Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович. Страница 12

«Погано, — думав я, — дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкана ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть подумати не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.

— До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, — затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. — Я ще спитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.

- І?… — неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси — головний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика — літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою строкатою юрбою.

— Він сказав, що в Еквадорі все дуже просто — беруть один долар [24] за годину їзди. Ніколи не помилишся, — відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.

Скрадаючись наче мінним полем, ми вступили до терміналу. Очі розбігалися від розмаїття вивісок та пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу коло входу до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів в терміналі повнісінько.

— Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? — горлав хлопчик просто над моїм вухом. — Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!

Я ніяк не мій прийти до тями і дивився на нього наче на інопланетянина.

— Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… — спробував замість мене відповісти Ян. — Тьфу, дідько!

— Латакунги, — зрештою очуняв я.

— Чудово, сеньйори! — заверещав хлопчина і потяг мене за руку до одного з виходів. — Онде автобус до Баньоса. Скажете водієві, щоб висадив вас у Латакунзі.

— А як же квитки? — спитав я.

— Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водію у салоні.

Я зиркнув на Яна, чех спочатку знизав плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.

…Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я допустив грубу помилку. Я забув, що знаходжусь на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. Бекпекеру цього забувати не можна! Це, можна сказати, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…

Всередині еквадорський автобус виявився дещо пошарпаним, хоча в цілому доволі непоганим. Ян пройшов вглиб салону і зайняв місце коло вікна. Я впав на сидіння поруч з ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, але охайно вдягнуту й причесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.

Жіночка всміхнулася, всунула нам із Яном по пляшці мінеральної води і щось спитала мене іспанською. Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і запитав:

— Cuanto? Скільки?

У той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та закуски. А потім перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба було, і все було класно. Тож я, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі як у Мексиці.

Але вони не такі самі…

— Ти впевнений, що… — почав був Ян.

Я відмахнувся від нього:

— Так. Це геть як у Мексиці… - мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. — Я заплачу за тебе, опісля розрахуєшся, — а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: — Dos personas, por favor [25].

— Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор! [26] — відповіла жіночка.

«Діес і очо — це скільки? — розмірковував я. Думалось якось тяжко і тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. — Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»

Я скосив погляд на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Янові просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів. Хотілося спати, наче ведмедю посеред зими… «Діес і очо — це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».

Я відкрив гаманець. Найменшою виявилася купюра номіналом двадцять баксів. «О! — думаю. — Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, — аж зрадів, дурбило. — Зараз дасть здачі». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого всучила мені два долари на здачу. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикнув, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала і напрочуд швидко викотилася з автобуса.

Зрештою, автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що сочились крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння і випростав ходулі, лаштуючись подрімати в дорозі.

Тож все було чудово, все було класно (геть як у мексиканських автобусах), поки не прийшов клаповухий помічник водія [27] і сказав, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так втовкмачив контролерові, що у нас квитків немає — нам ота ваша тлуста жіночка, контролерка, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку і чемно попрохав заплатили за проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу і сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не збираємося, на що та еквадорська мавпочка сильно образилась і подріботіла назад до водія…

За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами здійнялася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав «Зараз будуть бити», — а потім «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:

— Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…

Тим часом водій підібрався до наших крісел.

— Кому з цих двох бити морду? — спитав він у асистента.

Помічник, нітрохи не вагаючись, ткнув пальцем на мене.

— Я заплатив! Ви що, бусурмани? — перелякано загорлав я.

Шофер закачував рукави.

— Ти що, бляха, виробив?! — гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус неприроднім і, напевно, вельми болючим способом.

— Я заплатив… я заплатив за дорогу, — лопотів я. — Присягаюся! Цілих двадцять доларів!

— Mother fucker! — схопився за голову чех. — Ти при своєму розумі?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…

— Латакунги, — підказую напарникові.

— Латабанги, чорт забирай! Ти ж мав віддати не більше півтора долара!!!

Тоді до мене врешті-решт дійшло: кілька хвилин тому охайно вдягнута і причесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки по ціні дев’ять доларів за кожну!

Ян не забарився розрядити ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні і недвозначно кивнувши в мій бік, а тоді ткнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що здачу він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку і посунув назад до керма. І тут мене прорвало…