Макс - Дашвар Люко. Страница 31
– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…
Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.
– Тут спробуємо…
Макс без сил упав на сніг.
– Пробуй… Я так посиджу…
– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.
– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.
Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.
– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…
– Дякую… Не голодний…
– То сніг розгрібай.
– Навіщо?
– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.
– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.
– Сьогодні тобі чергувати, – Дон спокійно звів нанівець початки конфлікту. Дістав з рюкзака мотузку. – Піду ще хавки пошукаю…
Чай… Думка про гарячий чай відірвала Макса від землі. Ані лопати, ані грабель яких, аби той сніг розчистити. Ані сил… Упав навколішки, відсунув ліктем трохи снігу. Знову. Набрав у долоні, відкинув. Хіба що так? За п’ять хвилин грубі вовняні рукавиці з хутром всередині стали мокрими і холодними, як смерть.
– Нормально, нормально… – умовляв себе спустошено.
Рукавиці на сніг, посунув гілки збирати. За півгодини лежав пузом на снігу, дмухав на чорні гілки. Поряд валялася напівпорожня коробка сірників. Згадав про паперову обгортку від печива – кинув десь тут… Знов на ті ноги… Де? Ледь знайшов. Підклав папірець під гілки.
– Ну, прошу, прошу… – кланявся гілкам, дмухав.
Гілки тріснули, дим пішов…
– Отак! – відкинувся у сніг переможно роззирнувся, начеб навкруги захоплені глядачі ось зараз зааплодують, і побачив червоні ягоди на голому кущі.
Перевернувся на живіт, поплазував до куща.
– Шипшина… Шипшина… – шепотів, слина в роті. Зірвав ягідку, розжував разом із кісточками і колючими волосинками. Проковтнув, ледь не знудило. Другу, третю…
Коли Дон повернувся з дохлою білкою на ремені, багаття так і не розгорілося. Макс сидів біля голого куща, запихався шипшиною.
– Нормально, – провідник тільки й рипнув зубами. Рюкзак на плечі. – Вперед…
– Зачекай, а як же… чай… Перепочинок, їжа… Черв’яки твої… Вогнище. Я старався… Дон! Стій же… – біг слідом, ноги гули.
Дон зупинився, зміряв Макса колючим поглядом.
– Рюкзак! І намет! – пішов геть. – Доганяй…
А-а-а… Знаємо ми ваші штучки! Підеш, фіг тебе потім знайдеш. Макс побіг до так і не розведеного вогнища, де валялися рюкзак і намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.
Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.
Дон роззирнувся, утерся хвостом дохлої білки.
– Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.
Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.
– Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…
«Так», – кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом – кидь руку в ополонку. Висмикнув – рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…
– Чуєш! – гукнув Макс. – Я теж хочу…
Дон озирнувся – вогонь горить. Кивнув – ходи…
– Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, – пояснював. – Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь – хапай!
Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу – кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.
– Нормально, – сказав Дон. – Ходімо вечерю готувати.
У печері – димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. «Дон сам усе з’їсть, – розумів правду життя. – Я сьогодні нічого не вполював…» Дон – руки у кровищі – муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою – і не гидує ж… Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем – руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…
– Давно таких, як я, супроводжуєш? – запитав обережно.
– Не перший рік, – відповів Дон байдуже.
– Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…
– За маршрутом, – лаконічний.
– Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут – ніби й не було людей ніколи.
– У нас не один маршрут.
– А нащо… надовго так?
– Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…
Макс відчув – по спині лід.
– Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.
– Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.
– Є другий етап?
– Так. Для тих, хто успішно здолав перший.
– І що ж там за ризики?
– НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…
– І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?
– Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.
Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось – поможи!
– Серйозна така у вас «Весна»…
Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.
– Можна їсти.
– Смачного…
– А ти рибу бери, – сказав Дон.
– Ні… Не вполював, – видушив Макс.
– Та намагався.
Макс почервонів:
– Дякую…
Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…
Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
– Зараз чай заварю.
– З соснових гілок?
– З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
– А справжній чай хіба теж скінчився?
– Скінчився, – відповів Дон. Потягнувся. – Спати будемо.
– А як ти білку впіймав? – Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку – з суто практичних міркувань. «Яка вона на смак?» – думав.
– Два варіанти, – відповів Дон. – Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
– А другий?
– Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… – замовк. – Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: «Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…» Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж ґатунку. Звична атмосфера…