Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 33

Я зиркнув на неї і побачив, що її очі блищать від сліз. Чого вона чекає від мене? Щоб я розкаявся і впав до її невинних стіп, заламуючи руки? Але ж я міг і відповісти. Так, міг би. Я міг би сказати: «Бабо! Чи ти знаєш, що таке кохання? Що це таке, коли двоє спраглих тіл якась божевільна сила притягує і сплітає в один клубок? Коли все, що було досі й буде пізніше, розпливається в драглистім тумані, а лишається тільки те, що є: шалена пісня тіла, танець вогню, буря і натиск, виверження вулкана, всесвітній потоп! Що ти знаєш? Ти, котра жодного разу не захлиналася хмільним вином сперми? Що знає твій язик, який лизав тільки морозиво? Що знає твоя задниця, крім медитацій на унітазі?.. Навіть твоя сестра не зможе тобі чогось більшого оповісти, бо я певен, що кохалась вона лише в темряві під ковдрою і не частіше, як раз на тиждень».

Я міг це сказати, але змовчав.

Тим часом ми з Лідиним батьком лишилися самі, жіноцтво подалося готувати десерт. Ми випили, і він знову щось молов про політику, я не слухав, та коли він спитав, що я про це думаю, я пальнув:

— Гівно!

І, виявляється, влучив, не цілячись.

— Власне! Гівно! — враз ожив старий. — Я одразу відчув, жи ви файний хлоп. І скажете якраз так, як я думаю. І так сталося! Я подумав: гівно. І ви сказали: гівно! Хоча могли робити з себе культурала. А я, скажу вам, всіх тих жевжиків — «прошу, перепрошую» — на нюх не терплю! Моя жінка мені за те слово не знати яку проповідь вичитала б.

— За яке слово?

— Та ж за «гівно»! Бо ж мені не вільно таких слів уживати. А так деколи хочеться! Знаєте, що я вам скажу: не слухайте тої пришелепуватої Роксоляни. Баба без хлопа робиться свіркувата. Раніше мене виховувала тільки моя жінка, а тепер, коли та поселилася в нас, обидві. Деколи вже собі думаю: може, якої трутки підсипати?

— А чому б вам її не вграти?

— Кого? Ту вар’ятку?

— А чому ні? Задниця в неї аж проситься.

— Ви гадаєте, поможе?

— Самі ж кажете, що баба без хлопа дуріє.

— Але ж вона ще цілка!

— Ну то й що? Хоча я дуже сумніваюся. Може, хлопа вона й не мала, але за стільки часу могла давно собі той скарб пробити — як не пальчиком, то огірком.

— Що ви кажете? Гадаєте, вона собі могла зараджувати огірком?

— А чим огірок нездалий? Одним словом, зґвалтуйте її так, аби аж на стіну дерлася. В міліцію вона не піде. Побачите — їй це сподобається.

— Думаєте?

— Гарантую! Ще захоче.

Очі в нього загорілися, і я вже бачив, як мозок почав шалено розробляти замах на невинність швагрової. Шкода, що я не побачу цієї екзотичної сцени. Із задоволенням тримав би за ноги.

— Але скажіть мені… чи перед тим, як її ґвалтувати, я мав би щось до неї промовити?.. Щось таке, знаєте, приємне… може, поцілювати?

— Не той випадок. Мусите обійтися без слів. Якщо ви почнете говорити, зм’якнете, а вона вас викпить — і по всьому. А так підкрадіться без слів, поваліть її на підлогу…

— Може, ліпше на ліжко?

— Слухайте, пане Ромцю, чи ви кого-небудь у житті ґвалтували?

— Ні, або що?

— Ну, то слухайте і запам’ятовуйте. Ґвалтувати на ліжку набагато важче, бо ліжко пружинить, а кобіта може підкидатися, і тоді дуже тяжко втримати рівновагу. Натомість підлога — ідеальне місце для ґвалту. Руки її сплітаєте їй під спиною і тримаєте лівою рукою обидва її зап’ястя. Таким чином правиця ваша вільна. Що ви робите нею?

Пан Ромко стріпнув головою і мужньо прорік:

— Буду крутив цицьки.

— Так от: правою рукою здираєте майтки. Одним різким рухом. Р-раз — і нема. Кобіти без майток втрачають запал до оборони. Їхня сила вся в майтках. Ваша швагрова — це такий тип баби, котра хоче, аби її взяли силою. Можете навіть дати по писку.

— Перед тим собі всмалю десять дека…

— І все зіпсуєте. Як дихнете на неї, то вона вирішить, що то не хіть вас опанувала, а горілка. Тоді вона буде боронитися до останку. І нізащо не піддасться. Раджу не тільки не пити, але й не наїдатися.

— Ага, то я маю її ґвалтувати натще?

— Звичайно. З повним животом таку важливу справу можете й завалити.

Він знову замислився, а я тішився, що мені вдалося його зворохобити, пробудити в ньому справжній азарт, розпалити пристрасть, тамовану стільки часу.

— А бігме, протру їй сажу! — потер долоні. — Жалітися не буде. Слухайте, а скажіть мені так, по правді, ви вже мою Лідку теє? — Я всміхнувся. — Е-е, та що я питаю! — махнув рукою. — Ясно, що за пальчики вже давно не тримаєтесь. А мені не шкода. Бігме, не шкода.

Врешті з’явились жінки з полуничним тортом і кавою. Старий уже був добряче підпилий і грайливо скалив око на швагрову. Та копилила губу і, либонь, збиралася з думками, аби розродитися новою тирадою. Ліда сіла біля мене, і її рука лягла мені на коліно.

— Пане Юрку, — озвалася тета Роксоляна, — наш нарід багато терпів, хто тільки його не плюндрував, хто тільки не знущався… він то все пережив. І от тепер, коли можна про те все писати, ви пишете про… про… про той ваш…

— Прутень і розкішницю! — реготнув старий. — О-о, я пам’ятаю.

Гнівні очі обох сестер пронизали старого, і він опустив голову.

— Власне! — продовжила тета. — Ви пишете такі свинства, яких наша література ніколи не знала. І не тільки література. Наш нарід вихований у традиціях чистої любові. В його мові навіть не існує нецензурних слів.

— Гівно! — сказав старий.

— Ромку, перестань! — сполохано кудкудакнула пані Мирося.

— А чо’ перестань? — не здавався він. — Якщо це слово нецензурне, то мусите визнати, що воно таки є. А коли воно цензурне, то не бороніть мені його вживати.

— Я маю на увазі інші слова, — сказала тета.

Лідина рука гладила мені ногу.

— Є дуже багато важливих тем. Наприклад, голод… — нудила вона мене далі, нарізаючи полуничний торт, і полуниці чвиркали червоним соком, — … репресії… коли людей вночі витягали з теплих ліжок… (Лідина рука розщіпнула мені штани і витягла з теплого лігва прутня.) Наш народ не раз повставав проти гнобителів… (І мій прутень повстав під її пальцями, а тілом розлився жар.) Чому ви не пишете про наших героїв? (Мій прутень героїчно пульсував у Лідиній долоні, відчуваючи те саме, що відчуває курча, коли йому скручують шию.) Про вас говорять страшні речі… Я, звичайно, не вірю, але ж подумайте: про інших такого не кажуть!

Лідині пальчики бігали так спритно, що я почав уже закушувати вуста.

Пані Мирося поклала нам по кавалкові торта і налила каву. На хвильку Ліда залишила мого прутня, щоб надкусити торт і надпити кави.

— Ви впали в моїх очах…

Покинутий напризволяще прутень відразу ж опав. Та неможливо впасти в пальцях Ліди, і за хвилю вони, вимащені кремом, заковзали вгору і вниз, і прутень знову виструнчився.

— Ви свідомо себе протиставили суспільству. Я навіть чула, що вас хотіли відлучити від церкви.

— Від православної, — сказав я. — Але виявилося, що це неможливо, бо я греко-католик. А жаль…

— Не блюзнірте!

— Чому? Я поповнив би чудову компанію: Мазепа, Толстой, Джордано Бруно, Жанна д’Арк, Савонарола, Ян Гус…

Вона дивилась на мене так, мовби я щойно кинув їй у тарілку здохлу мишу, потім перевела погляд на свою сестру, і та врешті прорекла, карбуючи кожне слово:

— З такими поглядами ви ніколи не отримаєте нашої доньки.

Цієї миті мій прутень забився в конвульсіях, вистрілюючи живицю туди, куди його спрямувала Лідина рука: просто на коліна теті Роксоляні, яка сиділа навпроти мене. Бідоласі перехопило подих, і її вирячені очі повільно опустилися, щоб побачити це жахіття. Матуся нічого не помітила, вона дивилася на Ліду, яка, витягши руку з-під столу, з насолодою облизувала пальці.

— Лідуню! Та ж на столі лежать серветки!

— Ах, цей крем такий смачнющий! З вершками… Якраз такий я люблю.

Я тихенько затягнув замок на штанях і видихнув повітря. В голові грали скрипки і віолончелі. Перестрашені очі тети Роксоляни врешті піднялися над столом, і вона, втупивши в нас свій звіріючий погляд, взяла зі столу серветку й витерла коліна. Пан Ромцьо лукаво мені підморгнув. Невже він щось помітив? Байдуже.