Макс - Дашвар Люко. Страница 30

Макс проганяє думки – зайві. Встати… Лише сідає. Привалюється спиною з клятим рюкзаком до поваленої сосни. Рюкзак покинути! Без нього зможе дошкрябатися… До людей.

Крок, другий… Так он у чому підвох… Закинути у безвість і залишити… Зовсім одного. Несподівано і підло. Чому… не попередили?! Повернутися! Знищити ту «Весну»… Відібрати у молодика «A.LANGE amp;SOHNE» – трофей!

Крок, другий… Ні! Не йти! Присісти і дочекатися сонця… Може, зовсім поруч люди.

Крок, другий… «Чому я йду? Йти ж… неможливо! Ніг немає… Рана. Чому я йду?…»

Зупиняється і завмирає – далеко попереду, при землі, набагато нижче, ніж ліхтарик на лобі Дона, блимає слабкий теплий вогник. Матінко… Всередині вибухає тепла радісна хвиля, заливає по вінця, лоскоче горло. Макс шкандибає, як той каліка, на вогонь. Люди, люди… Падає, підводиться, шкутильгає далі. Житиме… Наче померти збирався. Житиме. Зараз… дійде і розкаже людям… Така халепа! Зрозуміють… Зігріють… Люди… милосердні…

…Біля розведеного вогнища сидить спокійний, як тиха вода, Дон.

– Нормально. Деякі інші під ранок приповзали, – каже. – Чай будеш?

Макс киває – так. Економити… Економити слова. Роззирається – біля вогнища на невеличкій галявинці під розлогим кущем розкинутий намет. Дон потягся до вогню, зняв з нього невеличку алюмінієву каструльку з ручкою, з неї окріп у металеву кружку, туди ж пакетик чайної заварки. Максові й на думку не спало кривитися – з пакетика?… Гарно! Як гарно… Долоні прикипіли до кружки, так гарно – про ноги забув. Дон пам’ятав.

– Як ноги?

– Погано.

– Покажи.

Так – без слів. Слухняно відставляє кружку у сніг, тремтячими руками стягує з ніг брудні черевики, підставляє п’яти під вогонь – господи, як же боляче… Дон сідає ближче, обдивляється криваві пухирі.

– Ще походиш…

Притрушує рани попелом з вогнища, обмотує бинтом.

– Чисті шкарпетки вдягни. Потім покажу, як онучами ноги обмотати, щоб чобіт сидів.

– Шкарпетки… у рюкзаку.

Дон незворушний.

– То йди… по рюкзак.

– Ліхтарик даси? – тільки й запитує Макс. Сперечатися – собі ж гірше, останні сили забере. Усе тут відбувається за правилами якоїсь іншої, раніше не відомої Максові, справедливості. І або прийми її миттєво, або подохни.

– Босим іди, – Дон простягає Максові ліхтар. – Не застудишся. Гарантую.

– Звідки я прийшов?

– Звідти, – Дон показує у бік високої смереки – височіла посеред інших дерев пихато.

Макс чіпляє ліхтар на лоба – до смереки. Вдячні ноги несуть, не болять, терплять. Гріють землю. Чи то земля їх. Не холодно. «Варто… Варто довіритися Дону, – думки судомами. – Дон знає…» І все обертається – чи видно ще вогнище?

За кілька хвилин дошкрібся до поваленої сосни. Аж посміхнувся. Стоїть собі рюкзак. Підхопив – скоріш назад. Хай Дон не думає, що він геть ні на що не здатний!

– Нормально, – тільки й сказав провідник. Викинув брудні бинти, наново присипав рани на Максових ногах гарячим попелом, обмотав чистими бинтами.

– Вдягай чисті шкарпетки і – спати, – наказав. – Каремат не загубив?

Ні – без слів. Поліз до намету. «Соснові гілки під сподом», – здогадався. Кинув каремат на долівку, зачохлився у спальник, скрутився… «Хіба тут заснеш?» – подумав. Заплющив очі й усвідомив – відрубається…

Спав би ще… Ні снів, ні печалі. Холод очі роздер. І голод – їсти хотілося страшенно. Спробував підхопитися – аж зойкнув: ноги-рана попухли. Поліз із намету накарачках. Сонце тільки означилося світлими тінями на темному лісі.

– Нормально, – Дон сидів біля вогнища, грів у каструльці в од у.

– Ти не спав?

– Спав.

Макс роззирнувся – поряд із наметом снігове кубло, смерековими вітами укріплене. «Ведмідь…» – подумав. До дідька на ведмедя схожий – дужий, сильний, спокійний, поки не зачепиш.

– Як ноги? – почув.

Макс знітився якогось і раптом сказав:

– …Нормально.

Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.

– Оброблю…

Паскудство! Стискав щелепи – тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п’яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов’язку – просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.

– Шкарпетки, онучі, чоботи, – командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. – Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.

Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!

– Кудись не встигаємо? – Макс рився у рюкзаку – де той сухпай?! Дивувався – ноги попустило.

– Як не йтимемо, померзнемо, – Дон уже колотив у кружках чай. – А сьогодні найважчий день.

– Чому?

– Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.

– А сухпай?… – Макс врешті витяг з рюкзака консерву – банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. – Це все?

– Сухпай на один день. Далі – самі…

– Небагато… на п’ять тисяч євро!

– П’ять штук виклав? – поцікавився Дон.

– Забагато?

– Були такі, що й десяточку платили…

Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.

– Печивом обійдуся…

– Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…

– А ти…

– А я вже мишей засмажив і наївся, – Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. – Коли повернуся, щоби готовий був.

Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.

Наковтався – й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. «Нормально», – повторив подумки слова Дона. Жахнувся – невже нормально?… Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…

– Чому намет не зібрав?

Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.

– Я? – здивувався Макс.

– Ти.

Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав – провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.

– Доне… Ти не змерз?

– Нормально… Воруши ратицями. Намет від хвої відчисть, склади правильно, бо він тобі удвічі важчим здасться.

– Намет я несу?

– Міг би й не питати.

– Сьогодні перший день весни, – якогось згадав Макс. Віджбурнув чоботом черевики – не виправдали сподівань.

Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака – згодяться…

День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг – чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?

Макс тупцював за Доном – обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу – крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.

– Довго ще йтимемо? – запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.

– Ноги?

– Їсти хочеться… Може б… вполювали щось їстівне.

– З гори спустимося, займемося, – пообіцяв Дон. Порадив: – Ти відпочивай поки…

– Привал?

– Ні. Йди і відпочивай…

Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі – небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…

– Гарно… – прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія – і по ній можна до людей…