Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 25

— Знаєш, по-справжньому я вже давно закоханий в істоту, якої зустріти не можу. Можливо, її й не існує в природі. А можливо, вона десь є, але ми не можемо зустрітися. Не перетинаємося.

— Хто вона? Як вона виглядає?

— Вигляд її не має суттєвого значення. Щось мусить бути внутрішнє, що поєднає нас. Щось таке, для чого слова будуть зайві.

Якби вона в цю хвилю сказала: «Ви зустріли її. Це я!» — гадаю, мурашки б мені побігли по спині. Відтепер я перестав її сприймати як щось реальне, щось, що живе і належить цьому світові. Мені здалось, що я розмовляю з кимсь, кого невідомі сили навмисне послали до мене на розвідку.

— А вам не здається, що ви граєте переді мною роль ідеального письменника? Ви ж не такий насправді. Це для вас вигляд не має суттєвого значення? Ніколи не повірю.

— Ти даремно кпиш. Коли я кажу, що вигляд не має значення, то це означає, що для мене не має значення колір волосся або очей, величина бюсту чи сідниці, ноги худі чи припухлі й таке інше. Безліч інших чоловіків тобі точно визначать, хто їм найбільше подобається: брюнетки чи блондинки. А я — ні. Я ніколи не марив такою, як Клавдія Шифер, бо всі модельки дурні, як корки від шампана. Я в цьому мав змогу не раз переконатися, беручи участь у журі на конкурсі місок. Дівчина, яка має ідеальну фігуру, уже не здатна злетіти вище своєї дупи. Може, вона й хоче це зробити, але дупа не пускає.

— О, як цікаво! А я ж усе думаю: яка сила несе мене все вгору і вгору, а то, виявляється, неідеальна фігура. Отже, ви не розчарували мене. Я склала собі таке уявлення про вас, що ви здатні на великі почуття… Я не знаю, як це сказати… але ви не той, за кого намагаєтесь себе видати… Ви інакший. Мені здається, вам краще залишитись самому. Як Ніцше.

— Я не можу бути сам. Мене це гнітить.

— Але ви мусите писати, а не гаяти свій час на жінок. Вони ж не коштують цього. Та, яку ви кохаєте, або з’явиться, або не з’явиться. Пошуки її — марнування часу. А більшість жінок — потвори.

Ці слова різонули мене так гостро, що я спалахнув.

— Що ти кажеш? Ти ж сама — жінка!

— Так. І я потвора. Тільки я усвідомлюю це, а всі інші — ні.

Чогось подібного з жіночих вуст мені чути не доводилось. Скільки їй років? Сімнадцять? Сорок? Сто? Триста? Чи тисяча?

— Я потвора, і ви це зрозумієте. Згодом.

Сутінки заволікали все довкола, і слова її звучали моторошно. Я не знав, що маю далі з нею чинити. Взяти пляшку шампанського і сісти на лавці? Далі запропонувати брудершафт і цьомка в бузю? Потім обняти, другою рукою погладити волосся, ковзнути нижче — до персів. Все це було, було… Чомусь мені не хотілося проробляти всю цю бліц-програму саме з нею. Але й розмова починала гнітити, бо ні до чого не вела. Я з жалем подумав про дівчину, яка зараз чекала мого дзвінка. Ми мали зустрітись, щоб разом їхати до мене. А там усе просто і звично. Вона вбере халатик, ми повечеряємо, подивимось якийсь детективчик і спалахнемо любов’ю на годинку-півтори. Вона спитає: «Любиш мене?» Я відповім: «Люблю». Вона скаже: «Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що з собою зроблю». Я відповім: «Я ніколи тебе не кину». Бо слова нічого не коштують — це як гра в карти: кладеш відповідне слово саме на те місце, де воно очікувалося співрозмовником. Слів так багато, що на всіх вистачить. «Мої батьки запросили тебе до нас в неділю на обід», — скаже вона. «Добре», — зітхну я. Скільки вже тих обідів було з різними батьками, що й цей переживу. «Вони так хвилюються», — скаже вона і з надією подивиться в мої очі. Але тут я змовчу. Деколи слід робити пас. Коли не йде карта.

— Ви думали зараз про неї?

Я знервовано засміявся. Тільки цього ще бракувало, щоб вона читала мої думки.

— Я маю на увазі ту дівчину, з якою ви зараз бавитесь у кохання.

— Ти вгадала. Як це тобі вдалось?

— Я помітила збайдужілий вираз вашого обличчя. Я зіпсувала вам вечір?

— Ти зіпсуєш його ще більше, якщо не скажеш, що ти від мене хочеш.

— Хіба я не казала? Я хочу спілкування.

— Чому саме зі мною?

— І це я пояснила. Ви неуважно слухали?

— Уважність — не найкраща моя риса. Я мав би тобі в чомусь допомогти. Але ти сказала, що я форсую події.

— Так, це правда. Я відчуваю, що вас дратує. Досі ви спілкувались із жінками, маючи перед собою кінцеву мету — ліжко. Хіба не так? Тоді ви не стримували свого красномовства, сипали перлами, розпускали пишного хвоста, мов павич. Вам було цікаво: здобути або не бути! І ви здобували, бо жінки люблять вухами, а не очима, на відміну від вас, чоловіків. А кому, як не письменникові, відомо тисяча й один спосіб, як полонити жінку? Ви успішно цим користались. Тоді вам нудно не було.

Звідки вона про це знає?

— Але потім… Що потім, коли ви її врешті здобули?

— Ти надто все ускладнюєш, — сказав я. — Справді, процес здобування захоплює. Це як лови. Але ж не тільки я здобуваю її, бо ж і вона здобуває мене. Це правда, що потім може настати пустка і нудьга. Але не завше. Є жінки, з якими цікаво незалежно від того, чи ти її вже здобув, чи тільки збираєшся. Зрештою, з деякими паннами, з якими я колись кохався, я підтримую дружні стосунки.

Вона з недовірою зиркнула на мене, але не здалася:

— А все ж признайтеся, що для ще нездобутої жінки ви переціджуєте слова, як крізь сито. Ви ДУМАЄТЕ, що сказати, що вчинити. Це як прем’єра в театрі. Зате згодом усе котиться й без напруження. Вам уже не конче грати роль лицаря. І ви її перестаєте грати.

— Вона так само перестає бути принцесою.

— Якби ви її кохали, вона не перестала б нею бути.

— Що ти знаєш про життя? Життя — це гра без правил. Усі твої стендалі, бальзаки і цвейги писали романи, а не підручники з фізики, де діють точні закони. У стосунках між чоловіком і жінкою діють закони джунглів. Знаєш, що сказав про жінку Гельвецій?

— «Жінка нагадує обідній стіл. Одними очима дивишся на нього перед обідом і зовсім іншими після». Скількох жінок ви зробили нещасними?

— Гадаю, їхня кількість буде відповідати кількості тих жінок, через яких і я почувався нещасним. Усе в світі зрівноважене. Крім того, що таке нещастя з погляду часу? Років п’ятнадцять тому я був закоханий у дівчину, яка бавилась мною, мов кицька клубочком: то притягне, то відпустить. Я страждав, я був нещасним. Я мучився, я не спав. Я писав вірші, від яких у мене на очах проступали сльози… Це було довгоноге створіння з пишним попелястим волоссям. Недавно я зустрів її. Вона пройшла повз мене, не помітивши. Вела за руки двох дітей. Я пішов услід. Навіщо — і сам не знаю. Я йшов за нею і дивився на її розпухлу сідницю, яка за кожним кроком підстрибувала, наче драглі на тарілці. Вся вона розповзлась, і видно було, як бюстгальтер втискається у її тіло, окреслюючи широкі складки сала. На голові вітерець розвівав несміливі пір’їнки колишньої пишноти… Я зрозумів, що це саме та нагода, коли я можу розплатитись за все. Я знаю, що вчинив жорстоко. І мені навіть соромно…

— Ну, і що ж це було?

— Я наздогнав її, плеснув рукою по сідниці й сказав: «Привіт, зозулько! Як ся маєш?» — і пішов далі. Це все.

— Це все?

— А хіба треба більше? Досить, що вона теж мене впізнала… Здається, я забув сказати, що я тоді йшов під руку з одною чарівною особою.

Мар’яна розсміялась:

— Та ви справжній садист.

— А, до речі, ті сльозливі вірші, коли я їх тепер переглянув, видалися мені такими смішними, що я їх спалив.

— Отже, я в вас не помилилася. Ви — цинік. Тому я і вибрала вас. Ви — цинік, але тільки тому, що цинізм — ваш панцир. Ви вдягаєте його тоді, коли боїтеся, що вас боляче поранять. А в душі ви не такий. Вам слід було народитися жінкою.

— Тільки не це! Я б тоді працював на самі аборти.

Вона, здавалось, на мої кпини не звертала ані найменшої уваги.

— Якби ви були жінкою, ви змогли б подолати самотність. Ви б не перебували в постійних ловах примарної істоти. Яка, можливо, взагалі не існує. Все, що вам зараз лишилося, — це красиво піти.

— Піти? Чому піти?