Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 53

— Я пишу для грання?

— А ти спробуй замислитися. І сам дійдеш такого висновку.

— Я пишу для грання, — повторив я, прокручуючи у голові, що я написав не для грання, а для вічності. Фактично — все. Хоча… водночас воно сприяло і гранню. Це все взаємозв’язане. Але ж не можна сказати, що писання спонукалося спрагою грання.

— Коли я зустріну її і перевезу на той берег, — сказав Грицько, — то знаєш, що їй скажу? Я скажу їй: не май на нього зла. Врешті-решт він вчинив, як і кожен хлоп: він хотів тебе трахнути і трахнув, а якою ціною — вже несуттєво. Ти хотіла його обдурити, але не вийшло, бо він обдурив тебе. А хоча… — Він випростався і змахнув веслом, човен відбився від берега і знову поплив у туман… — Хоча навіщо я буду все це їй говорити? Ти сам їй це розповіси… коли-небудь… пізніше… сам… — його голос бринів у мряці, а він уже зник, розчинився в імлі, тільки легенькі хвильки буцалися з берегом, причісуючи траву… — сам їй і розкажеш…

Я розкрив Мар’янину торбинку, добув ключа і сховав до кишені, потім підвівся, згріб до кулька порожні пляшки, поглянув востаннє на ту, що мене запросила на смерть, і рушив геть. З найближчої телефонної будки я зателефонував до Ростислава, як і було між нами домовлено, і сказав, що вийшло трохи інакше. Мар’яна десь роздобула справжню отруту і випила її.

— То був білий флакончик з черепом? — перепитав Ростислав.

— Так, — здивувався я.

— То була не отрута, а снодійне. Я дав їй одне снодійне під виглядом отрути, але задля більшої гарантії залишив її на кілька хвилин у своєму кабінеті. На видному місці стояв флакон з черепом, але там теж було снодійне. Цей флакон зник.

— То вона не вмерла? — не вірив я його словам.

— Ні. Зараз я приїду. Ви там покрутіться поки що…

Я повісив слухавку і, повернувшись до ставка, став чекати. На острівець я ступити не відважився. Я відчував жах, прислухаючись до кожного звуку, що долинав з острова. А що, як Ростислав затримається, а вона очуняє? Як я подивлюся в її очі? Я ходив туди-сюди, наставляючи вуха на кожен шерех, в одну мить мені навіть здалося, що Мар’яна поворушилася, щось хруснуло, серце моє зупинилося, я затамував подих і сторожко вдивлявся в темряву, щось темне почало наближатися до місточка, я готовий був тікати, коли нарешті збагнув, що це вітер війнув оберемком вербового галуззя.

Швидка прибула десь за півгодини, я провів поглядом лікарів, які попростували на острів, і подався на трамвай. Вже коли їхав, повз нас промчала швидка з Мар’яною. Я відчув, як у мені щось надірвалося, я ледве стримався, щоб не заплакати, але непокірна сльоза таки викотилася з ока.

Вуличка була маленька, вузенька і досить дивна, як на вуличку великого міста, бо забудована старими допотопними будиночками в оточенні кущів і дерев. Я вийняв з кишені картку, де рукою Ростислава була написана адреса Мар’яни. Її хатинка і справді скидалась на розвалюху з дахом, порослим мохом. Хвіртка злегка скавульнула, а з квітника шугонув наляканий кіт. Я подумав, що варто перестрахуватися і перевірити, чи не зоставила вона вдома якоїсь писульки, і саме з тієї причини поцупив у неї ключа. Замок якусь мить опирався руці незнайомця, та врешті піддався, і я опинився у просторій кухні, посередині якої стояв стіл, а в куті була старенька кахлева піч. Біля неї — газова плита. Усі баняки, чистенько вишурувані, висіли, почеплені за вуха над плитою. Ще там був старий буфет із ажурними білими фіраночками, з-за яких визирали горнятка й тарілки. Двері у протилежній стіні вели в єдину кімнату. Тут вона спала. Ліжко акуратно застелене, книжки в шафі стояли рівними рядами за склом, на нічному столику у вазі — букет дзвіночків, у кутку, накрита вишиваною серветкою, стояла швацька машинка. Таке враження, що це не звичний інтер’єр її помешкання, а суттєво підчищений, безліч милих дрібничок, які скрашують наш побут, мусили зникнути, і вони зникли. Нічого з того, що їй було дороге або чим вона користувалася щодень, не мало зостатися. Нічого, що я міг би взяти собі на згадку. Я повернувся на кухню і тільки зараз звернув увагу на ледь вловимий запах паленого. Коли ж відкрив дверцята печі, побачив сувої спопелілих паперів, не всі вони згоріли дотла, на окремих зосталися білі острівці, списані каліграфічним дрібним почерком, який належав Мар’яні. Траплялися й скручені почорнілі світлини, на яких уже неможливо було що-небудь розгледіти, мої листи, писані до нашої першої зустрічі, вирізки з «Post-Поступу» з моїми публікаціями. А ось і шмат інтерв’ю зі мною, і слова «зараз я живу сам», підкреслені червоним, слова, які привернули її увагу і, можливо, спонукали написати мені листа. Я пригадав собі доскіпливу журналістку, яка конче намагалася витягти з мене щось особисте, найбільше її цікавило, чи я одружений. І після тривалої розмови, коли я детально її роздивився та подумав собі «а чому ні?», запідозривши, що вона має до мене значно глибший інтерес, врешті видушив «зараз я живу сам» і побачив, як радісно зблисли її очка, бо через тиждень ми вже з нею лежали в ліжку, розглядаючи в газеті її інтерв’ю зі мною. А десь на Майорівці у цей самий час невідома мені дівчина підкреслювала червоним окремі рядочки.

Я обережно витяг один із клаптів і розпізнав свого листа. Вона вирішила затерти всі сліди, але терпіння простежити, аби все згоріло як слід, не вистачило. Я добув уцілілі папірці з її нотатками, склав на купку, а потім, підійшовши до вікна, почав читати…

«…цей будинок мене манить, я не можу опертися його силі й прочиняю двері, там у просторій залі безліч дверей, і проти кожної стоять люди, вони чогось чекають, не звертають уваги на мене, а я не знаю, куди мені стати, бо всі двері вже зайняті…»

«…а ріка несе і несе, а лози з берега боляче хльоскають, вислизають із рук, жодної надії на порятунок, вода заливає вуста…»

«…і так багато світла, що я примружую очі…»

То все були описи її снів. І раптом на одному з клаптів я читаю: «…серед ночі я прокидаюся, ловлю його руку і прикладаю собі до грудей, мені хочеться, щоб він їх стискав, щоб зробив боляче, а ще краще, щоб надкусив і щоб я побачила кров на його зубах, а потім я віддаюся йому з шаленою пристрастю, завмираючи від щастя, як я хочу, щоб він мене роздряпав, поранив, скалічив, але він надто ніжний і лагідний, а я хочу болю, болю різкого, пронизуючого, солодкого…» Що це таке? Опис сну чи враження від однієї з ночей? Якщо останнє, то виходить, вона тільки вдавала, що чинить це несвідомо, наче сновида. Навіщо це їй здалося? Ні-ні, це мусить бути сон, дівчатам часто сняться еротичні сни, а, зрештою, чому я припустив, що мова про мене?

Інші клапті я вже читав, затамувавши подих:

«…кожна смерть, яку я побачила, — моїх рідних чи знайомих, — була моєю, але та смерть, яка мене відшукає, буде чиєюсь, а не моєю, бо я не маю смерті, а потім — і поготів…»

«…той, хто приречений покінчити із собою, перебуває у нашому світі лише випадково, і жодному іншому світу не належить…»

«…чекання смерті змушує до постійного терпіння, розтягування на тривалий процес цього повільного сковзування у ніщо, намагання пристосуватися до зустрічі з нею, яка настане бозна-де і бозна-коли. Це мене вимучує, знесилює, напоює страхом. Чого я боюся? Невже смерті? Ні, я боюся несподіванки, боюся того, що не буду готова до неї, я боюся цього ЧЕКАННЯ, боюся постійного перебування у розпорядженні смерті. Я перед нею безсила, а вона готова за будь-якої миті підстерегти мене, схопити і скинути у прірву… Чому я не можу сама призначити свою останню годину? Я можу це зробити. І це мене зовсім не лякає. Навпаки, збуджує, окрилює…»

«…життя, можливо, тільки нещасний випадок, який поволі перетворюється на повинність…»

«…звідтоді, як я дізналася, що приречена, кожну живу людину уявляю мертвою, інколи навіть здається, що помічаю запах розкладання і хробаків, які копошаться у її очицях… а за мить я уже бачу себе на її місці…»

Я сховав папірчики до кишені, потім узяв кочергу і розворушив спалені папери так, аби вони розпалися на найдрібніші клаптики і вже ніхто не зміг би щось вичитати з них, запалив газету і кинув у грубку, щоб вигоріло все до решти. Перед тим як вийти, я згадав, що є одна річ, яку я конче мушу забрати звідси, щоб не потрапила на очі комусь чужому, і, ще раз зазирнувши до покою, уважно обстежив полиці: книжка була на місці. Я розкрив її і прочитав: «Мар’яні — панні моїх снів. Юрко». Я сховав «Діви ночі» до кишені й вийшов з хати.