Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 35

— Ти що, вже й сестру свою трахати почав? — спитала Віра, і я заціпенів, гарячково роздумуючи, що ж цього разу було забуто і ким.

— Та я б з радістю, — засміявся я, аби якось зм’якшити ситуацію, — але вона вихована трохи ліпше за мене. А що?

— Та нічого. Просто вся подушка тхне її духами та запацькана її помадою. Оскільки це не мої духи і не моя помада, значить — твоєї сестри. А як іще можна заквацяти помадою подушку, як не віддаючись тобі, лежачи на животі?

Віра мені подобалася тим, що багато читала і вміла робити висновки. Ту нещасну подушку вона підмостила собі під спину і тепер мені тицяла пальцем у рожеві плями помади. Ну, все. Більше мені в ліжко жодна дупа не ляже, поки не змиє писка.

— Сволоч ти, — сказала вона, хильнувши добрий ковток мартіні.

В її словах бриніла гірка правда. Я, зітхаючи, подався на кухню, вийняв із холодильника пляшку вишняку і ликнув з горла.

— Чому ти не вечеряєш? — спитала вона з промовистою іронією, несподівано з’явившись на кухні.

Перш ніж відповісти, я почав пригадувати, що я їй брехав про цю неділю. Здається, я мав іти на роботу готувати свої сторінки в газеті. Для нас, журналістів, вихідних нема. Логічно, що я мав бути голодним, як дикий вепр. А Віра знала, що їсти в місті я не люблю. Ну що ж, у мене є ще друзі, які радо нагодують.

— Я у Влодка перекусив. Він передавав тобі привіт.

— Як добре! Дякую… І що ти там їв?

— Картопляні пляцки.

— Я тебе, коханий, сьогодні всюди шукала й обдзвонила все, що можна. В редакції ніхто слухавки не брав, а Влодкова жінка сказала, що її чоловік уже тиждень у Польщі. Це так, між іншим.

— Ну і що це міняє? — не здавався я. — Хіба, коли він у Польщі, я не міг зайти до них на пляцки?

— А як із привітом?

— Нормально. Він якраз подзвонив, почув, що я в них, і передав тобі привіт.

Залізна логіка вбиває жінок наповал. А чому? Бо чоловіки вміють мислити логічно. І це їх рятує. Але не завжди.

Я вже збирався до лазнички, щоб змити останні сліди гріха, коли Віра наблизилася до мене, і вже з її єхидної посмішки можна було передбачити, що готується щось феноменальне. Уже тут я міг би якимсь чином захиститися, не дати себе прилапати так просто і так тупо, але, бігме, я цього не сподівався. Та й взагалі, чи міг я в той момент нормально мислити, коли вона пригорнулася до мене і засмоктала так, що я втратив дар логічного мислення на найближчі півгодини, водночас її лукава рученька розщіпнула мені штани і проникла у звичні для неї місцини. Але це священнодійство тривало лічені секунди. Віра відштовхнула мене і піднесла долоню до свого чутливого носика. Серце моє зупинилось, і я збагнув урешті всю підступність її вчинку, адже вона вдалася до способу відомого, мабуть, ще з часів первіснообщинного ладу. За мить моя щока розквітла неповторною бурячковою барвою від ляпаса її долоні, яка пахла — о рани Господні! — Лідкою.

Чи били вас коли-небудь панночки по писку? Це дивне і незрівнянне відчуття. Це сильніше за слова «Я кохаю тебе», бо ляпас означає не просто кохання, а велике кохання, справжнє і до смерті, ляпас — це печать найглибших почуттів, глибшими бувають тільки почуття, припечатані ударом ножа або табуретки. Діставши такого ляпаса, ви можете врешті оцінити всю силу цих почуттів і дівочої пристрасті. Можна, я не буду вживати тих слів, які пролунали з її чарівних уст? Я дозволив їй випустити з себе цей некерований словесний фонтан і налив у склянку вишняку. Вишняк — це найкращі ліки від істерики. Ніщо так не заспокоїть розгнівану жінку, як добрий вишняк.

— Все, це кінець, — цокотіла вона зубчиками по склянці. — Ти для мене вмер. Навіть не пробуй пояснювати, що це запах рідної сестри! Я не хочу нічого чути. Ані слова.

Я мовчав, як риба об лід. Моє обличчя набрало такого виразу, мовби мені повідомили, що всі мої рукописи згоріли. Трагічне обличчя в таких випадках — неодмінна умова успіху.

— Ти не повіриш, але я любила тебе, — проказала вона, шморгаючи носиком. — Це були щирі почуття, і ти вбив їх.

Я вмить прибрав міну розкаяного ката, а про всяк випадок так само шморгнув носом — інколи жінки на це ловляться. Але то був не той випадок. Віра пішла до покою і зачинила за собою двері. Я видихнув наелектризоване повітря і посунув у лазничку. Любощі на природі підносять інколи прикрі подарунки. Лежачи у ванні, я задумався над сьогоднішнім божевільним днем. Він просто не міг закінчитися інакше і закінчився саме так, як цього вимагали таємні приписи долі. І можливо, Мар’яна мала рацію?

Коли я виліз із ванни, Віра додивлялася ту саму нудоту.

— Навіть не наближайся до мене, — сказала вона камінним голосом.

— Добре, — відповів я, скидаючи сорочку і лягаючи поруч. Головне жінкам не перечити.

— Навіть не торкайся мене, — сказала вона ще твердіше.

— Боже борони, — відповів я і пригорнув її до себе.

Тіло її випнулося луком, і долоні вперлися в мої груди.

— Перестань, іди від мене, я тебе ненавиджу, ти все, все зруйнував, ти негідник…

Далі вона вже не могла нічого говорити, бо я почав її цілувати, і слова тут просто зайві. Якраз вчасно, бо й із телевізора почулося уривчасте дихання Шерон Стовн.

Я стягнув із Віри халат і відчув, як під моїми руками закипає її гаряче тіло, вона була жагуча, як ніколи, не відриваючись від моїх вуст, перекинула мене на спину, осідлала і почала рухатися із таким завзяттям, мовби збиралася розчавити мене, за хвилю випрямилась і вигнулась дозаду, даючи мені змогу обхопити долонями її перса, вона стогнала і спрагло облизувала вуста, скрикуючи, мов поранена пташка, захлинаючись від надміру повітря, і мчала, мчала, доводячи мене до шалу. Я заплющив очі й почав думати про Мар’яну, щоб не кінчити раніше за Віру, але мої думки про Мар’яну були позбавлені еротики, я думав тільки про те, що вона мені говорила, у чому намагалася переконати, і що більше я про це думав, то все далі відкочувалася хвиля оргазму, так що, коли Віра нарешті почала стогнати щораз голосніше, я мусив подумки відірватися від Мар’яни і зосередитися на Вірі, аж поки вона з диким зойком не звалилася з мене.

Після цього ми випили мартіні, Віра пригорнулася до мене і спитала:

— Признайся, ти був з нею?

Цікаво, кого вона має на думці.

— Так.

— Я так і думала.

— Розумієш…

— Не треба… Не пояснюй. Ти ж казав, що в тебе з нею вже все покінчено.

Боже мій, з ким? Коли я щось подібне казав? Невже в нас була мова про Ліду або Лесю? Ні-ні, це неможливо, вона мене хоче впіймати за язик, але я не мушу піддаватися на провокацію.

— Це було прощання.

— Прощання?

— Останній раз на прощання.

— Це вона тебе попросила?

— Якоюсь мірою.

— Обіцяй, що це більше не повториться.

— Воно й не може повторитися, бо ми вже попрощалися.

— Де це було?

— На Погулянці… Там є такий ставок і острівець.

— Ми завтра ж туди підемо.

— Навіщо?

— Я так хочу.

Я волів не сперечатися. Все ж таки я почувався винним.

— Ти любиш мене? — спитала Віра.

— Люблю.

— Якщо ти кинеш мене, я тебе вб’ю.

— Я ніколи тебе не кину.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

Я завмер і спробував зосередитися. В моїй цілковито порожній голові гуляв вітер. Який обід? Вперше чую.

— Е-е… — промимрив я, — йдеться про обід із твоїми батьками?

— Звичайно. З батьками і сестрою, а ще з дідусем і бабусею.

— Нагадай мені, будь ласка, що там має відбуватися… в загальних рисах…

Віра подивилася на мене з неабиякою цікавістю. Таке враження, що вона вже мені колись це детально оповідала.

— То це я тобі маю нагадувати? По-моєму, це була твоя ідея, аби я переїхала в червні до тебе.

Деколи в мене бувають провали в пам’яті: я починаю плутати дівчат, забувати, що їм говорив, обіцяв, пропонував, не раз постановляв собі все це записувати, але ніколи цього не робив, бо записи могли потрапити комусь із них на очі. Отак і живу, носячи у голові купу невпорядкованої інформації. Виявляється, я не лише Ліду, а й Віру запросив до себе і даю голову на відсіч, що те саме я вчинив і з Лесею. От тільки чи додумався розвести їх у часі? Якщо Віра мала жити у мене в червні, то хто — в липні? Ліда чи Леся? А в серпні? А що, як котрась захоче пожити довше і не вкладеться у виділений термін?