Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 41

Свідомо стримуючись, щоб за звичкою не зиркнути праворуч, у бік оглядового майданчика з ротондою, де вперше побачив Лілю, він швидко ввійшов до вестибюля фунікулера. Купив жетон, вкинув його в турнікет і ступив у вагончик, який саме збирався рушати схилом униз.

Рука стиснула в кишені плаща флешку. Із самого ранку йому вдавалося не підпускати до себе думки про обох жінок. І ось на тобі…

Осінній день швидко згасає, блакитний вагончик повільно повзе рейками вниз, посередині чемно роз’їжджається з близнюком, який суне знизу, голі дерева не заважають Віталію дивитися на Поділ, на річковий порт, на Дніпро… Він відчуває те нездорове дежавю, яке, ніби зсув свідомості, змушує переживати вдесяте і всоте все те, що було, і чого, попри ілюзію повтору, все одно не повернути.

На додачу до всього біля виходу на Поштову площу він натикається на групу туристів, яким молода дівчина розповідає англійською мовою історію київського фунікулера. Невдовзі він звертає з великої прямої вулиці Сагайдачного і крокує навмання маленькими вуличками Подолу, які здебільшого перетинаються під прямим кутом. Раптом Віталій здивовано зупиняється, розуміючи, що стоїть перед дверима Тамариної аудиторської контори. Якусь мить вагається і відчиняє скляні двері.

У великому просторі сучасного офісу, організованого як «опен спейс» [16], кожен співробітник має своє місце, але при цьому залишається на видноті. Кабінет директора вдалині, окремий із вікном на вулицю і непрозорими стінами, а кабінет Тамари ось поруч, за скляною перегородкою. Віталій бачить уже з порогу, що дружини на місці немає. До нього підходить усміхнена секретарка:

– Віталію Петровичу! Здрастуйте! Як давно вас не бачила! А Тамари Іванівни немає, вона поїхала на вокзал проводжати Шульца, ви ж, мабуть, у курсі, він у нас не літає. Ви щось хотіли? Уже скоро мають повернутися.

– Так-так, Таню, я знаю про Шульца, – всміхається Віталій, – дружина розповідала. Я, власне, нічого такого… Я почекаю в кабінеті.

– Можу вам запропонувати каву.

– Буду вдячний, – ще раз усміхається він, така вже ця дівчинка усміхнена, що неможливо її не віддзеркалювати.

Віталій проходить у прозорий Тамарин кабінет, знімає плащ і всідається за дружинин стіл. Дивиться на годинник і думає про те, що ніколи не знаєш зранку, як може піти далі день, плануй його чи ні. Ось він збирався цілий день розгрібати справи на роботі, аж бачиш – вийшов прогулятися під іще синім небом, а тепер навіщось ноги принесли його в Тамарин кабінет. І чого він тут чекає? А вчора?

Вчора теж вийшло бозна-що – такого фіналу з Жанною він аж ніяк не планував.

Віталій тріпає головою, щоб знову відігнати дурні думки, і береться розглядати предмети на столі. Великого порядку там немає, і дорогий канцелярський набір із червоного дерева та шкіри терпить сусідство з пошкрябаним радянським металевим діркопробивачем та дешевою китайською лінійкою з кольорової прозорої пластмаси.

Між монітором і клавіатурою стоїть дерев’яна статуетка: на невеличкій овальній підставці – такса, яка напружено вдивляється вдалину, корпус її витягнутий вперед. Статуетка явно не нова, затерта, відполірована численними торканнями рук.

Віталій машинально бере песика, розглядає, крутить і раптом помічає на споді підставки напис. Віддаляє предмет від очей і напружує зір: «Рівень свободи визначається довжиною повідка».

Здивований і цією сентенцією, і самою наявністю собаки на робочому столі Тамари, Віталій крутить статуетку в руках. Дружина завжди була байдужа до домашніх тварин, вони ніколи не тримали вдома ніякої живності, хіба що в Женьки колись була пара папужок, і то недовго. Може, це чийсь подарунок чи взагалі не Тамарина річ? Віталій ставить таксу на місце і продовжує розглядати робоче місце жінки, з якою він прожив більше двадцяти років і, здавалося, знав про неї все. Але вдома – то одне, а на роботі вона чимало років на керівній посаді – виважена, відповідальна, організована…

Праворуч від монітора, на стосику брошур і паперів, лежить невеличка за розміром, але грубенька книжка в цупкій палітурці. Поміж її сторінок стирчить добрий десяток тоненьких білих закладочок. Віталій механічно тягнеться до неї, бере в руки, відкидається на кріслі і крутить книжку, роздивляючись обкладинку.

«Розсипані пазли. Збірка оповідань». Ім’я автора видається йому знайомим – «Лія Данапріс». Щось заворушилося в пам’яті, але відповідь не з’явилася. Він починає гортати сторінки. Книжка, мабуть, була кимось не раз читана, легко розкривається, особливо на тих сторінках, де рясніють закладки.

Очі Віталія машинально біжать по рядках, і раптом кров ударяє у скроні, йому ніби щось стискає груди, а в горлі перекриває доступ повітря.

Бювет

Стрімка, безповоротна весна. У мера міста в цей день багато клопоту – на носі вибори! Серед запланованих заходів – відкриття трьох бюветів у різних районах міста, зустрічі з вдячними городянами, потенційними виборцями, журналістами, інтерв’ю для новин…

– Що це?! Як це можливо?! – задихається Віталій і знову дивиться на обкладинку. На першу її сторінку, потім на останню, сподіваючись побачити там фото автора. Але на палітурці самі літери, і ті чомусь пливуть в очах.

Він відкриває книжку на сторінці, з якої виглядає білий хвостик наступної закладки.

Колеги

Середнього віку струнка Фея в джинсах і смугастому светрику згрібала на газоні листя.

Тому що осінь.

Вона пробувала спалювати його на краю дачної ділянки, але насичене нічною вологою листя горіло погано. Чаклуючи біля неслухняного вогнища, Фея раптом помітила біля паркану брудну пляшку, заткнуту корком.

Наступна закладка.

Багато років я навчаю людей французької. І дітей, і дорослих. Учні бувають різні – ліниві й старанні, неслухи та слухняні, обдаровані й не дуже, бувають теперішні та дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень.

Наступна.

Зустріч

Було боляче ковтати, а обличчя нило, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стінки диліжанса та здригаючись на вибоїнах.

– Але… Але як же це?! Книжка?! – Віталій знов ошелешено крутить у руках грубий томик. – А до чого тут Тамара?!

І раптом страшна здогадка ніби обпікає його окропом. Чоловік виструнчується в кріслі і надто повільно і глибоко вдихає, закриває очі і на хвилину завмирає, зіставляючи в голові події та факти.

– Не може бути… Не може бути, щоб Тамара…

Скляні двері відкриваються, заходить секретарка з чашкою кави на маленькій таці. Але Віталій повільно підводиться, бере зі стільця плащ, вибачається і залишає офіс ходою сомнамбули. Уже на вулиці він зупиняється, ще не усвідомлюючи, що саме відбулося, що робити і куди йти далі. Він шукає очима на вузькій вуличці свою машину серед щільно припаркованих чужих, потім згадує, що спустився на Поділ фунікулером. Робить крок уперед, але раптом рвучко розвертається і знову проходить у скляні двері. Він крокує до кабінету повз секретарку, котра вже п’є його каву, бере з Тамариного стола книжку і намагається запхнути її в кишеню, але та не влазить. Тоді Віталій, стоячи спиною до дверей, кладе її за пазуху, притискає однією рукою до грудей і так само швидко виходить на вулицю.

2

Київський залізничний вокзал. Провівши на потяг пана Шульца, Тамара задумливо йде вздовж перону, ковзає поглядом по вікнах зеленого потяга, який ще не зібрав усіх своїх пасажирів. Раптом гучний життєрадісний голос змушує її здригнутися.