Дракула - Стокер Брэм. Страница 5

— Ласкаво просимо до мого будинку! Заходьте у нього вільно і за своїм вільним бажанням!

Він не зробив жодного руху мені назустріч, стоячи як статуя, ніби цей жест запрошення перетворив його на камінь. Але тільки-но я переступив поріг, як він миттєво опинився біля мене, простягнув мені руку і з такою силою стиснув мою, що змусив мене здригнутися. Його рука була крижана, вона нагадувала радше руку небіжчика, ніж живої людини. Він знову повторив:

— Ласкаво просимо до мого дому. Заходьте вільно, йдіть без страху і залиште нам щось від того щастя, яке ви з собою принесли.

Сила рукостискання була така сама, як і в мого візника, обличчя якого я не розгледів, і на якусь мить я засумнівався, чи то, бува, не одна й та ж сама людина. Щоб упевнитися, я запитав:

— Граф Дракула?

Він вишукано вклонився і відповів:

— Я — Дракула. Вітаю вас у своєму домі, містере Гаркер! Заходьте, нічне повітря прохолодне, а вам, мабуть, потрібні їжа і відпочинок.

Говорячи це, він повісив ліхтар на гачок на стіні, ступив уперед і взяв мій багаж. Він зробив це скоріше, ніж я встиг завадити йому. Я заперечував, але він наполіг на своєму.

— Сер, ви — мій гість. Вже пізно, і мої люди не можуть вам допомогти. Дозвольте мені самому подбати про вас.

Він наполіг на тому, що сам понесе мої речі. Ми перетнули довгу галерею, потім піднялися великими гвинтовими сходами, потім знову йшли вже іншою великою галереєю, де на кам’яній підлозі вилунювали наші кроки. В кінці цієї галереї він відчинив важкі двері, і я з насолодою побачив добре освітлену кімнату, посеред якої стояв стіл із вечерею, а у великому коминку палав вогонь.

Граф зупинився, поставив мої речі на підлогу, зачинив двері, перетнув усю кімнату і відчинив інші двері, які вели у маленьку восьмикутну кімнатку, освітлену єдиною лампою і, здається, без жодного вікна. Пройшовши і через цю кімнату, він відчинив інші двері й жестом запросив мене увійти. Це була спальня, добре освітлена і зігріта іншим коминком, куди, вочевидь, недавно поклали дрова, бо верхні дрова ще не встигли обвуглитися. Граф, поставивши тут мій багаж, сказав, перш ніж зачинити двері:

— Вам, певно, треба освіжитися після подорожі й узятися до свого туалету. Сподіваюся, тут ви знайдете все необхідне для цього. Коли ви будете готові, приходьте в іншу кімнату, де ви знайдете накритий для вас стіл.

Світло, тепло і люб’язність графа майже розвіяли мої сумніви і страхи. Отямившись, я відчув, що вмираю з голоду. Отже, сяк-так навівши марафет, я перейшов до іншої кімнати.

Вечерю вже подали. Мій господар, який стояв з одного боку величезного коминка, спираючись на кам’яну стіну, граційним рухом запросив мене до столу і сказав:

— Прошу вас, сідайте. Розташовуйтеся зручніше і беріться до вечері. Я перепрошую, що не розділю з вами трапези, бо вже пообідав і ніколи не вечеряю.

Я передав йому запечатаного листа від містера Гоукінса. Він розпечатав його і заходився читати з похмурим видом. Потім із чарівною усмішкою передав його мені. Я прочитав, і один уривок із нього мене неабияк потішив.

«На превеликий жаль, мушу сповістити вас, що приступ подагри, яка постійно мені дошкуляє, цілком позбавив мене можливості подорожувати. Але я маю втіху повідомити, що відряджаю до вас свого помічника, якому цілком довіряю. Це юнак, енергійний і талановитий, а також вартий довіри. Він розважливий і небалакучий. Ця людина працює у мене вже багато років. Під час свого перебування у вас він буде цілком у ваших руках і виконуватиме ваші інструкції».

Граф підійшов до столу і зняв кришку з тарілки. Переді мною на тарілці лежала чудово засмажена курка. Вона вкупі з сиром, салатом і пляшкою витриманого токайського вина, якого я перехилив два келихи, і склала мою вечерю. Поки я їв, граф закидав мене запитаннями про мою подорож, і я розказав йому по черзі все, що пережив під час цієї мандрівки.

Упоравшись із вечерею, на прохання мого господаря я посунув ближче до вогню фотель і закурив сигару, запропоновану ним; граф вибачився, що він сам не курить. Відтепер у мене з’явилася можливість краще розгледіти його, і я виявив, що його зовнішність дуже цікава.

Це було обличчя вольової людини, надто вольової; він мав тонкий орлиний ніс із високим переніссям і якісь нетипові ніздрі, високе опукле чоло, густе волосся, але рідке на скронях. Його густі кущисті брови майже зросталися на переніссі. Рот, наскільки я зміг його розгледіти під пишними вусами, був жорсткий, навіть досить жорстокий на око, з дуже гострими білими зубами. Зуби прозирали поміж губ, які мали надто яскравий червоний колір, як на його вік, що свідчило про те, що переді мною людина дивовижної життєвої сили. І, нарешті, його вуха були білі й сильно загострені вгорі. Широке вольове підборіддя і впалі щоки, які немов застигли. Але понад усе вражала надзвичайна блідість.

До цього часу я ще не розгледів його долонь, бо вони лежали у нього на колінах і у світлі коминка здавалися білими і витонченими. Але побачивши їх зараз, близько від себе, я не міг не помітити, що вони м’ясисті, загрублі, з товстими пальцями. Це звучить дивно, але посеред долоні у нього росло волосся. Нігті на руках були довгі, тонкі й загострені на кінцях. Коли граф нахилився до мене і торкнувся мене рукою, я мимоволі здригнувся. Можливо, це через його смердюче дихання, але мене охопило відчуття відрази, якого я не зміг приховати.

Граф, вочевидь, помітив це, тому що миттю відсунувся від мене і з якоюсь похмурою посмішкою, яка говорила більше, ніж він хотів би, і враження від якої підсилювали випнуті зуби, він сів біля коминка. Деякий час ми обидва мовчали. У вікно я побачив перші проблиски світанку. Але прислухавшись, я почув, що десь унизу, у долині, виють вовки. У графа аж очі заблищали, і він сказав:

— Ви тільки послухайте цих дітей ночі! Яку музику вони грають!

Побачивши вираз мого обличчя, він докинув:

— Вам, мешканцю міста, не зрозуміти почуттів мисливця. — Потім він підвівся і сказав: — Ви, напевно, стомилися з дороги. Ваша спальня вже готова. Завтра прокидайтеся коли заманеться. До полудня мене не буде, отже гарненько виспіться. Приємних вам снів.

Люб’язно вклонившись, він розчинив переді мною двері у восьмикутну кімнату; я зайшов у свою спальню.

Отже, навколо мене повно всіляких дивовиж. Мене посідають сумніви. І я боюся. Я замислююся над такими дивними речами, що сам собі зізнатися не наважуюся. Борони мене, Боже, заради тих, кого я люблю.

7 травня

Прийшов ранок. Я насолоджувався відпочинком останні двадцять чотири години. Я проспав більшу частину дня і прокинувся сам. Коли я одягнувся і зайшов до кімнати, де ми вечеряли, я знайшов холодний сніданок на столі й каву, що грілася на вогні. На столі лежала цидулка, в якій було написано: «Мені потрібно виїхати на певний час. Не чекайте на мене. Д.». Я всівся і з апетитом поснідав. Закінчивши трапезу, я пошукав очима дзвіночок, аби дати знати прислузі, що вже закінчив, але не побачив нічого схожого на дзвіночок. Відсутність дзвіночка в такому домі мене неабияк здивувала, бо кожна річ навколо мене свідчила про багатство господаря. Столовий посуд був золотий, та ще й такої тонкої роботи, що, певно, коштував дуже дорого. Гардини і драпірування на стільцях і кушетках, балдахін над моїм ліжком, все це було із найдорожчої і найкрасивішої матерії. Мабуть, за ці речі запросили нечувану ціну, коли їх робили, і хоча всі вони були старовинні, вони чудово збереглися. Я бачив щось подібне до цього у Гемптонському палаці, але порівняно з графовим помешканням там було потерте дрантя, що його до того ж поїла міль. Але в жодній кімнаті я не побачив дзеркал. Дзеркала не було навіть на туалетному столику в моїй кімнаті, тож мені, щоб поголитися і розчесатися, довелося дістати маленьке дзеркальце із сумки. Я ще не бачив жодного слуги і не чув жодного звуку поблизу замка, крім виття вовків. Скінчивши трапезу (до речі, я не знаю, чи то був сніданок, чи обід, тому що було між п’ятою і шостою), я пошукав щось, що можна було б почитати, бо не хотів прогулюватися замком без дозволу графа. Але в кімнаті не знайшлося абсолютно нічого — ані книги, ані газети; я відчинив інші двері кімнати і побачив перед собою щось на кшталт бібліотеки. Я спробував був відчинити двері на протилежному боці кімнати, але вони виявилися замкненими.