БЖД - Ушкалов Сашко. Страница 33

Яцик не витримав такої зради, тому вдарив по гальмах і в'їхав у перший-ліпший правий по­ворот... «Звідки в кузові могло взятися стільки кісток? – ніяк не міг вдуплити я. – Може, то піонерські табори, сховані в цих лісах, наче мор­монські резервації, почали, за совковою звич­кою, грати в «зарніцу», що природно переросла в канібальські розборки?»

Близько дев'ятої вечора в центрі міста ми за­паркувалися в одному маленькому дворику. Ліхтар вихоплював із темряви тільки старі де­рев'яні сходи, що вели кудись нагору. Склада­лося таке враження, що ними можна вийти пря­мо на небеса, на високі, темні й стрьомні небе­са, такі стрьомні, що на їх кордоні обов'язково мали стояти перекачані, мудакуваті ангели-охо-ронці, які б нізащо не пропустили нагору таких лузерів, як ми... вони б просто викинули нас униз копняком під зад... і ми б скотилися сюди, під колеса Яцикового фургона, переламавши

собі псі реба й порозбивавши скроні... «Не все так просто, чуваки», – скачав би годі над нами Яцик і потягнув би нас усередину читати над на­ми свої хитрі магічні заклинання.

Навпроти дворика мерехтіла зелено-біло-чер-воним неоном піцерія «Челентано», яку в народі називали простіше – «Член Тані». Можливо, са­ме через те її уподобали собі місцеві феміністки, що збиралися там довгими літніми вечорами і, певно, виношували й вимріювали якісь підступні плани щодо всієї чоловічої половини населення планети.

—Чуваки, ви це, купіть собі щось попоїс­ти, – сказав Яцик. Виглядав він втомлено й відсторонено. Потім вийняв із бардачка тор­бинку, схожу на ту, в яких у середні віки носи­ли монети, й засунув до неї руку. Я вже хотів був відмовитись, гадаючи, що Яцик даватиме нам бабло, проте він так і застиг із торбинкою на руці. Перезирнувшися й знизавши плечима, ми вирішили його не чіпати й пішли з Ікару-сом у «Член Тані». Обслуговувала нас дівчина, на чиєму бейджику й справді було написано «Таня». «Символічно», – подумав я й замовив чотири піци: дві з куркою й ананасом і ще дві грибні. Ікарус тим часом набирав із холодиль­ника бляшанки з пивом. Повернулися до фур­гона ми хвилин за десять. Яцик так і сидів із торбинкою на руці.

—Яцику, – мовив Ікарус, – ми принесли то­бі й Сигналові грибну піцу, падай до нас, будемо вечеряти.

Яцик не реагував...

—Яцику, почав Перекопу пати Ікарус, – це всього-на-нсьоіо грибна піца, і) ній нема м'яса...

—Да-да, – додап навіщось я, – там самі гри­би, нони неживі...

Але Яцик тільки махнув на нас вільною ру­кою, показуючи, щоб йому не заважали. Ми знову перезирнулись, знизали плечима й всі-лися на канапі жерти. А Сигнал визирав на нас з-за свого сидіння й весь час облизувався. Ко­ли ж ми відкрили пиво, він кілька разів навіть обурено гавкнув... Яцик зиркнув на нього, важ­ко зітхнув, процідив собі під носа «Збивсссс-сяяяя...», взяв бульдога під пузо й виліз назовні через водійські дверцята, певно, гадаючи, що тому треба злити. Я зазирнув у торбинку, яку Яцик лишив на сидінні, – там були довжелезні чітки. Стало якось не по собі, адже ми заважали чувакові медитувати, адже ми, курва мать, не дали йому, наче радіоприймачу, спокійно на­лаштуватися на хвилю, на якій говорив Кришна, розповідаючи про останні події у світі й, звісна річ, про погоду на завтра.

Тим не менше, ми сиділи й продовжували запихатися піцою. Нічого дивного, я не жер уже майже добу. З нас можна було знімати жир­ну американську рекламу, так ми жерли... хоча ні, мав я ту рекламу... мав глибоко в дупі...

Тут нарешті повернувся Яцик, він поклав Сигнала на сидіння, дістав із бардачка бабки й сказав:

– Чуваки, піду куплю нормальної їжі. НОР­МАЛЬНОЇ, – підкреслив він.

Добре, хоч не додав: «А ви запихайтесь тут своєю дохлятиною...»

Я доїдав, Сигнал дивився на нас своїми го­лодними, приреченими баньками й пускав сли­ну. Якоїсь миті Ікарус не витримав, відірвав ве­ликий шмендель грибної піци, кинув його в коробку й сунув бульдогові під носа. Той щось буркнув і відразу ж заходився їсти.

– Ти чо, зовсім охрінів?! – мовив я Ікарусу, зібрав сміття, порожні бляшанки, виліз із фурго­на й попрямував до найближчого смітника.

Позбувшись того мотлоху, я вже хотів по­вертати назад, коли в моїй кишені завібрував мобільний. Якщо чесно, я починав його нена­видіти... -Да-Де була Кет, і говорила вона чомусь тремтли­вим голосом.

—Що сталося, сонечко моє любе? – ніяк не міг в'їхати я.

—Це все ваш дурний Мяудзедун! – вигукну­ла Кет.

Прозвучало це так, наче наш старий котяра, наприклад, лазив у домашній лабораторії її татка, ядерного фізика, й ненароком розщепив якесь яд­ро, після чого стався ядерний вибух. Я обвів погля­дом темні небеса – ядерного гриба ніде не було видно.

– То що там наш Мяудзедун, золотко? – пе­репитав я.

– Він, він розбив улюблену чашку моєї мами!«Ой, бля, – промайнуло в голові, – ліпше б

він справді спричинив ядерний вибух...»

—Кет, дай йому слухавку, я його, спиню, зараз добряче відчитаю, – спробував пожартувати я.

—Ні! – гаркнула Кет. – Ти не розумієш! Мені сказали, щоб за дві години його тут не бу­ло!!! – відразу ж по цих словах мій телефон кіль­ка разів писнув і здох, здох так раптово, як зди­хають від серцевого нападу.

—Виходить, Мяудзедун теж СВАБОДЄН, – прошепотів я собі під носа. – Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?

Мене починало трусити від злості... Я гото­вий був битися головою в стіну старого будинку й нафіг її розвалити, я хотів кричати... Проте сів на асфальт, глянув у темні небеса й безпомічно показав їм фак... Небеса мене проігнорували.

У Яциків фургон я повернувся геть спусто­шений... Ноги підкошувались, а очі самі по собі почали заплющуватись.

—На, – сказав я Ікарусу, – забери від мене це «зло» і дай водяри, – потому я кинув в Ікаруса мобільник і простягнув руку за пляшкою. Мій кумпль не забарився, а коли я зробив два добрячі ковтки, він усе-таки спитав:

—Я оце дивлюсь, як ти забухав, і думаю: мо­же, щось сталося?

—Авжеж, сталося... Сталося непоправне...

—Не лякай мене... – мій кумпль звівся з ка­напи й нервово заходив туди-сюди, а я тим часом завалився на звільнену канапу.

—Мяудзедун, це все він...

—Що? Що він? – ще дужче занепокоївся Ікарус.

—Він розбив улюблену чашку мами Кет...

—Ой щєт... ой, бля... – схопився за голову той.

—Слухай, – не зрозумів я, – ви якісь дивні, і мама Кет теж... Це що за фетишизм? Що за по­клоніння звичайній чашці, ви чого?

—Але ж, – заперечив він, – у тебе теж є улюблена тарілка з мальчишом-кібальчишом...

—Це окрема тема, Ікарусе. Вона в мене улюб­лена, бо одна, інших тарілок у мене просто нема... Я не розумію, у мами Кет, що – теж одна чашка з мальчишом-кібальчишом?

—Не знаю, – відказав кумпль невесело, – може, й з кібальчишом, але ту чашку їй подаррав один французький актор, в якого матінка Кет бу­ла безтямно закохана... Ніколи не бачив тієї чаш­ки, але багато про неї чув... – Тут Ікарус став вми­кати мобільник, але він, ясна річ, не вмикався...

Я вже провалювався в сон, коли повернувся Яцик.

– Йо-ма-йо, чуваки!!! – загорлав він, усівшись біля Сигнала. – Ну хто, хто дав цьому ублюдку ПІЦУ?..

Яцик питав так скрушно, немовби від піци в Сигнала могло відібрати ще й передні лапи.

– Це не я! – випалив Ікарус.

Яцик зиркнув на нас із докором і кинув бі­ля Сигнала пакунок з яблуками та ще якоюсь НОРМАЛЬНОЮ їжею. Сигнал, перебираючи пе­редніми лапами, наче мініатюрний тюлень, спро­бував відповзти подалі від НОРМАЛЬНОЇ їжі, так, немов це була вибухівка з часовим механізмом, і ледь не впав під сидіння на коробку передач.

«Як, як він здогадався? – не міг допетрати я. – Можливо, це Кришна? Можливо, він увесь цей час за нами стежив, точно-точно, крізь люк на даху, він такий, він міг... а потім усе йому роз­повів!» Так, мабуть, саме так усе й було. Два ос­танні дні мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить, навіть тоді, коли я сплю... І от, щоб утекти від того, хто за мною стежить, я тікаю в спогади...