтось з приятелів, то тоді ти не одна і можна говорити — «ми».

— Мамо, — сказала серйозно Мальва. — Я — не дурна. Ми знаємо, що я — одна, як оте одне яблуко. Просто ми не розуміємо, чому це вчора всім подобалося, а коли з’явилася ота Сала-Матя Хріновіна, навіть тобі не подобається. Це тому, що у неї сорок років дисертацій?

— Що? Як ти сказала? Як ти її назвала? Боже, дитинко моя золота! Вона — Саломеїна Охрімівна, і ти повинна це запа…

Мама не встигла договорити, бо в дверях кімнати, голосно регочучи, стояв тато:

— Мальво, ти — маладца. Олю, перестань скиглити! Ти ж мудра кубіта! Як мала дитина може таку бєлєбєрду вимовити — Саломе (дідько зна хто, бо я вже забув) Охрімівна, точно охрініти можна. Ліпше передай їй, що ми з Мальвою будемо її називати пані Саломея або Соломія, інакше їй доведеться змінити ім’я. Ну, скажи, як дитина в п’ять років втне такенне проглаголити? Тут кандидат наук заледве допетрає. А що то ти, доню, за сорок років дисертацій казала? Що, та ваша Хрінонівна сорок дисертацій написала? Що ж вона тоді в дитсадку робить? Ішла б в академію студентів мучити.

— Господи, яких там сорок дисертацій. Сорок років стажу. Ти як мала дитина, Назарку. Мальва все сплутала, а ти їй потураєш. От скажи, чому вона й досі на себе «ми» каже? Не всім це подобається.

— Не всім, то кому? — Назар, заплівши руки на грудях, дивився серйозно на маму, хоча в очах тата Мальва бачила іскорки-бісики. — Ну-ну, кому?

— Ну, не всім! Новій виховательці, наприклад, і я вважаю, що вже ча…

Назар, серйозно киваючи, підійшов до мами, не дав договорити, а підняв її високо над собою та закрутив у танці. Мальва захоплено заплескала в долоні. Вона обожнювала свого тата.

— А я, Оленько, вважаю, що саме час сходити на морозиво. Я ж комусь це обіцяв. Одній знайомій Королівні. А з тою вашою-нашою Хріновівною з сорокарічними дисертаціями ми завтра розберемося. Правда, Королівно?

Наступного ранку Мальву в садочок повів тато. Спочатку вони пішли до завідувачки, син якої був татовим студентом, і мала Мальва відразу ж була переведена в іншу групу, до іншого вихователя. Звільнити чи якось вплинути на методи виховання нової старої виховательки було важко. Вона — мати одного з народних депутатів, якій сумно сидіти вдома і вона вирішила, так би мовити, «згадати молодість», влаштувавшись в дитсадок вихователькою. Ліда Іванівна, нова Мальвина вихователька, була молодою, красивою, розумною і з нормальним ім’ям.

— Ах, вона майже така ж гарна, таточку, як наша мама! Правда? — захоплено розповідала Мальва вдома про нову виховательку.

Після почутого мама почала не тільки забирати, а й заводити Мальву до садочка. Тато з Мальвою щоразу, коли заходила мова про Ліду Іванівну, по-зрадницьки посміхалися одне одному.

Ліда Іванівна, як і батьки, не звертала жодної уваги на Мальвине «ми», сприймаючи то за гру. Зате через декілька днів при кожній нагоді захоплено говорила мамі Олі про те, яка у них розумна, талановита та справедлива дитина. Олю аж розпирало від гордощів.

Але Саломеїна Охрімівна так легко не здалася. І коли в садочку проводили для спецгрупи (це дітки з різними фізичними вадами — є така у садочку група) плановий медичний огляд і там були різні фахівці, в тому числі психіатри, то Саломеїна Охрімівна, наговоривши молодій «некомпетентній» Ліді Іванівні купу різних непристойностей, прикритих сорокарічним стажем, силою потягла Мальву до психіатра. Але Ліда Іванівна не здавалася, а йшла за Мальвою назирці і перед самими дверима в кабінет лікаря шепнула на вухо малій: «Мальвочко, сонечко, ти ж мудріша від Хрінонівни, правда. Зроби все правильно». І вона зробила. Бо тоді Мальва зовсім по-дорослому зрозуміла, що немає значення, якими словами ти називаєш те, про що думаєш, найважливіше, що ти знаєш, яким воно насправді є. І вона зробила все правильно, бо таких Хрінонівних у її житті буде багацько.

І як не старалася Саломеїна Охрімівна вивести малу з рівноваги дурнуватими запитаннями, нічого в неї не виходило. Лікар дав малій папір та ручку:

— Намалюй, будь ласка, мені що-небудь, Мальвочко.

Дівча сидить, малює. Він через деякий час перепитує:

— Що ти малюєш, Мальвочко?

— Я малюю сонце, дядечку! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила мала.

— А от у мене на картинці в книжечці що дітки роблять?

— Дітки обідають.

— Добре, а якби ти з ними була, то як би ти сказала, що ви робите?

— Ми — їмо, — ідеально правильно відповідала дитина.

— А якби там була на картинці тільки Мальвочка, то як слід говорити?

— Я — обідаю.

— Молодець, яка розумна дівчинка…

Вона вийшла з кабінету лікаря і почула його діагноз, який він озвучив для Саломеїни Охрімівни: