Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 39

І раптом несподівана думка пронизала Віталія. Він витяг із кишені джинсів мобільний, визначився з часом і надіслав Жанні смс: «Виїжджаю. Прихопи, плз, флешку з оповіданнями!»

Напевне, це здивує її як чергова нетипова поведінка, але його раптом охопило непереборне бажання побачити ту зелену флешку, торкнутися її, потримати в руках те, що колись належало Лілі, маленький пристрій, який вона наповнила своїми історіями. Їхніми спільними історіями…

2

Вони сиділи за столиком кам’яного будиночка з двома вузькими гостроверхими віконцями праворуч та ліворуч від дверей. На підлозі стояв електричний масляний обігрівач, тепла від якого цілком вистачало на таке невеличке приміщення. Офіціантка взяла замовлення на каву і спитала, чи не бажають гості якихось десертів. Віталій подивився на Жанну, та відмовилася, хоч і полюбляла тутешні млинці з вишнями та чорницями. А сам він був щойно від іменинного столу, де таки встиг перед виходом відвідати невістчиного «Наполеона». Офіціантка прикрила за собою двері і розчинилася у вечірньому дворі ресторану, освітленому по периметру низенькими ліхтариками.

– Ти наче не в гуморі? – придивляючись до Жанни, спитав Віталій. – Нездорова чи просто здичавіла в провінції за тиждень?

Він намагався жартувати, але направду і сам трохи напружився, помітивши якусь неврівноваженість у погляді жінки. Менше за все йому зараз хотілося розмов на особисті теми та з’ясовування стосунків із будь-якими наслідками.

Віталій не перший день жив на світі і знав, що в жінок бувають гойдалки настрою, тож, якщо не піддаватися на їхні провокації, не нариватися та не провокувати, воно й саме доволі швидко минає. І не він один це второпав. Навіть Синявський тихо пригинав голову, коли його бойова дружина починала влаштовувати, як він казав, «вырванные годы». Та ще й наводив як приклад філософське ставлення Сократа до його сварливої дружини Ксантипи. Великих сімейних випробувань, як у Сократа та Синявського, Віталієві послано не було, а поміж дрібних хвиль жіночих настроїв він навчився маневрувати.

«Мабуть, у Жанни «ці дні», – подумав він, – ось і додому не запросила, витягла знову сюди. Треба знайти нейтральну тему. І ще якось би спитати про флешку…»

– Здорова, – після довгої паузи відповіла вона, – так чогось… Думається багато. Може, то осінь, а може, ті оповідання…

Віталій напружився. Жанна поставила собі на коліна сумочку і почала копатися в ній, щось шукаючи. Віталію перехопило подих, коли вона витягла з косметички невеличкий світло-зелений прямокутник флешки.

Офіціантка постукала у двері, занесла каву і виставила її з таці на стіл.

Жанна задумливо слідкувала за її рухами, а Віталій не відривав очей від пальців Жанни, які тримали флешку. Він боявся виказати своє хвилювання надто швидкою реакцією, не хотів зайвих запитань, розмов узагалі та розмов про ті Лілині оповідання, волів би взагалі не торкатися цієї теми. Та лишень закрилися двері за офіціанткою, Жанна сама почала розмову:

– Не знаю, чи потрібні чоловікам причини і пояснення, може, досить і констатації факту? Тож… Тут усе почалося, тут, я подумала, має і закінчитися. Ми більше не побачимось.

Віталій відірвав погляд від маленького зеленого предмета і розгублено подивився Жанні у вічі. Він чекав чого завгодно, але не цього. Звісно, рано чи пізно це все одно б трапилося, їхній союз ніколи не здавався йому вічним, але сьогодні така заява в лоба прозвучала надто несподівано. Він навіть не знайшов, що відповісти. Може, треба було встати і на цьому попрощатися? Подібне він пережив чотири роки тому, коли Ліля витягла з рукава свою Крапку. Але то було інше.

«Як так?! Так не робиться. Чому раптом?!» – заторохкотіли в голові уривки фраз.

Він не був готовий до такого повороту подій, до несподіваного і нелогічного розриву. Власне, як майже два роки тому був не готовий до того поцілунку в темряві великої зали. Навряд чи він чимось завинив за останній тиждень, адже вони не бачилися. Листувалися щодня. Хіба що в п’ятницю його знову вибило з колії тим оповіданням про кав’ярню, оформлену в стилі сімдесятих, і він не відписав вчасно листа. Але це привід хіба що поковерзувати, а не рубати з плеча.

– Що сталося? – тільки й спромігся напружено спитати Віталій.

Жанна помовчала і продовжила:

– Виходить, потрібні пояснення. Власне, все одно. Це справи не міняє. Ми ставимо крапку, тому що я кохаю іншого.

Від несподіванки Віталій випростався на стільці, ніби йому хлюпнули в обличчя гарячої кави.

– Швидко. Хто ж цей щасливець? – видавивши із себе криву посмішку, спитав Віталій. – Претендентів за тиждень було чимало.

– Це не має значення.

– Але ж цікаво. І чому ж? Там більше перспектив? Я зараз уперше подумав, кого ж ти два роки тому так само рішуче помножила на нуль, поцілувавши мене?

На хвилину зависла пауза. Здавалося, Жанна вагається. Але потім вона лишила флешку на столі та знову запустила руку в сумку. Через кілька секунд поклала перед Віталієм фотокартку.

– Його!

Віталій здивовано кинув оком на стрункого хлопця. Нечистий поплутав таке питати! Навіщо? Повівся, як ображена дитина, не по-чоловічому. Але ж хіба він був готовий до такого повороту справ?! Ще позавчора, коли знову ворушився в грудях старий біль за Лілею, він не думав, що розрив із Жанною стане таким несподіваним хуком під дих.

– Оригінально! Ти збираєш в архів усіх своїх чоловіків?! То, може, маєш уже зображення того, якого «вже кохаєш»?

Жанна мовчки витягла із сумочки ще одну фотокартку і поклала перед Віталієм. Він навіть оторопів від такого цинізму після майже двох років приємних стосунків. Та коли придивився, нічого не зрозумів – хлопці на фотокартках були однакові, але перший знятий на повен зріст, а другий зблизька. Віталій відкрив рота щось сказати, і раптом його немов хитнуло на зручному широкому стільці, і він, звівши брови до перенісся, нахилився придивитися до зображень. З фотокарток дивився на Віталія він сам. Тільки молодший. І в чужому одязі. Чоло вмить спітніло. Він витер його рукою і мовчки втупився Жанні у вічі.

– Так ось чому… Ось у чому справа?! – тихо і повільно промовив він, ніби вперше побачивши її.

– Так. Я й досі його кохаю. Але ти – не він. Вибач. Зависла пауза. У Віталія застукотіло в скронях, кров ударила в голову, і раптом його мов зірвало:

– Вибачити?! Пограли в паралельне читання, а сьогодні граємо в чесність?! Та ти збоченка! Таке цинічне юзерство [14]! Хіба можна так з людьми?! Це ж якийсь садомазохізм! Так ось чому ти плакала після сексу?! Він тебе кинув, а ти вподобала мене? Шоу двійників?! Замінник цукру для діабетиків?! На голову не налазить… Та тобі до психіатра треба! А чого це тебе раптом понесло каятися? Зустріла його у відрядженні і помирилися?

Жанна уважно і здивовано дивилася на Віталія – уперше за весь час знайомства вона бачила його в гніві. Навіть уявити не могла його таким. Вона встала, мовчки зібрала фотокартки, твердо подивилася йому в очі та промовила:

– А якби я нічого не пояснювала, а просто поставила крапку, то ти згадував би місяці свого адюльтеру в моєму ліжку з теплим сумом?

Віталій захлинувся гнівом і не знайшовся з відповіддю. Адже дійсно його роль у цій історії була не такою вже й однозначною.

– То я не почув, що такого трапилося на тому сільському цементному заводі, що тобі мене розхотілося?!

– Нічого особливого, – відповіла Жанна, вдягла куртку, повісила сумку на плече і простягла руку до флешки. Віталій напружився.

– Нічого особливого. Зіграла в одну корисну гру – «паралельне читання» називається. Сили небесні підкинули мені цю штуку, щоб зрозуміла, хто я, що і навіщо. І хто ти. Хотіла попрощатися миром. Навіть вибачитися. Бачу, не вийшло. – Вона вказівним пальцем торкнулася флешки, і та ковзнула по гладкому столу до Віталія. – Тримай на пам’ять. Читатимеш довгими зимовими вечорами. Може, краще зрозумієш жінок. І дружині дай почитати!