Дракула - Стокер Брэм. Страница 2

Тієї миті, коли я надумав їхати з готелю, до мене в кімнату зайшла господиня і істерично спитала: «Ви мусите їхати? О! Молодий герр, ви справді мусите їхати?» Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, розгубила свої знання німецької, перемішуючи її з якоюсь іншою, не знайомою мені мовою. Я зрозумів її тільки тому, що раз по раз перепитував. Коли я сказав їй, що маю їхати негайно і що мене запросили для важливої справи, вона знову запитала:

— Вам відомо, що сьогодні за день?

Я відказав, що сьогодні четверте травня. Вона похитала головою і сказала:

— О так! Я знаю це! Знаю! Ви знаєте, що це за день?

Я відповів, що не знаю і вона провадила:

— Сьогодні переддень святого Георгія. Хіба ви не знаєте, що сьогодні, тільки-но виб’є північ, уся нечисть світу увіб’ється в повну силу і правитиме світом? Чи знаєте, куди і чого ви їдете?

Вона перебувала у стані такого очевидного потрясіння, що я спробував заспокоїти її, але марно. Нарешті вона впала на коліна і молила не їхати або бодай зачекати день чи два.

Все це сприймалось як нісенітниця, проте в мене душа була не на місці. Попри це, я мав справу, яку мусив залагодити кров з носа.

Я спробував підняти її з колін, сказав з усією серйозністю, на яку тільки був здатний, що вдячний їй, але маю виконувати взяті на себе зобов’язання, тому повинен їхати.

Потому вона підвелася, витерла очі і, знявши з шиї хрестик, простягнула його мені. Я не знав, що робити, бо, навернений у англіканську віру, я був привчений ставитися до таких речей, як до ідолопоклонства, але тієї миті було би неввічливо відмовити старій жінці, яка хотіла зробити якнайкраще для мене. Гадаю, вона побачила вагання, що відбивалися на моєму обличчі, бо одягнула розп’яття мені на шию і сказала: «Заради вашої матері», — і вийшла з кімнати.

Я пишу цю частину в щоденнику, очікуючи на екіпаж, який, звісно, запізнюється, і розп’яття висить у мене на шиї.

Чи то через страх похилої жінки, чи то через місцеві забобонні традиції, або через саме розп’яття, але я втратив звичний спокій.

Якщо цей щоденник потрапить до Міни раніше за мене, хай це буде моїм прощальним словом. А ось і поштова карета наближається!

5 травня. Замок

Ранковий серпанок розвіявся, сонце підбилося високо над далеким обрієм, який здавався якимось нерівним чи то через дерева, чи то через гори, я не знаю, бо все так далеко звідси, що великі та дрібні предмети зливаються в одне ціле.

Я не хочу спати, але мене не кличуть, поки я сам не прокинусь, а отже я писатиму, поки не засну.

Я описую чимало дивних речей, які тут відбуваються, і щоб ті, хто читає про них, могли собі уявити, як я наївся досхочу перед від’їздом з Бистриці, дозволю собі детально описати свій обід. Мені подали страву, що її тут називають «м’ясо по-розбійницькому» — шматочки бекону, цибулі та яловичини, приправлені перцем, настромлені на палички і підсмажені на вогні, так само як це роблять у Лондоні торгівці м’ясом для домашніх тварин. Все це я запивав вином під назвою «Золотий Медіаш», яке залишало незвичний терпкий присмак на язиці (у чому, зрештою, не було нічого неприємного). Я перехилив кілька келихів вина — та й по всьому.

Коли я сів у поштову карету, кучера ще не було на своєму місці, і я побачив, що він клепає язиком із хазяйкою готелю. Певно, вони розмовляли про мене, бо час від часу зиркали у мій бік, за хвилю до них підійшли деякі з людей, що сиділи на лавках на вулиці, оточивши їх і дослухаючись до їхньої балачки, а потім і собі заходилися озиратися на мене, більшість навіть із жалем. Я чув цілу купу часто повторюваних слів, незвичних для мене: як-не-як, у натовпі були люди різних національностей, — проте я спокійнісінько витяг із сумки свій багатомовний словник і знайшов у ньому ці слова.

Мушу сказати, що вони не надихнули мене, бо серед них були «орлог» — сатана, «покол» — чорт, «стрегоїца» — відьма, «вролок» і «вилкослак», обидва мають однакове значення, але одне слово словацьке, а друге сербське, які означали чи то вурдалак, чи то вовкулака. (Пам. Треба розпитати графа про ці забобони).

Коли ми рушили, люди з натовпу, що зібрався біля дверей корчми і значно побільшав за цей час, усі склали два пальці хрестом і навели їх на мене.

Насилу мені вдалося завести розмову з одним хлопцем із числа пасажирів, і він розказав мені, що все це значило. Молодик відповів мені не одразу, а щойно дізнався, що я — англієць. Він пояснив, що це — замова або захист від диявольських очей. Це мені не надто сподобалося, так само як і те, що я забився хтозна-куди, щоб зустрітися хтозна з ким. Але тут усі здавалися такими добросердечними і повнилися такого співчуття, що я був розчулений.

Я ніколи не забуду, що побачив, кинувши останній погляд на мальовничий натовп біля готелю. Всі люди хрестилися, зібравшись у дворі готелю широким півколом, посеред якого стояла група олеандрових і апельсинових дерев у зелених ящиках.

Потім наш кучер, одягнений у широченні полотняні штани, так що вони повністю займали весь передок, так звану «гоцу», хляснув великим бичем над головами чотирьох маленьких конячок, запряжених в ряд, і ми зірвалися з місця.

Незабаром примарні побоювання залишили мене, бо я захопився навколишньою красою, і хоча мені була знайома мова, чи радше мови, якими розмовляв мій попутник, я заледве розумів його. Перед нами лежав пологий зелений край, багатий на ліси й гаї. То тут, то там здіймалися круті гори, на вершечку яких зеленіли дерева, або ж на них розташовувалися ферми, звернені причілком до дороги. Все довкола було вкрито квітучими фруктовими деревами — яблуками, сливами, персиками, вишнями. Поминаючи їх, я бачив, що зелена трава під деревами засипана опалими пелюстками. Серед цих зелених гір — тут їх іще називають «Проміжні землі» — пролягала дорога, що губилась, огинаючи вкриті травою луки, або коли її затуляли від нашого ока верхівки сосон, які обіймали гори, неначе язики полум’я. Дорога була нерівною, але мені здавалося, що ми летимо над нею, мов на пожежу. Я не розумів, кому потрібен цей поспіх. Але кучер, вочевидь, був рішуче налаштований і не збирався втрачати ані хвилини дорогою до перевалу Борго. Я вже казав, що влітку ця дорога має чудовий вигляд, але сумніваюся, що вона така сама, коли взимку її, бува, засипає сніг. Зрештою, саме в цьому й полягає прикмета карпатських доріг, що їх давненько вже занедбали. Колись шляхи не ремонтували, аби турки не подумали, що тут готуються вітати іноземні війська, проте було не до них, коли війни тягарем лягали на плечі місцевих мешканців.

За зеленими хвилями пагорбів Проміжних земель височіли могутні вершини самих Карпат із величезними схилами, вкритими лісами. Вони здіймалися обабіч нас, яскраво освітлені призахідним сонцем, яке надавало довколишній природі чудових відтінків: вершини відкидали темно-сині й пурпурові тіні, трава на скелях набувала зелено-коричневого кольору, а безкрая панорама зубчастих скель і загострених піків була вкрита снігом. Де-не-де серед гір ми бачили круті ущелини з водоспадами, які виблискували в променях вечірнього сонця. Один із моїх супутників смикнув мене за руку, коли ми огинали підніжжя пагорбу — здавалося, цей засніжений пік гори ми вже проминали на нашому звивистому шляху.

— Погляньте! Isten szek! Господнє місце, — і він перехрестився, сповнений побожності.

Ми рушили далі, а позаду сонце сідало чимраз нижче, і вечірні тіні дедалі швидше посунули на нас. Враження було то більше, що засніжені верхівки гір ніби перепиняли сонцю шлях за обрій, і здавалося, вони палають блідо-рожевим кольором. Часто ми поминали чехів і словаків, мальовничо одягнених, але я помітив, що чимало їх хворіло на зоб. Біля дороги часто траплялися хрести, і коли ми проїздили повз них, мої супутники хрестилися. Раз по раз ми зустрічали сільських чоловіків або жінок, які навколішках молилися перед придорожніми хрестами і навіть голови не повертали у наш бік, — здавалося, що, молячись, вони цілком відключалися від зовнішнього світу. Для мене тут було чимало нового. Наприклад, копиці сіна в деревах, велика кількість плакучих беріз, білі стовбури яких сріблом виблискували поміж зеленого листя.