БЖД - Ушкалов Сашко. Страница 34

Засинаючи, я чув, як Ікарус намагається ви-клянчити в Яцика його мобільник, а той скавулів, щоб ми більше ніколи-ніколи не годували його медитативного бульдога НЕнормальною їжею.

Мені нічого не снилося...

Прокинувся я, судячи з усього, за кілька го­дин. Вонмобіль стояв, і в прочинені двері заходи­ло приємне вечірнє повітря. Розплющивши очі, я побачив на канапі прямісінько перед своїм но­сом чиїсь ніжки. Пробігшись поглядом від коліна до того місця, де починалася куца спідничка, я їх упізнав – це були ніжки Кет.

– Привіт, – сказав я їм так само, як і кілька днів тому, – ви гарні...

Дико сушило.

Кет натомість відсіла від мене подалі, а потім кинула щось важке прямо в район моїх яєць. Я зігнувся навпіл, відчуваючи, як це «щось» впивається в мене кігтями. Старенький Мяу-дзедун урешті-решт скочив з мене на підлогу й забився під шафу, нервово зиркаючи на Сигнала, що валявся неподалік. Я зашипів від болю й схопився на ноги.

– Ти чо..., блін, здуріла. Кет? А якби пін ві­дірвав мені яйця? – спитав я і докором.

Але Кет нічого не відповіла, тільки гнівно на мене зиркнула й відвернулась.

—От-от, я ж тобі казав, – почув я з передньо­го сидіння Яциків голос, – водяра, кіт, ненор­мальна їжа, крики про якісь там яйця – усе це, чувак, негативні флюїди, як же ти не розумієш? І ці флюїди мене руйнують... Я не можу відмови­тись від такого способу життя, він мене колись урятував...

—Флюїди? – перепитав Ікарус. – А що це в біса таке?

—Ну, як я тобі поясню? – бовкнув наш друт-кришнаїт майже в розпачі.

—Але все ж таки, – наполіг Ікарус.

—Примітивно кажучи, це такі згустки енер­гії, які випромінює кожна людина.

—І що, вони в нас точно негативні? – не по­вірив Ікарус.

—Може, й не негативні, але принаймні несу­місні з моїми... І мене це геть убиває.

—І як швидко тебе це може «геть» убити? – серйозно діймав його Ікарус, певно, перебираючи в голові якісь варіанти.

—Та звідки ж мені знати? – втратив само­владання Яцик. – Може, за три роки, а може, й за п'ять хвилин. – Це пролунало настільки трагічно, наче він підхопив якусь невідому ти­хоокеанську заразу.

Не знаю чого, але в цей момент, я так злякався цієї зарази, що вирішив робити звідси ноги, прито­му негайно. Я не хотів нічого, тільки б опинитися десь подалі під цього крейзанутого воимобіля, від цієї шаленої планети з її населенням: подалі від за­шуганого Яцика, що хотів нас здихатись, подалі під Ікаруса, якого страх як цікавило, коли ж на­ші негативні флюїди все-таки замочать Яцика, від Кет із її потрясними ніжками, що невідомо нащо кинула мені на яйця Мяудзедуна.

Тому я забрав усе найдорожче, що в мене бу­ло, тобто водяру й Мяудзедуна, і подався геть, ні­кому нічого не сказавши. Але до мене, схоже, і так нікому не було діла.

Рівно північ. Щойно вимкнули освітлення на вулицях. Я стояв перед парканом міської лі­карні, де минулої ночі бачився з Анжелік. Під рукою в мене був Мяудзедун, всередині мене перегар, а на душі порожнеча. Зникло навіть відчуття, що за мною хтось стежить. Навпаки, я був упевнений у тому, що мене перестав пасти Кришна, бо його вже мало б задовбати це реалі-ті-шоу з таким придурком, як я, в головній ролі. Я б на його місці вже давно перемкнувся на ін­ший канал, спортивний або принаймні порно­графічний.

Подумавши про це, я кинув Мяудзедуна крізь ґрати на вологий газон, і він принишк у траві, на­че розвідник на ворожій території. Потому я пере­ліз через паркан і, підібравши свого кошака, по­плентався до чорного входу, що, як і попередньої ночі, виявився відчиненим. Дослухаючись до лун­кої тиші порожніх коридорів, я став підіймати­ся сходами на четвертий поверх. Не знаю чого, але моє серце шалено калатало. Сходинка – удар,

сходинка – удар, дві сходинки за раз – подвійний удар. Насилу вилізши нагору, я знову ступив у кеп­сько освітлений чотирикутник із телефоном і тум­бочкою перед коридором. На тумбочці дрімало безформне тіло. Якоїсь миті мені почало здавати­ся, що вчора, це насправді сьогодні, або навпаки – сьогодні це вчора... Але то не важливо. Головне те, що мені здавалося, ніби я нікуди звідси не йшов. Я зробив крок уперед, потім іще один... Санітарка підняла голову лиш тоді, коли я опинився біля неї. Вона глянула каламутними очима спочатку на ме­не, потім на Мяудзедуна, потім іще раз на мене і на нього, потім на нього й на мене... А тоді спо­кійно поклала голову собі на руки й захропла... Певно, тому, – з полегшенням подумав я, – що в неї катма халата й капців для мого котяри.

Коридор нагадував гігантську морську рако­вину, бо весь час закручувався досередини, хоч, на відміну від раковини, у ньому було зловісно й тихо. І от цим коридором ми з моїм котярою й перлися. Тепер у мене залишився лише котяра, горілка скінчилась. Присвічуючи запальничкою, я знайшов потрібну палату й нерішуче затупцяв перед дверима – у кінці коридора, на вікні, сього­дні нікого не було, і в нього зазирало погоже вес­няно-літнє небо, всіяне міріадами зірок, про існу­вання яких я раніше навіть не здогадувався, хоча, зрештою, вони про моє, мабуть, теж.

Я глибоко втягнув у себе повітря, немовби збирався пірнути в глибоку воду, й прочинив двері. Кільканадцять секунд очі пристосовува­лись до цілковитої темряви. Здавалося, вона

витікає крізь дверний отвір, як вода зі старої чавунної ванни. За мить я вже міг розгледіти ці­лу казарму, вісім ліжок – по чотири під кож­ною стіною, чотири з них були порожні. Я піді­йшов до першого й відразу ж відсахнувся – на ньому спала якась товстуха в розтягнутій майці, з-під бретельок якої вивалювались ве­ликі безформні груди, що нагадували тісто. Не знаю чому, але такі груди мене завжди лякали. Мяудзедуну вони, схоже, теж не дуже сподоба­лись, бо він нервово зайорзав у мене під рукою. На наступному ліжкові, судячи з міцних ви­лиць і розкосих щілин очей, була якась казаш­ка, а може, татарка, а може... Ще на одному хтось спав, уткнувшись обличчям у подушку, але волосся, волосся було не таке, як в Анжелік, точніше його, волосся, майже не було. Скорше за все, переді мною спала якась припанкована неформалка й бачила свої нефор­мальні панківські сни. І лише на останній кой­ці, що стояла під самісіньким вікном, була во­на, Анжелік із телефонної служби довіри.

Я хотів розбудити її якось красиво, скажімо, поцілунком, але вчасно схаменувся, зрозумівши, що від мене зараз має дико штиняти перегаром. Тоді я посадив Мяудзедуна на підвіконня, всівся поруч із ним і почав чекати, доки Анжелік про­кинеться сама. Коли мені стало нудно, я глянув за вікно. Там були зовсім інші небеса, принаймні зовсім не такі, які я бачив за вікном коридора. Ці небеса вкривали важкі потужні хмари, тож здава­лося, що над цією факаною лікарнею є аж кілька небесних плес, і я не міг до пуття збагнути, добре

це чи погано, адже якщо їх кілька, то як звідси, із землі, можна визначити – яке з них справжнє, а яке фальшиве? І якщо тобі в очі потраплятиме світло фальшивих зірок, то чи не заподіє це тобі якої шкоди?

—Слухай, – несподівано спитала мене Ан­желік пошепки, – тільки не кажи, що твій кіт не міг заснути без моїх грудей і ти приволік його сюди.

—Ні, – заперечив я, – мій кіт так рано не лягає, мій кіт сова, – додав навіщось потому, хоч не зовсім уявляв, як кіт може бути совою...

—Добре, – кивнула в темряві вона, – а пере­гаром, перегаром від кого так штиняє, від тебе чи від нього?

Я взагалі не розумів, навіщо вона про це питає, мені було не під силу збагнути сенс питань, на які є очевидна відповідь, я не хотів задумуватись над тим, навіщо вона питає в мене про те, що й так знає... Чомусь дико захотілося самотності...

—Це від неї, від татарки, – знизав плечима я й показав на татарку, – а ми з Мяудзедуном не п'ємо, нам не можна, ми закодовані... циган­кою однією... по фотографії...

—Вона не татарка... – прошепотіла Анжелік.

—А хто ж вона?

—Казашка...

—Дивно, я чогось одразу так і подумав...

—Іди сюди, – мовила Анжелік і показала на краєчок ліжка.