Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович. Страница 24

— Що за дурня? — вирячився Ян. — Це що за мудак? Що він робить у машині?

Водій вдав, що не почув його, і завів двигун. І тут я наче прозрів.

— Вивалюй з машини! — крикнув чехові.

Ми повилітали з авто, неначе ядра з далекобійної гармати, затим пліч-о-пліч дали дьору, помчавши назад на головну вулицю Уакільяса. «Втекти, чим швидше загубитися серед натовпу», — гупало в голові. Втім, перуанець не схотів так просто нас відпускати і чкурнув слідом за нами.

— Хей, містере, ви куди? Містере, все окей! — горлав він.

Перед мостом, що веде у Перу, я загальмував і оглянувся. Сорокарічний дядько з посвідченням студента припинив погоню, але все ще розмахував своїм пластиковим студентським квитком над головою, щосили гукаючи:

— It’s okay, mister! No fear! Everything’s okay! [57]

Я сплюнув собі під ноги і захекано проказав до напарника:

— До дідька їх усіх! Йдемо пішки… А там побачимо.

Ян грізним поглядом промацував околиці. Оцінював ситуацію. З боку ми, мабуть, нагадували двох задерикуватих півнів, готових кинутись у бійку та всипати прочухана будь-кому, хто лишень посміє до нас підійти, такі насуплені стояли. Насправді ж, що у чеха, що у мене шалено тріпотіли серця, від страху пересохли горлянки, а через нервову перенапругу зводило животи.

Зрештою, одним махом я перетнув відстань між дома плакатами і розмашистим крокам вступив на перуанську частину Уакільяса. Чех не відставав, час від часу нервово покашлюючи у мене за спиною. На перуанській стороні я трохи пригальмував і, стараючись не дуже крутити головою, обдивлявся все навкруг. Сіра броньована машина з чорним кулеметом на приплюснутій башті сонно чекає чогось на одній з бокових вулиць. Дуло кулемета спрямовано у натовп, що прямує з Еквадору. Поряд з броньовиком солдат у запраній уніформі без головного убору та із закачаними до ліктів рукавами недбало жужмить губами погаслу цигарку. Трохи поодаль кілька мавпоподібних громил тягнуть у підворіття якогось бідолаху, еквадорця чи перуанця; сіромаха майже не пручається, але крізь сльози благає відпустити його. Праворуч на брівці тротуару сидить, схиливши голову на кістляві руки, охлялий наркоман, певно, під кайфом. Відразу за ним обличчям до землі лежить хтось п’яний. А може й не п’яний, а мертвий, хтозна. Повз мене час від часу проносяться брудні допотопні пікапи з повними кузовами засмаглих суворих людей. Кожен третій тримає в руках довжелезного дробовика чи автоматичну гвинтівку.

Ще більше похмурих облич, ще більше хаосу…

Господи, де ми? Яке зараз століття? ДЕ МИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ?

Торговець бобами та смаженим м’ясом прокотив повз мене візок із двома киплячими казанами. Якоїсь миті він оглянувся, і ми стрілись поглядами. Чоловічок одразу вловив той дикий подив, неприхований страх та ошелешеність, що змішались у моїх очах. Він стримано всміхнувся, підморгнув мені та Янові і поштовхав далі свою паруючу будку.

Ласкаво просимо в Перу, хлопці…

ЧАСТИНА ІІ. МАНДРИ КРАЇНОЮ ІНКІВ

ТОЙ ДЕНЬ У ТРУХІЛЬЙО

…Кордон залишився позаду. Формально ми знаходились на перуанській території. Але то тільки формально. Насправді ми наче повиснули в повітрі: у паспорті стояв штемпель, який свідчив про те, що ми залишили Еквадор, але не було жодної відмітки, яка підтверджувала б в’їзд у Перу. Ми все ще належали Fronter’і.

Я продовжував повільно крокувати широченною вулицею Уакільяса, невпевнено роззираючись навкруги, відчуваючи, як перуанці проводжають мене зухвалими поглядами. Ян дріботів слідом за мною. Здавалося, вулиці не буде кінця. Мене починала дратувати ситуація, в яку ми потрапили. Хотілось підбігти і з розгону вліпити комусь смачного копняка. От просто так, щоб знали. І тільки усвідомлення того, що після такого вибрику мені по повній програмі наваляє копняків уся Frontera і я навряд чи зможу після того досягти визначних успіхів у дослідженні Перу, стримувало мене.

Ян більше не діставав мене питаннями, що робити.

— Мені це все не подобається, чувак, — натомість бубнів чех, — треба ушиватися звідси, поки нам не надраїли пики.

— Спочатку треба поставити той клятий штамп у паспорті, - тихо відказав я, — без нього у нас будуть проблеми при виїзді з Перу.

Ми пройшли ще метрів п’ятсот на південь. Нічого не змінилося. Як і раніше, я не бачив жодних пропускних пунктів, офісів міграційних служб, загороджень чи постів перевірки. Лиш полчища підозрілих харцизяк, які, здавалося, тільки й чекають моменту, аби якось на нас нажитися. Якби не ризик нарватися на проблеми при виїзді з країни, думав я, можна було б спокійнісінько перетнути Fronter’у пішки і не клопотатись штампами у паспорті.

Довкола нас снувало безліч мотоциклетних колясок-таксі [58]. Такий засіб пересування є дуже популярним у Перу. Таксоколяску роблять таким чином: до звичайного двоколісного мотоцикла на рівні заднього колеса приварюють два додаткових коліщатка меншого розміру, що не дають колясці валитись на бік. Потім з боків мотоцикла кріпляться два невеликих сидіння (або один двомісний диванчик), над якими зварюється каркас зі сталевих прутків. Насамкінець на каркас натягується прогумований брезент з прозорими вставками замість вікон. Іноді замість мотоцикла з боковими коліщатками використовується трицикл невідомої мені марки.

Нарешті я здогадався спинити одну з колясок і знаками показав молодому шоферу, що мені з напарником потрібно туди, де проставляють штампи у паспорті.

— Sн, entiendo, seсor! Un dolar o tres nuebo soles, por favor. [59]

Нуебо солів [60] у нас із собою ще не було, а міняти долари на Fronter’і я не мав ані найменшого бажання, побоюючись, що наміняю собі купу гарних фантиків замість грошей, тому я відповів таксистові «un dolar», він кивнув, і ми з Яном забрались у брезентову кабінку.

Коляска, диркаючи й обдаючи нас запахом бензину, рвонула на південь все тою ж широченною вулицею. За кілька хвилин Уакільяс лишився позаду. Вкотре за останній день довколишній ландшафт різко перемінився. Замість бананових плантацій та еквадорської тропічної рослинності довкола нас простягалася пласка, мов дзеркало, перуанська пустеля.

Через два кілометри з-за горизонту вигулькнула широка одноповерхова будівля з пласким дахом і великими заґратованими вікнами. Коляска звернула праворуч з магістралі і за кілька хвилин спинилася коло будинку. Вивіска над входом повідомляла, що перед нами станція митного контролю. Зсередини долинав галас, наче з бджолиного вулика.

На отримання штемпеля в паспорті знадобилося трохи більше однієї хвилини. Все відбулося дуже просто: зайшов у одні двері, вийшов через інші (причому, на ту ж саму вулицю) — і тепер ти у Перу. Так би мовити, офіціально, по-справжньому.

— Вітаю, чувак! Bienvenidos a Peru! — театрально проказав Ян, вискочивши слідом за мною на розпечену придорожню пилюку.

— Твій Будда, схоже, прихильний до нас сьогодні, - стримано всміхнувся я, і ми потиснули один одному руки, привітавши з маленьким успіхом. Напруга, яка сталевими лещатами стискала нас протягом останніх кількох годин, зрештою спала.

— Тепер куди? — поцікавився перуанець, що терпляче чекав нас коло своєї коляски.

— У Тумбес, — бадьоро скомандував я.

Юнак оглянув мене з голови до ніг і ліниво пробурмотав:

— Я не поїду в Тумбес. Це дуже далеко.

«От паскуда, — подумки вилаявся я, — ти ба який, геть як наші київські таксисти». Але вголос, розуміючи, що на Fronter’і краще ні до кого не нариватись, спокійно проказав:

— Тоді вези нас туди, звідки ми зможемо доїхати до Тумбеса.