Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 28

— Хто тут живе? — отямила мене із задуми Мар’яна.

— Жив. Поет Грицько Чубай. Понад десять років тому помер у віці Ісуса. Кожне покоління мусить мати когось, хто помре у віці Ісуса. Ми влаштовували пікніки на тому острівцеві, смажили м’ясо чи сало, горлали пісень і декламували вірші. Одного разу мені мама передала зі Станіславова пироги, і ми їх нанизували на шпички та гріли на вогні. Домашнє вино з чорних порічок смакувало якось по-особливому.

— Я одразу відчула, що від цього острівця віє чимось незвичайним, якась таємнича аура піднімається над ним і огортає щоразу, коли ступаєш туди.

До острівця був перекинутий кволий дерев’яний місточок, розлоге гілля плакучих верб сягало до самої землі, утворюючи непроникну для очей густу завісу. Буйна зелень мерехтіла метеликами, сюрчала і бзикала, пригощаючи барвами квітів і памороками меду.

— Правда, тут гарно? — спитала Мар’яна.

— Тут фантастично, — пролунав голос Грицька Чубая.

Я роззирнувся і побачив його при березі у човнику з вудкою. Він сидів, скулившись, спиною до нас, із-під солом’яного бриля спадали патли. Я усміхнувся.

— Що таке? Куди ви дивитесь? — поцікавилася Мар’яна.

— Он там з берега ми колись із Грицьком ловили рибу.

— Тут є риба?

— Зараз не знаю, а тоді була. Карасики. Ми їх тут же чистили, потрошили і смажили на вогні.

— Попадалися й лини, — сказав Грицько. — Якщо ви сядете отам під тією вербою, то сховаєтеся від людського ока.

Узявши за руку Мар’яну, я підвів її до верби, розсунув гілля, і ми увійшли в зелене шатро. Трава там була густа й висока, темно-зеленої барви. Ми сіли на траву, я розкоркував вино і запропонував Мар’яні, вона ледь пригубила. «Ого, діла не буде», — зітхнув я в душі. Коли ж підніс пляшку до вуст, то знову почув голос Грицька:

Вибігає на море човен —

Такі вигинисті груди.

На човні капелюх, як сито,

Попід тим капелюхом люди.

Небагато — один китаєць.

В руках вудочка тростинова.

Віють пальми, шугають баклани,

На горах снігу обнова.

А чомусь він сумний, китаєць,

Загадався, забув про вудку.

Виринає дельфін із моря:

— Китайцю, не треба смутку.

— Ну як же «не треба смутку»!

Мій кораблик такий пасматий,

сам я юний, тоненькі вуса,

ще й червоні на мені шати.

А поглянь же ти — я невільний,

І з такою вродою пишною

Примальований до фаянсу

Чиєюсь рукою зловтішною!

— Свідзинський, — промовив я.

— Ви про що?

— Згадалося… Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.

— Ніколи не чула.

— Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.

— Прочитайте що-небудь.

Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:

Коли ти була зо мною, ладо моє,

Усе було до ладу,

Як сонце в саду,

А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.

Розрив-трава високо росте,

Розірвала ночі і дні.

Перше були вони як крила ластівки:

Верх чорний, спід білий, а крило одно.

Тепер вони як розламаний камінь —

Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,

Туга рве мислі мої,

Як буря метає снігом.

Одна сніжинка паде на лід,

І вітер жене її в безвість,

Друга лягає при березі

У скований слід копита,

Третя розбивається об сук,

Стало тяжко нести мені час.

Я п’ю полин, ладо моє,

Ввечері і вранці

Я п’ю полин.

Та багато полину в степах,

Не спити його, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.

Квітка у полі,

Дерево в лісі,

Дитина в місті,

Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,

Не в одному вікні вітаєм ми ранок,

І забув я творити казку.

Так гостро дивлюсь,

А бачу тільки видиме,

Тільки можливе, ой ладо моє.

Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.

— А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондзаемона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? — спитала вона.

— А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!

— Так. Я закохана в японську літературу.

— Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.

— Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше — це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!

— Для свого віку ти багато встигла. Коли я мав стільки років, як ти, я читав Стівенсона і Жуля Верна.

— Справді? — здивувалася вона.

— А що тут дивного? Акутагаву видали, коли вже я був на другому курсі. Отже, прочитавши Тікамацу, ти побачила, яким чином можна театралізувати самогубство. Не вистачало тільки перевдягнутися нам у кімоно і зробити харакірі.

— Я вже думала. Але нас не зрозуміють. Справжніх поціновувачів самурайських ритуалів надто мало. Зрештою, Дзіхей і Кохару не вчинили харакірі… «Так, ми помрем В один і той же час, Та смертю не одною. Ти від меча, Я від петлі…» — зацитувала вона. — Пам’ятаєте?

— Дзіхей двічі пробив їй груди мечем, а сам повісився на її рожевому поясі. Як на мене, надто страшна смерть.

— «Занурює меча він по саме руків’я, Відтак прокручує його насилу. Життя Кохару відлітає, мов сон на ранішній зорі…»

— Проте «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж» — не єдина п’єса Тікамацу про самогубців. Перед нею 1703 року він написав ще «Самогубство закоханих у Сонедзакі».

— Я її не читала.

— Жартуєш? Тоді це дивовижний збіг обставин. У тій п’єсі саме коханка пропонує коханцеві разом піти з життя.

— Як цікаво! Про що ця п’єса?

— Там ідеться про такого собі нерозважливого парубка Токубея, який закохався в куртизанку О-Хацу. Зрозуміла річ, це не сподобалося його дядькові, і він вирішив оженити Токубея на своячці. З цією світлою метою він таємно вирушив на село до парубкової матері й вручив їй гроші на весілля. Токубей, дізнавшись про це, відібрав гроші, аби повернути дядькові, але дорогою зустрів товариша, який попросив позичити йому гроші. Ну і Токубей, добра душа, погодився, але коли в умовлений день нагадав про них, товариш зробив здивовану міну і сказав, що жодних грошей не брав. Тоді Токубей продемонстрував при свідках розписку з печаткою боржника, але той звинуватив Токубея в крадіжці, бо він свою печатку начебто давно загубив. Коханці в розпачі. Гроші пропали, Токубею доведеться одружитися з нелюбою дівчиною. І тут О-Хацу каже Токубею, що вона цього не переживе. І якщо Токубей згоден, вона готова вчинити разом із ним самогубство.