Зворотний бік світла - Корний Дара. Страница 28

— Вона нормальніша за нас з вами, пані. Невже ви ніколи не були дитиною?

Відтоді займенник «я» став для Мальви рідним. Зараз вона собі пояснює оте колишнє «ми» так. Одна я — та, що міркує, живе внутрішнім своїм світом, друга я — це та, що озвучує для світу те, що наміркувала перша, однак з певними поправками, тобто з поправками під людей. От і виходить — «ми». Заскладно, тож нехай залишаються «я» та «я».

17. Світло і тіні

Після отримання оберега Мальва ще пару днів щиро насолоджувалася чи розважалася кольоровими словами, які випурхували з уст людських. Могла легко довідатися, правду чи брехню говорять власники цих хмарок. Однак, коли постійно слухати майже під вухом, навіть уночі, чуже бубоніння, це набридає до чортиків, а ще та барвистість — від якої паморочиться в голові. З радіо чи теликом простіше — можна вимкнути, а тут… А чому б і ні? Можна спробувати. Торкнулася рукою оберега — звуки вмовкли, видиво зникло. З часом навчилася лише думкою вмикати чи вимикати, як його назвати правильно — процес, явище, талант, можливість. Фіг з ним, просто навчилася цим керувати і з ним жити. Можливо, якби поруч був учитель, який це все витлумачив, то скоріше б і дійшло, та чи цінувалося б.

Тож півтора місяця Мальва чемно вчилася, доволі обережно поводячись з тими «талантами», що впали на неї, мов сніг на голову. Важливим відкриттям для дівчини стало виявляти тих, хто не зчитувався, тобто нелюдей. Зовні — людина, всередині — вже ні. Вони вільно жили поруч, ходили, їли, спали, любили, дружили, ненавиділи, виконуючи при тім якусь тільки їм знану місію. Не лізла до них, знала — між ними також не так все просто. Зберігала нейтралітет, нічим не проявляючи себе. Бо відчувала: поки що немає ані досвіду, ані права на це.

Найболючішим та найприкрішим стало відкриття існування недолюдей, покручів. Це не ті, кого для себе називала «нелюдьми». З ними якраз все зрозуміло — просто нелюди, що маскуються зовнішньо під людей. Але ці — то геть інше. Та, напевне, все за порядком… Трапилося це одного весняного дня, коли батьки поїхали на дачу.

Слава Богу! Нарешті! Воля! Батьки чухнули на вихідні за місто. Дача — то маленька чепурненька дерев’яна халупка (чотири на чотири) і шість сотиків ґрунту між Грибовичами та Львовом. Мама кохалася в тих сотиках. Дитя асфальту, як вона себе називає, безконечно закохана в землю і все, що завдяки людській праці, наперекір здоровому глузду та логіці (поливав то все добро тільки дощ та зібрана в старі діжки небесна вода, бо ані джерельця, ані водогону поруч нема), росте-пре з неї та рясно родить. Там, на тих нещасних шести сотиках, всього понатикувано. Інколи Мальва дивується, як воно там усе поміщається, мов у дідовій рукавичці (і ведмеді, і миші): і квіти, і фрукти, і ягоди, і овочі, і дерева, і кущі, і навіть гриби. Весна в цьому році трохи припізнилася, березень видався геть паскудним, а квітень ще гірший. Тож прихід теплого травня сприйняли як благословення Господнє. І мама, запрігши до праці не тільки тата, а ще кума та куму, так би мовити резерв, кинула всі сили на польові роботи. Мальву ж оминула на цей раз «чаша сія», бо оскільки дитя у випускному класі, то в голові у нього має бути виключно навчання, підготовка до іспитів, тестувань і все таке. «Ура, слава тестам і амінь». Правда, вголос Мальва то не проказала, тільки подумала, натомість зробила виключно страждальницьке обличчя. Типу — вона з більшим задоволенням звалила б з родаками на дачку і саджала б петрушку, бульбу та буряк, аніж скніла за підручниками.

Вранці, спровадивши батьків, спускалася східцями свого під’їзду, в холодильнику масло закінчилося і батон батьки з собою забрали. Сергій у такому випадку сказав би: «Може, й не миш, а тарган точно у холодильнику повісився». Внизу на сходах, майже при виході, зіткнулася ніс до носа із сусідкою з першої квартири, бабою Валею. Якось так складалися обставини, що Мальва давненько старої не бачила, хоча та любила з ранку до ночі сидіти біля під’їзду на лавці, роблячи перерви на обіди-вечері та серіали, і обмовляти кожного, хто потрапляв на очі.

— Доброго ранку, бабо Валю, — чемно кинула дівчина і підняла на стару очі.

Баба Валя мала паскудний вигляд. Не дивно, що Мальва її давно не зустрічала. Обличчя в старої геть зелене, завжди гарно доглянуте волосся жінки, яке вона в холодну пору ховала під мохеровою шапкою і яке кокетливими срібними кучериками вибивалося з-під неї, а в теплий час нагадувало розкішну білу кульбабку, раптом перетворилося на гидоту кольору гнилої трави. Баба Валя вдавано щиро посміхалася. Ліпше б вона того не робила. Гнилі криві зуби щирилися на дівчину.

— О, Господи, — не втрималася Мальва.

Всередині шлунок стиснувся і готовий був вернути назад все те, чим дівчина вчора вечеряла:

— Бабо Валю, ви добре почуваєтеся?

Перше, що спало на думку, — те і ляпнула.

Натягнута посмішка сповзла з обличчя старої, замість того з’явився звірячий оскал.

— Ти, ти, ти… — затинаючись, просичала стара. — Ти мене бачиш-ш-ш?

— Та бачу ж, бачу, не повилазило ж мені! Ви що, грипою перехворіли? Кепсько виглядаєте. — Мальва недолюблювала бабу Валю через надто довгий язик і тому словесно з нею давно вже не церемонилася. — Вітаміни не пробували їсти: там цибулю, часник, мед, горіхи?

— Ти мене бачиш! — вже не запитувала, а стверджувала стара.

Баба Валя якось дивно себе поводила, і Мальва навіть не встигла ще щось відповісти на повторне запитання, бо стара враз блискавично, незважаючи на поважний вік та теперішній напівтрупний стан, опинилася біля Мальви, схопила дівчину за руку і…

Бабу Валю з силою відкинуло від дівчини, впечатало в стіну навпроти. Стара сповзла долі, жалібно скиглячи.

Мальва здивовано витріщилася на стару. Ту била пропасниця, бо як по-іншому пояснити те, що сталося. А воно й не дивно, баба Валя з вигляду — живий мрець, труп, що розкладається. Про всяк випадок Мальва торкнула пальцем оберега, уважно роздивляючись стару. Навколо голови баби Валі вертілася порожня хмарка. Так-так, не було барв ніяких, навіть сірого. Невже стара з’їхала з глузду чи помирала від якоїсь страшної смертельної хвороби, що виїла її зсередини? Мальва співчутливо, вже зовсім не сердячись, підійшла до баби Валі. Хоч вона й зараза, але самотня, стара. Хто за нею тепер пригляне, он уже й падучу хворобу отримала, ноги не держать.

— Вам допомогти, баб Валю, дійти до квартири? — якомога чемніше завела дівчина.

— Не-не-не торкайся мене, не-не-не торкайся… — баба Валя бурмотіла ледь чутно, перелякано цокаючи зубами. — А-а-а, пече, болить. Ти з них, з тих… Ти-ти, ти прийшла мене забрати? Але ж обіцяно було, що я маю ще цілих десять літ. Я ж заплатила Люцині, чи того мало?

Мальва нічого не розуміла з белькотіння старої. До всіх негараздів стара ще й лупонулася макітрою і, схоже, стратила розум.

— О’кей, я вас не чіпатиму. Та, прошу, послухайте мене. Ви, бабо Валю, — хворі, вам тре’ до лікаря. — Мальва говорила розважливо, мов спілкувалася з малою дитиною. — У вас пропасниця. Он, як щойно об стіну шандарахнуло. А ще, між нами дівчатами, у вас щось з обличчям, волоссям, головою. Ви на себе в дзеркало подивіться, самі все зрозумієте. У вас люстерко вдома є, га?

Баба Валя вхопилася за слова Мальви як за рятівну соломинку.

— Ага, так-так. Захворіла я, добра дівчинко. Піду ліпше додому, приляжу. Я стара немічна жінка, — посипала словами стара. — Тільки ти той, не торкайся мене більше, не треба. Я не буду ніколи того, слово честі, не буду… Тільки не займай.

Стара прикрила голову руками, як щитом. «Бідна, — подумала дівчина, — старість не радість». Згадала свою бабусю Горпину, може, і тій колись хтось допоможе, руку допомоги подасть.

Мальва не могла залишити стареньку просто так. Хоч до квартири доведе. Нахилилася над жінкою, вхопила її за руки, поставила на ноги, розвернула до себе, і… дівчина, мов у сповільненому повторі, побачила, як волосся баби Валі раптом перетворилося в тисячі маленьких тонюсіньких противненьких зміючок, очі стали чорними, мов вуглинки, ніс зробився предовгим, як у казці про Босорканю.